Відновлення моралі в деморалізованому світі

 

Цьогорічну нагороду журналу «Ї» – орден «За інтелектуальну відвагу» – отримали двоє: польська журналістка Іза Хруслінська та письменник Тарас Прохасько.

 

 

Іза Хруслінська відома своїми статтями та книгами присвяченими Україні та українсько-польським стосункам. Авторка двох книг-інтерв'ю з інтелектуалами, Ярославом Грицаком та Оксаною Забужко. Вона дописує до польських (Przegląd Polityczny, Gazeta Wyborcza, Rzeczpospolita, Więzi, Dialog) та українських (Дух і літера, Єгупець, Український журнал) видань. У 2007—2008 була коодинатором плану дій Ради Європи та Європейського Союзу щодо українських медій. Цього літа Іза Хруслінська отримала відзнаку президента України - ювілейну медаль "25 років незалежності України" - за вагомий особистий внесок у зміцнення міжнародного авторитету Української держави, популяризацію її історичної спадщини і сучасних надбань та з нагоди 25-ї річниці незалежності України.

 

Іза ХРУСЛІНСЬКА:

 

"Цей рік виявився великим випробуванням для українсько-польських відносин"

 

Дозвольте мені перш за все подякувати членам Капітули за надання мені ордену «За інтелектуальну відвагу». Для мене це справді велика честь. Але одночасно я приймаю це як зобов'язання для себе на майбутнє. Як чула перелік всіх тих, хто отримав цей орден переді мною, то це дійсно найкращі чи одні з найкращих осіб, активістів, інтелектуалів в Україні і — Богуся Бердиховська та Оля Гнатюк — з Польщі. Так що це справді дуже велика честь для мене.

 

Україна в цьому році відзначала 25 років незалежності, але так сталося, на жаль, що цей рік виявився також великим випробуванням для українсько-польських відносин. Тому я відчитую рішення капітули надати орден цього року польці як дуже важливий жест. Це для мене доказ того, що для Галичини, для галицьких інтелектуалів голос тих поляків, які хочуть почути українську точку зору, а не лише польську в контексті нашого спільного болісного минулого, є дуже важливий. Відчитую надання ордену мені досить символічно – це є орден для тих польських інтелектуальних середовищ, що в міру своїх можливостей діють і думають згідно заповіту Яцека Куроня, який є важливим особисто для мене. Думаю, що він може бути патроном наших спільних всіх зусиль і також ордену «За інтелектуальну відвагу».

 

Це ж Яцек Куронь був впродовж цілого свого життя нонконформістом, він вмів іти наперекір політичній і громадській думці — якщо вважав, що цю думку охоплює безумство, зокрема безумство національного шовінізму. Він був прихильником толерантності і діалогу. Він завжди намагався зрозуміти точку зору іншої сторони. Тобто він представляв для мене все те, чого нам зараз в українсько-польських відносинах починає бракувати. Він дивився на українсько-польське примирення, як на один із головних стовпів, на які має спиратися сьогоднішня Європа. Він був один із небагатьох, хто говорив про право української нації на вагому історичну пам'ять. Я переконана, що без Яцека Куроня Польща набагато збідніла. Ми – ті середовища в Польщі, яких я є частиною, і також українські середовища – відчуваємо неймовірний його брак в таких важких моментах, які зараз переживаємо. Але, як сказав декілька років тому про Яцека Куроня Адам Міхнік, «він зумів заразити розумною любов'ю до самостійної України багато поляків. Але, надіюсь, що і до розумної Польщі багато українців».

 

Тож я дуже дякую Вам за цю зустріч сьогодні і за це відзначення, яке є для мене справді велика честь. І я маю глибоке переконання і глибоку надію, що багато чого залежить власне від нас, від нашої позиції. І що наші напрацювання за ці роки є такі величезні, що 30 років тому ми би навіть не могли подумати, що нам це вдасться. Тому нинішня нагорода для нас, для тих, для кого був важливий Яцек Куронь, чи Єжи Гедройц, чи Богдан Осадчук з українського боку, є великим зобов'язанням. І це зобов'язання також щодо того, що вони нам залишили. І я би дуже хотіла, щоби нам вдалося перемогти оці невдячні моменти".

 

Другого лаурета - Тараса Прохаська – добре знають читачі Z, адже маємо честь щотижня публікувати його есеї. Подячне слово Тараса, а також представлення нового кавалера ордену «За інтелектуальну відвагу» від пані Ірини Старовойт пропонуємо Вам повнотекстово.

 

 

Тарас ПРОХАСЬКО:

 

«Розмова як жорна, в результаті тертя яких випродуковується мука з різних зернин»

 

Дуже дякую за те, що завдяки всій вашій праці, способові життя і способові розуміння як має бути чи як має бути краще, взагалі такі речі можливі, принаймні такі зібрання. То є дуже велика нагорода усім нам, що таке може бути і таке відбувається. Дякую також тим, хто приймав рішення і хто вирішував нагородити мене. Дякую дуже тим людям, які впродовж довгого часу дають мені можливість висловлюватися публічно, тобто дякую усім, завдяки яким я маю доступ щоби те, що собі вигадую і надумую, щоби якось те виносити до читання. Дякую усім, хто читає. Дякую усім, кого цікавить такий некорисний вид літератури чи читання, якийсь такий непотрібний, непрагматичний. Дякую світові цьому, який є, який дає мені можливість жити так як мені подобається, тобто, що я маю час і порожню голову для того, щоб заповнювати її всякими різними фантазіями, як не все можуть робити люди, які думають про щось набагато серйозніше чи актуальніше. І я свідомий того, що користуючись цією можливістю займатися чимось таким, я мушу щось віддати.

 

І я давно подумав собі про те, що я свідомо перетворюю своє життя і свою голову віддаю, як колись віддавали добрі люди своє тіло для медичних бадань, так і я віддаю своє життя для того, щоб проводити експеримент з собою, з життям і розказувати про результати цього експерименту усім тим, хто, слава Богу, не може собі дозволити таких різних речей. Тобто, хотів би розказувати власне про те, що можу запізнати в результаті, в ході цього експерименту. І дуже важливим є для мене така річ, як породження фраз, породження речень, породження словосполучень у процесі думання. І це якраз є те, за що я би хотів боротися, за те щоби продукувати, власне, оці можливості української мови, можливості нашої мови і вказувати будь-яку, не тільки якусь дуже добре остаточно сформульовану думку, а і блукати тими дорогами, стежками і всякими різними манівцями, коли цю думку наживо викристалізовуєш, випродуковуєш.

 

Мені йдеться передусім про літературу такого ґатунку і про читачів такого ґатунку. Мені йдеться про таку літературу, яка би була якимось таким поштовхом до того щоби продовжити самому думати про якісь подібні речі і щоби в процесі цього читання не тільки сприймати написане, а вже щоби відбувався цей діалог. Я за те, щоби була розмова, щоби тривала розмова. І найбільше, щоби мені хотілося це те, щоби люди, ті, які читають, ті, які говорять, якомога поважніше трактували розмову, тобто важливість того, що є розмова, важливість того, що виказуєш, того, що слухаєш, і важливість тих жорен, бо розмова як жорна, в результаті тертя яких випродуковується мука з різних зернин. І я бачу, що таке є і тому це все не марне. І тому я вдячний всім за участь у цій розмові і буду намагатися далі її підтримувати усіма своїми силами і фантазіями. Дуже дякую.

 

 

Ірина СТАРОВОЙТ:

«За відновлення моралі в деморалізованому світі»

 

Дорогий Тарасе! Маю велику честь і приємність говорити сьогодні про тебе у день твоїх нагород. Ми знаємося з 1997 року і не впевнена, що ти це пам’ятаєш. Був такий семінар в Ірпені, називався семінар «Творчої молоді» і я тоді представляла творчу молодь і Тарас представляв не набагато старших за мене. І це був той рік, коли видавництво «Смолоскип» вперше вшанувала письмо Тараса Прохаська своєю першою премією, а наступного року вийшла у цьому видавництві його перша книжка «Інші дні Анни».

 

Слухати тоді Тараса Прохаська було чимось несподіваним і чимось неподібним на інших, тому що більшість письменників уміли говорити дуже голосно, а Тарас, навмисне чи ні, вимагав дослухатися до себе, до свого внутрішнього монологу, який поступово переходив назовні, і вмів задавати питання і слухати також, що кажуть інші. Мабуть слухачем тоді він був найкращим з нас усіх.

 

Ішли роки за роками і я довідалася, що стати письменником Тарас Прохасько вирішив у 12 років, тобто в 1980, якщо відраховувати від дня народження 16 травня 1968 року. Тарас представляє також письменника у 4-му і 3-му поколінні. Це теж не надто типово для новочасної української літератури. Один із його прадідів був автором автобіографічного репортажу «З Трускавця у світ хмародерів», який публікувався також уривками у львівській газеті «Діло». А одна із його внучатих бабусь була Ірина Вільде.

 

Мабуть тільки цього року Тарас Прохасько, випускник Львівського університету імені Франка, не те, що ви подумали, а біологічного факультету, написав про те, яке місце мав Львів у його формуванні ще в часи дитинства і коли був підлітком. І було тут мешкання, до якого можна було приїхати, в якому завжди чекали і готували подарунки, це було мешкання, в якому говорилося про високі матерії, з якого ходилося в найкращі музеї, в найважливіші культурні центри і події, які тільки тоді можна було знайти у досить сірому, збідненому і, якось мірою, навіть в завмерлому місті.

 

Хочу теж нагадати, що Тарас тут представляє місто схоже на Львів тим, який рахунок воно заплатило у ХХ столітті, схожий на Львів тим, що у ньому теж був ефект нейтронної бомби – більше, ніж можна собі уявити, людей зникли з того міста і саме місто перетворилось на щось інше і мусило дуже поволі реанімовуватись, дуже поволі відшукувати свою нову ідентичність для нового часу.

 

І якщо запитати про що найважливіше пише Тарас Прохасько усі ці роки? Може одна із важливих тем це якраз би була тема ідентичності. І він був той, хто запровадив особливий статус, особливу увагу дитинної історії його найперший текст надрукований, принаймні що я знаю найперший, в антології «Тексти» називався «Некрополь» і це був текст про місто мертвих, про цвинтар, на якому опиняються двоє молодих коханців. Я думаю, що разючішого контрасту між життям і смертю у свої 17 чи 18, я не читала. Але потім я прочитала у одного з моїх улюблених письменників - серба, югослава Данила Кіша, що справжні письменники пишуть лише про дві теми – про любов і смерть. І я думаю, що все своє життя Тарас пише про це.

 

Але любов і смерть мають свої нюанси і це щось дуже важливе. Перше, що для мене є справді визначним, це та екологічна свідомість в найвищому ґатунку, яку репрезентував Тарас завжди, скільки я його знаю, і уособлював її, і жив згідно з цією свідомістю. Повздержаність, скромність, намагання не залишити поганого сліду ані в своїй хаті, ані в своєму місті, ані в своїх стосунках з іншими людьми, з іншими живими істотами на планеті, з лісами, з водами, з цілою планетою як такою.

 

Знаю, що мабуть багато змінилося за цей час поки Тарас ставав письменником. В часи, коли він тільки починав друкуватися, друкарська машинка була ще цілком гаджетом для письменника. В часи, коли він продовжує друкуватися і приймає цю нагороду, ми вже працюємо із зовсім іншим рівнем публікації і публікабельності, ми вже працюємо із зовсім іншими пристроями, на яких можна фіксувати пережитий досвід. Але точно знаю, що яким би не був наступний штучний інтелект, буде одна річ, якої він поки що за нас людей не зможе робити, штучний інтелект не зможе розказувати історії, він не буде добрим storyteller, а Тарас був, є і буде.

 

Він автор 12 книг малої прози, він мудрий доповідач і дуже глибокий есеїст. Це людина, яка «приймала пологи» української новітньої незалежності, бо був одним із тих студентів в Революції на граніті в Києві і був учасником усіх наступних українських революцій. Але вже тоді він не мав великої амбіції іти в політику, зате розумів політичний вимір кожного приватного життя. І я дуже з цікавістю і з завмирання серця спостерігала як і Тарас пішов у блогери, як і Тарас почав ставати лідером опіній. І так приємно дочитувати кожен наступний текст і казати собі: «Він не схибив, він каже те, що треба саме тоді, коли це треба сказати».

 

Уважність Тараса і поважність Тараса також і в тому, що він завжди пише менше, ніж міг би і говорить менше, ніж міг би. І його позиція це також позиція напряму пов’язана із тим, хто пам’ятає, із тим, хто намагається бути «я пам’яттю» і «мною пам’яттю», радше, ніж «мене пам’яттю». Він у всіх своїх текстах заглиблювався на попередні поверхи існування, не лише своєї родини, але таких родин як його. І в якийсь момент його почали називати магічним реалістом. Мені це не дуже подобалось і імпонувало. І я думаю, що магія там присутня, але це зовсім не те, це вже щось, що залишилось від 60-х до 80-х років. Це тексти, які насправді хочеться перечитувати, це тексти, до яких без сумніву повертаєшся, і це тексти, за якими стоїть автор, який може бути взірцем як добре прожити своє життя. Бо, за великим рахунком, з чужих книжок ми вчимося насамперед те, як бути людьми.

 

Сьогодні ви говорили про день прав людини. І мені хочеться сказати на цьому місці - права людини це дуже важливо. Але права людини мають мати і захищати ті, хто є людьми. І питання хто є людьми зараз для нас знову стає дуже драстичним, як залишитися людиною в цих щораз менш людських, дуже темних обставинах.

 

Хочу сказати, що для мене Тарас є справді дуже великим авторитетом. Він автор багатьох книжок, як ми вже сказали, але він також автор трьох дитячих книжок, що як на мене, є напрочуд важливим. Всі ці книжки є спрямованими у майбутнє. Всі ці книжки є таким меседжем, таким повідомленням, який буде кшталтувати наступні покоління не лише українців, я в цьому більш, ніж переконана, але також і європейців і людей планетарного масштабу.

 

І може, якщо би я мала підсумовуючи свою дотацію сказати, за що я вважаю, що сьогодні Тарас прийматиме срібний орден за інтелектуальну відвагу, то я би назвала це так: за відновлення моралі в деморалізованому світі, щоби люди і знаки почали знову вартувати стільки, скільки слід.

 

 

24.12.2016