виголошена в палатї послів ради державної дня 16 н. ст. грудня при генеральній дебатї над законом фінансовим на р. 1892.

 

Висока палато!

 

Як можна було надїятись, теперішна дебата над законом фінансовим на р. 1892 анї не прибрала більших розмірів анї не викликала більшого загального интересу. Се і природно. Она має лише з конечности заступити занехану майже цїлком ґенеральну дебату над прелімінарем буджету, а яко тaкa приходить властиво post festum, бо буджет ві всїх своїх частях вже призволений а о відкиненю цїлости очевидно також не може бути бесїди. Відтак ледве перед 5 місяцями завбачено дебату над прелімінарем буджету на р. 1891, а від того часу анї політична анї парляментарна ситуація не змінила ся так значно, щоби визвала поодинокі сторонництва до занятя нових становищ. Всеж таки уважаю обовязком послів: при сїй случайности, котра-ж не скоро поверне, на основі дотеперішних подїй висказати свої гадки о цїлій політицї правительства і о теперішній ситуації (остаточний осуд був би відай ще передчасний), як не менше предложити потреби і жаданя народу.

 

Отже що-до нашої парляментарної ситуації, то она, хотя вже більше як 8 місяцїв минуло від зібраня ради державної і хотя маємо вже за собою одну (правда, лише в комісії переведену) дебату адресову і дві дебати буджетові, тепер всеж так само єсть неясна, як перше. Палата роздїлена на множество сторонництв і клюбів, котрі в части все єще не рішились що до свого взаїминого відношеня між собою, і так само нерішені стоять супротив правительства, не знаючи, чи мають єгo поборювати чи підпирати. Говорить ся, правда, о картельовій більшости трех найбільших клюбів, але така спілка була би відай надто похожа на розказане в байцї стоваришенє четверонога, птаха і риби, котрі всї три, з собою спряжені, мали спільно тягнути віз, але оден товариш намагав ся бічи просто дорогою, другій взлетїти в воздух а третій пірнути в воду. Тай вже дотеперішна вільна звязь сих трех сторонництв повазала, що она поправить вправдї не одному — на жаль, часом і доброму — перешкодити, але не в силї нїчого утворити.

 

Правда, сей для нашого парляменту будь-що-будь некористний стан єсть догідний для правительства. Дотеперішний досвід показав, що при такій ситуації парламентарній правительство все, що хоче, може пересадити, а все, чого не хоче, може перепинити. [Так єсть! пoc. Герольд.] Два буджети вже єму без всякої трудности і без найменшого уривку призволено, одобренє умови з Льльойдом пійшло досить гладко, а не менше затверджені будуть угода з товариством парової плавби на Дунаю і договори торговельні. З дуже немногими виїмками сторонництва на взаводи намагають ся уходити за спосібні до управи і за сторонництва державні, свою-ж дотичну спосібність старають ся виказувати найбільше именно уляглостію супротив правительства і прийманєм всїх єго предложень, котрі оно представляє очевидно яко основані на интересї державнім. Противно-ж парлямент з своєї сторони не годен нїчого пересадити. Чи-ж се не соромно слухати так часто тут слова: сеся або тота справа не має нїяких виглядів — хоч-би она як була важна тай пожиточна і за таку була загально признана, — бо правительство єсть противне! і справдї, сли дотеперішна безсильність парляменту потреває дальше, то не можемо надїяти ся анї реформи нашого закона прасового анї реформи нашої ординації виборчої, хотя за першою всї, за другою майже всї сторонництва побивають ся.

 

На жаль, наш парлямент найбільше таки сам винен своїй безсильности і без поважности. Замість держати ся кріпко разом, хоронити нашу повагу і ставати не менше енерґічно за права і интереси народу як зa интереси всеї держави, ми вступаємось в першій лінії надто часто за односторонні интереси партійні, поборюємо себе взаїмно з найбільшою заїлостію, викликуємо без причини і конечности при всякій случайности спір і сварку та ведемо взагалї наші наради в такій спосіб, котрий нам справдї не приносить слави а нашу повагу тілько зменшує. Я колись, в молодечій несвідомости, виображав собі парлямент подібно, як перед 2000 лїт висланник одної всхідної держави описував старо-римскій сенат за лучших часів римскої републики, о котрім розказував, що він видав ся єму мов-би збір королїв. Коли-б однакож нинї якій підданий абсолютної держави видїв не-одну з наших розправ, то може єму і відійшла-б охота до подібного устрою в своїм краю, а о нас то напевно подав би опис, котрий від тамтого опису римского сенату різнив би ся як земля від неба.

 

Що же дотичить ся дотеперішної політики правительства, то в законодатній акції впадає певна односторонність. Найбільше предложень правительства, і то найважнїйші, мають именно оден мотив і одну цїль, скріпленє австрійскої держави, взглядно австрійско-угорскої монархії, на внї і приготовленє до евеатуальної війни. Бo заповіджена правительством в найв. бесїдї троновій неполітична політика доси бодай оказалась дуже політичною політикою, і то веденою в интересї політики заграничної. Сю ж цїль межи иншими мають також угода з Льльойдом, умова з товариством пароходним на Дунаю, удержавненє приватних зелїзниць, ба і митові та торговельні договори з Нїмеччиною і Италією. Цїль се справдї великa, і гоненє за нею мусить вважати ся неуклонимою конечностію державною. Але чи до неї й стремить ся в властивий спосіб і чи нема для Австрії вже иншої високої цїли? Держава-ж єсть могуча і на внї впливова не тілько своєю просторостію або числом своїх горожан, своєю збройною силою, своїми матеріяльними засобами, але також сконсолідованєм своїх внутрішних відносин, задоволенєм і привязанєм свого народу. А именно для держави австрійскої, зложеної з так многих і розличних народів, се именно єсть головною задачею. Як в одній знаній балядї ґp. Ебергарда Віртемберского всї нїмецкі князї признають за найбогатшого тілько за-для любови і привязаня єго народу до него, так Австрія з найбільшими і наймогучійшими державами може йти в заводи лише покладаючи на задоволенє і привязанє всїх своїх народів, а як за сею цїлею не йде, то взагалї хибляє свою цїль.

 

Ся ж цїль дасть ся осягнути тілько переведенєм рівноправности, котра єсть тим чародїйним словом, що єго все єще надармо шукають, хотя оно містить ся уже в конституції державній і в основних законах державних. Нехай кождий з всїх народів австрійских яко рівно- і повноправний бачить в сїй державі правдиву свою родину і знаходить в нїй вигоду і задоволенє!

 

Я не можу однакож добачити, щоби правительство до сеї цїли, т. є. задоволеня всїх народів Австрії — а тоє єсть неможливе без заспокоєня их політичних прав і національних потреб — стреміло з належною серіозностію. А вже-ж правительство, при великій власти, якою poзпоряджає, навіть без помочи репрезентації державної або репрезентацій краєвих, дуже много для осягненя сеї цїли може зробити. Вже строго обєктивне і супротив всїх народностій рівно зичливе, притім же кріпке і енерґічне веденє адміністрації могло би дуже много жалїв усторонити. Багато дало би cя відтак перевести дорогою розпоряджень. Що же дотичить ся дороги законодатної, котра дїйство єсть трудна, то тут треба би передо всїм глядїти правдивої і слушної підстави для політичного заступництва, сего кардинального права народного. А в тім повинна б відай публична опінія вcїx народів прийти правительству в поміч. — Ми маємо старий закон основний о репрезентації державній і ординацію виборчу, котра навіть після свідоцтва тих, що єї самі уложили, вже пережила ся, котра впрочім нїколи не відповідала принципови рівноправности, а тепер ще менше відповідає. Малий огляд в сїй вис. палатї викаже правду мого твердженя.

 

Порівняймо, н. пр. репрезентацію Горішної Австрії або Каринтії або Зальцбурґа з Галичиною, то бачимо, що в першім краю оден заступник-посол припадає на 46.000 мешканцїв, в другім на 40.000, в третїм на 35.000, а в Галичинї оден на 105.000 мешканцїв. Що за величезна диспропорція, що за кольосальна різниця показує ся тут межи поодинокими краями! Коли-б Галичина була рівноуправнена з Горішньою Австрією, то мусїла би значно більше як два рази, коли б з Каринтією, то мусїла б більше як півтретя раза, коли-б з Зальцбурґом, то мусїла би три рази тілько по слів вибирати, як тепер вибирає, мусїла б отже 145 до 189 послів вислати до ради державної. Межи 17 краями коронними Австрії є окрім Галичини ще два инші в cїм взглядї упослїджені, але далеко не в такій мірі. Се именно Буковина і (надиво!) Долїшня-Австрія зі столицею держави Віднем, в котрих то обох краях випадає на 72.000 мешканцїв оден посол, коли пересїчно випадати повинен одень посол на 68.000 мешканцїв, отже після сего пересїчного числа Галичинї належало би ся 97 послів замість 63. Вже отсе супроставленє показує, що реформа ординації виборчої, і то не тілько часткова але загальна, єсть необхідною потребою і що она єсть також в интересї тих, котрі нинї найбільше їй опирають ся.

 

Не менше лихо, ба в части ще далеко гірше стоїть з рівноправностію поодиноких народів що до их заступництва в радї державній. Найкористнїйше суть в тім взглядї поставлені Нїмцї і Италіянцї, а відтак по них Ромуни; у тамтих бачимо одного посла вибраного на 48.000 душ, у сих на 52.000 душ. Найгірше стоять Чехи, у котрих оден посол припав на 82.000 мешканцїв, а вже в степени переходячім всяку міру Русини, котри на 3,101.000 мешканцїв лише 8 послів [слухайте з правицї], отже одного на 388.000 [слухайте з правицї], кажу 388.000 мешканцїв, вислали до ради державної. Відповідно до свого числа они повинні би тут мати 45 заступників.

 

Правда, і теперішна ординація виборча дає Русинам можність вибрати 19 заступників. Але і се число єсть нерозмірно мале в порівнаню до всїх инших народів, бо все-ж єще випав би оден посол на 163.000 мешканцїв, отже н. пр. о половину менше як у Чехів, котрі впрочім найбільше упослїджені, півчверта раза менше як у Нїмцїв, Италіянцїв або навіть майже у Румунів. Коли-ж ми Русини ще і до сего числа далеко не допровадили, то се не наша вина, але вина системи, котра в Австрії на жаль вже від довшого часу і за найрізнїйших правительств панує, що навіть ті розмірно не дуже значні права і свободи, котрі признає закон, стїсняють ся способом виконаня закону.

 

Зі сказаного виходить, що правительство всему тому, що иде до получшеня нашої ординації виборчої, не тілько не повинно перешкаджати або спиняти, але повинно тоє як найревнїйше підпирати. А що-до прочого задоволеня поодиноких країв і народів, щодо береженя управнених интересів, оно має очевидно обовязок там найбільше старати cя, где доси найбільше і найдовше залишило і где найбільше потрібно! А так стоїть дїло именно з Галичиною, а особливо з тамошним селяньством і маломіщаньством як і з народом руским.

 

Галицкій селянин — а говорю именно о рускім селянинї, котрого житє знаю на власні очи — єсть в своїй великій більшости найжалістнїйшою людиною в цїлій Aвстрії. Єго хати і тепер ще нераз ледви виглядають на людскі мешканя, одежу носить цїлий рік тоту саму, в спеку і в мороз, чобіт нераз цїла родина має тілько одну пару, так що в зимі нераз лише одно може виходити з дому а дїти про недостаток чобіт не можуть в зимі ходити до школи, мясо їсть тілько раз в рік на Великдень, масла уживає хиба дуже рідко, він і не знає добре коло него ходити, за омасту до страви служить єму сіль, а нераз мусить і без соли обходити ся. Наслїдком тої нужди рускій селянин, котрий до ґрунту свого так привязаний як може нїхто иншій, в що-раз більшім числї покидає свій край і вивандровує до Сполучених держав північної Америки або в найновійшім часї до Бразилії. А тій єго нуждї не винна може єго непорадність, бо в чужинї дає собі раду і призбирає навіть нераз трохи гроша. А в Галичинї то і нїмецкі осадники, котрі сто або більше лїт тому туди примандрували, та колись були заможні, що-раз більше попадають в убожество. Межи многими причинами сего нужденного стану галицкого селяньства згану нинї лиш три: великій тягар податків і додатків, недостаточну охорону правну і недостаточну опіку властей адміністративних. Що-до першої точки Є. Ексц. п. міністер фінансів заповів скоре предложенє реформи податків і ми ожидаємо по нїй напевно значну полекшу для найтяжше пригнетених, що до другої точки Є. Ексц. п. міністер справедливости заповів реформу процедури цивільної, — але анї одно анї друге не поможуть значно, коли органи судові і адміністративні не будуть дїлом оказувати щирої прихильности для селяньства, зрозуміня єго положеня і потреб, коли не будуть єгo хоронити від визискуваня і без задних гадок політичних причиняти ся до єго самодїланя, коли взагалї не будуть зле політикувати але добре адмініструвати.

 

Супротив Русинів же мусить змінити ся цїла дотеперішня система правительства. Тож не можливо єсть, щоби більше як три міліони народу стало не допускано до приналежного заступництва в соймах краєвих і в радї державній, щоби их ограничувано на одну ґімназію, щоби они не мали катедр університетских, учительских семинарій, більшеклясових шкіл народних, щоби их язик майже цїлком був викинений з урядів і судів. Доси ми дістали тілько обітницї, та все ще чекаємо их сповненя. Я ж питаю: чи було би то справедливо, щоб нарід, котрий нїчим не провинив ся, не допускати до єго політичних і національних прав? чи було-б се благородно, щоби народови, що в найтяжших обставинах вірно стояв при цїсари і державі, нагороджати єго вірні услуги (не хочу ужити сильнїйшого вираженя) упослїджуванєм і занедбуванєм? і чи було би то політично, щоби нарід, мешкаючій на найнебезпечнїйшім і найбільше загроженім краю монархії, замість скріпляти і одушевляти до евентуального відпору неприятеля, радше ще дальше ослаблювано і знеможувано а враз розбуджуванєм надїй по довголїтнім упослїдженю подразнювано а відтак несповненєм тих надїй ще більше огірчувано?...

 

Міліони і міліони видають ся в Галичинї на нові укріпленя і на удержанє войска. Ах, коби можна тілько малу частину тих грошей видати на цїли рільництва і на піднесенє тамошного бідного селянина! Коби тілько мала частина тої дбалости, яка звертає ся на мілітарне забезпеченє краю, звертала ся на розвиванє і скріплюванє руского народу! Слава о тім рознесла би ся далеко, так далеко як сягає рускій нарід, а скріпленє руского народу було би сильнїйшим заборолом для австрійскої держави, як не одна войскова міра. [Так єсть! з правицї.]

 

Я кінчу. Признаний проводир сполученої нїмецкої лївицї перед 6 місяцями в ґенеральній дебатї над буджетом на рік 1891 всказав на таку задачу правдивої штуки правленя, щоб довести до того, аби нарід мав певну, так сказати-б, внутрішню радість з своєї держави, аби державі на тілько послїдував і піддавав ся, але з певним радістним задоволенєм на ню споглядав і тїшив ся, що до неї належить. Я радо підписую ті слова. Колись в великій старо-римскій державі світовій стояло горде слово: civis romanus sum. Коби скоро в цілій Австрії і у вcїx народів єї подібне але на иншій основі оперте горде слово задоволеня могло далеко розлягати ся слово: сivis austriacus sum! [Славно! славно! з правицї.]

 

[Дѣло]

22.12.1891