Олександр Юдін

Три останні дні «Джаз Безу» з 9 по 11 грудня подарували не менш цікаві музичні враження, а деякі, можливо, навіть стануть певною точкою відліку. І якщо кредо фестивалю в тому, щоб представляти музику, яку в Україні можна почути тільки тут (і навіть таку, що виходить за межі звичного уявлення про музику), то – без будь-якого пафосу – можна сказати, що «Джаз Безу» знову вдалося виконати свою місію.

 

Отже, по порядку. Концертний марафон відновив спільний проект львівського саксофоніста Михайла Балога та київського тріо New Brain у складі: Олег Палковський – клавішні, рояль, Єгор Гавриленко – бас-гітара, Олександр Поляков – барабани. Музиканти познайомилися близько півроку тому під час джем-сешн у Львові, потім провели кілька спільних виступів у Києві, що й привело до задуму спільного проекту для «Джаз Безу». Усім учасникам проекту властива відкритість до експериментів, не обмежених рамками джазового мейнстріму, що їх, імовірно, і поєднало.

 

Михайло Балог та New Brain Trio

 

Хоча задум у цьому проекті був дуже простий і водночас не позбавлений амбітності: імпровізація без будь-яких попередніх домовленостей. Окрім певного порядку появи музикантів на сцені (що, зрештою визначив і порядок їх відходу зі сцени). Першим перед публікою з’явився Олег Пашковський, який за допомогою електронних клавішних «підготував атмосферу», де згодом залунали фантазії сопрано-саксофона Михайла Балога За тембром він нагадував скандинавський горн, принаймні, створював відчуття відлуння і простору, викликаючи асоціацію з Яном Гарбареком. А вже потім до них приєдналися Єгор і Олександр, які «вмикнули» ритм. Проте далі щось пішло не так. Пашковський продовжував «творити» атмосферу, в яку час від часу намагався увійти Балог, але щільна, гучна й одноманітна робота ритм-секції, що працювала на повну потугу (особливо барабани), якось не залишала отворів для входу, або, інакше кажучи, приводів для взаємодії. Балог міняв сопрано- на тенор сакс (я нарахував шість змін, потім кинув рахувати), але суттєво це нічого не змінювало.

 

Михайло Балог

 

Утім, експеримент не можна визнати невдалим. Подібний формат – імпровізація без попереднього плану – цікавий тим, що, знімаючи обмеження, дозволяє музикантам у взаємодії інколи натрапити на щось, чого вони самі від себе не очікують. Однак є в цьому і ризик невдачі, повчальної, оскільки дає музикантам змогу відчути й те, що стає на заваді взаємопорозумінню. Власне, в даному випадку сталося і те, і інше. Лідерство ритм-секції спочатку не принесло ніяких творчих знахідок. Сесія вичерпала себе і просто перервалася. (Хоча варто додати, що частині публіки ця «бочка», як музиканти називають подібний одноманітний гучний ритм, прийшлася до вподоби). І глядачі, і, здається, музиканти вирішили, що концерт закінчено, але Михайло був іншої думки. Він спонукав партнерів до відновлення сесії, і наданий ним імпульс мав справді вдалі наслідки. Змінився характер взаємодії. Ритм-секція, ідучи за Балогом, дедалі урізноманітнювала ритм, і навіть Пашковський вперше пересів за рояль і в перкусійному рваному стилі, як це любить робити Генкок, піддав пару. Ця завершальна сесія на п’ять-сім хвилин вийшла гострою, динамічною і натхненною. У музиці, як і в звичайному спілкуванні, особливо, інколи потрібно взяти на себе ініціативу й запропонувати тему, цікаву для всіх.

 

Пол Беларді

 

У певному сенсі протилежний характер мав другий концерт дня – виступ Pol Belardi’s Force квартету з Люксембургу у складі: Пол Беларді – бас-гітара, лідер, Девід Феттман – альт-саксофон, Жером Кляйн – фортепіано, Нільс Енгель – барабани. Перша композиція почалася з хаосу звуків, бурхливого вступу на всіх інструментах, окрім єдиної висхідної за інтонацією фрази альт-саксофона, спочатку тихої, що поступово міцнішала й витягла з хаосу, об’єднала навколо себе увесь ансамбль інструментів. Під час індивідуальних соло можна було в повній мірі оцінити індивідуальну гру учасників гурту. Соло  піаніста Жерома Кляйна відзначаються пристрасністю, експресією і ритмічним динамізмом. Цікаво було дізнатися, що Жером є також першокласним барабанщиком, принаймні, таку думку висловлювали всі його партнери, а особливо гаряче – барабанщик групи Нільс Енгель, в майстерності й темпераменті якого мали змогу переконатися слухачі. Отже, з барабанщиками гурту явно поталанило, а Енгель належить до тих барабанщиків, за грою якого можна спостерігати впродовж усього концерту й не нудьгувати. Він і двох тактів не тримається механічного повторення однієї ритмічної фігури, постійно урізноманітнює ритм, додає акценти, врешті, без залишку перетворюючись на живе втілення ритму, так що його гру можна назвати просто екстатичною. Девід Феттман, навпаки, найбільш інтроспективний музикант у гурті в сенсі глибокої зосередженості, виношування розвитку через тихе і стримане повторювання теми, в якому поступово накопичуються енергія для подальшого експресивного вибуху.

 

Перша композиція, як потім оголосив Пол Бернарді, мала назву «Створення світу», і щойно це було сказано, як справді з’явилося відчуття відповідності музичного переживання цій назві. Народження тему з хаосу звуків, поступова кристалізація ритму і гармонії, потім кульмінація, а далі новий цикл «творення», і врешті екстатичний фінал. Концерт гурту став презентацією нового, ще не записаного, альбому під назвою Creation / Evolution. У більшості випадків назва музичного твору не має великого значення, а часто – ніякого. Деякі музиканти зізнаються, що в них взагалі проблеми з пошуком назви. (Щоб далеко не ходити, наступного дня Алекс Максимів, коли представляв свою нову програму, просто назвав свої композиції цифрами від 1 до 6, тимчасово знявши проблему назви). Інколи назва може фіксувати певний настрій, який відчувається у музиці, або просто пов’язує твір з якимись особистими переживаннями музиканта, моментом в його житті. Та для слухача найчастіше це нічого не міняє.

 

Девід Феттман

 

Наразі назва композицій справді пропонує корисні асоціації, які збагачують сприйняття, стимулюючи відчуття відповідності. І не просто на рівні емоцій, а на рівні музичної структури, наприклад, співвідношенням основної теми й акомпанементу, розвитком теми, циклічною структурою твору, як у композиції «Створення світу». А в композиції «Таємниче життя мешканців підводного світу», приміром, вдало використаний жвавий латинський і водночас складний рваний ритм, що наче працює на образ активного і дещо хаотичного руху. І таке ін. Звісно, мова музики непредметна і не може слугувати навіть популярним переказом природничої історії. Але навіяні назвами асоціації дійсно здатні поглибити музичне переживання, подивувати можливостями музики, емоційно наповнити уявний відеоряд, переживання зовсім, здавалося б, далеких від музики речей. Врешті, як зізнається сам Пол Беларді, поштовхом для створення музики нового альбому стало дитяче здивування перед уявною картиною огрому й різноманіття природного світу.  

 

У музиці Пола Беларді і його команди поєднуються традиції американського і європейського джазу, елементи фрі-джазу і world music. Вона інколи викликає асоціації з Weather Report або Yellow Jackets та іншими групами фьюжн. Одначе стильовий синтез чи орієнтація на ці чи інші взірці тут відходить на другий план, оскільки, схоже, домінує не стильовий пошук, а композиторський задум, де імпровізації окремих виконавців не чергуються формально, а мають своє місце в драматургії музичного розвитку від початку до фіналу, створюючи відчуття накопичення і, відповідно, сплеску, навіть катарсису у фіналі. Впродовж  всього концерту сам лідер квартету зіграв лише дві сольні імпровізації (загалом дев’ять композицій), причім одну з них – дуже енергійну, вдалу, яка змусила згадати Жако Пасторіуса – вже у композиції, виконаній на біс. Інакше кажучи, найкраще соло лідера взагалі не було передбачене програмою. Пізніше я запитав Пола про мотив цієї скромності. Він відповів, що йому значно важливіше, щоб оцінили саме його композиторський доробок, а не виконавську майстерність.

 

Ще один цікавий момент – в тому, що враження від живого виступу загону Пола Беларді (так можна перекласти назву гурту) значно перевищує враження від того, що можна побачити в ютубі і навіть почути на диску (наскільки я можу судити з промо-CD). У першому випадку втрачаєш відчуття поступового руху й накопичення енергії, а на записах суттєво зменшується свобода виконавців, менше відчувається їх індивідуальний темперамент. Загальне звучання диску 41 хвилина, тоді як на концерті ті самі вісім композицій зайняли більше години, звісно, за рахунок подовження індивідуальних імпровізацій. Отже, є причини чекати нової зустрічі із люксембургською четвіркою.

 

Rafal Karasiewicz PowerSet

 

П’ятий день фестивалю виявився водночас і найменш, і найбільш вимогливим до відвідувачів Львівської філармонії. І якщо проект Karasiewicz PowerSet вроцлавського піаніста Рафала Карасєвіча нічим не здивував, то гурт Rednaxela представив музику, що балансує на межі сприйнятливості слухачів. Піаніста з Вроцлава Рафала Карасєвіча львівяни мали змогу почути на минулорічному «Джаз Безі» у Tango Project Веслава Пжондкі, в якому він звернув на себе увагу кількома енергійними, дещо по-театральному темпераментними соло (у дусі проекту в цілому), що, так би мовити, давало привід сподіватися. Одначе власний проект Карасєвіча, у якому об’єдналися Карол Гола – баритон-саксофон, Томаш Пацановскі – гітара, Томаш Грабови – бас, Марчин Рак – барабани, не порадував нічим своєрідним. Музиканти грають поп-джаз, але, слід зазначити, якісний поп-джаз. І якщо метою гурту було «заграти так, щоб панству сподобалося» (як сказав його лідер на початку концерту), то своєї мети вони досягли. Аплодисменти були бурхливими та щирими, і без виходу на біс публіка музикантів не відпустила.

 

Натомість другий концерт дня, виступ проекту гітариста Алекса Максиміва Rednaxela виявився несподіванкою і випробуванням навіть для звиклої до авангардних музичних пошуків аудиторії «Джаз Безу». Принаймні чимало глядачів залишили залу, не дочекавшись кінця і не витримавши шоку зустрічі з незвичним і нечуваним. Канадський гітарист Алекс Максимів, добре знайомий львів’янам, уже неодноразовий учасник фестивалю, де він представляв проекти, які тяжіють до джазового авангарду, цього разу зумів по-справжньому здивувати і – мабуть, без особливо ризику можна стверджувати – розширив межі уявлення про сучасну музику.

 

Rednaxela: Алекс Максимів, Алмут Кюне, Ельза Грегуар

 

По-перше, вже сам склад септету порушує усі звичні джазові формати, уявлення про поєднання інструментів і, можливо, навіть є безпрецедентним, оскільки до альт-саксофону (Пітера Ван Хаффел), тромбону (Маттіас Мюллер), віолончелі (Натан Бонтрагер), барабанів (Ян Ляйпніц) і гітари (Алекс Максимів) тут додалися одразу дві вокалістки з оперними голосами – Альмут Кюне (сопрано) та Ельза Грегуар (альт). Отже, джазовий, чи майже джазовий інструментальний склад виконавців, що всі спеціалізуються на вільній імпровізаційній музиці (детальніше музикантів я вже  представляв напередодні концерту), поєдналися з сучасним вокалом, що, мабуть, і стало найбільшою новиною для слухачів. Цей напівсомнамбулічний спів, який пориває з мелодійністю, тональністю і навіть з голосом, оскільки в ньому поєднуються оперний голос, крики й шепіт, стони, волання, бурмотіння та інші природні й навіть неприродні звуки, умовно називається джазовим, оскільки значною мірою є імпровізацією.

 

Алмут Кюне

 

Отож, усі учасники гурту вміють творити музичний хаос, однак цей проект не можна віднести до фрі-джазу. Він відштовхується, насамперед, від сучасної академічної музики, вивченню якої Алекс Максимів присвятив останні роки і тепер виніс на суд публіки плоди своїх пошуків. Шість композицій, що, як попередив автор, не мають поки що своєї назви, а тому фігурують просто під номерами від 1 до 6. На перший погляд усі вони являли собою просто вільні (або довільні) імпровізації учасників – лише у грі барабанщика можна інколи було розчути ритми фанку, року і таке ін. – у різних, імовірно, всіх математично можливих поєднаннях, що подеколи досягали кульмінації і, наче винагороди за напружений пошук, відчуття емоційної єдності.

 

Утім, це не зовсім так. На питання, скільки в цьому імпровізації, автор відповів, що з тієї години, яку тривав концерт, приблизно 20 хвилин музики було написано, а решту становила імпровізація. Більше того, нова музика, що інколи здається просто хаосом, насправді підкоряється певним чітким, можна сказати, математичним правилам і обмеженням. Зокрема всі шість композицій починаються з шести різних нот у певному порядку. «Отже, чиста математика?», – запитав я в Алекса Максиміва. «Ні, звісно, ні. Хоча так. Чиста математика.», – відповів він не без вагань. Тоді я перепитав: «Що ж робить цю музику не просто математикою?», – «Час.», – впевнено відповів Алекс.

 

Rednaxela: Пітер Ван Хаффел, Маттіас Мюллер, Алекс Максимів

 

Наскільки я можу зрозуміти, в музиці проекту Rednaxela відбувається водночас зустрічний рух з боку сучасної академічної музики, що звільнилася від звичних уявлень про гармонію, і з боку джазу, зокрема авангардного джазу і вільної імпровізації Можливо, це нова музична мова, яка з часом і за допомогою слухачів обросте змістом. І, цілком вірогідно, присутні у концертному залі Львівської філармонії того вечора взагалі вперше в Україні чули подібну музику. Нове вабить і водночас відлякує. І що більше воно нове, то більше відлякує і то більше вабить. А ті, хто подужали шок нового, певно захочуть знову вслухатися в ці звуки і їх незрозумілу гармонію.

 

Dzyga Jazz Quintet: Валентин Учанін, Володимир Кіт

 

Останній день фестиваль у певному (але зовсім немузичному) сенсі можна назвати днем ретро, адже всі його учасники в минулому вже грали на сцені фестивалю неодноразово, ба навіть багаторазово. Для гурту Dzyga Jazz Quintet, ветеранів «Джаз Безу», на якому вони вперше виступили ще у 2002 році, і патріархів українського джазу загалом, цей виступ можна вважати поверненням на фестивальну сцену, оскільки востаннє вони виходили на неї, здається, 2007 року. Номінальний квінтет, що (за відсутності басиста Романа Іванчишина) тимчасово перетворився на квартет, у складі: Володимир Кіт – труба, Валентин Учанін – тенор-саксофон, Аркадій Орєхов – рояль, клавішні, Олег Підківка – барабани,  – представив свій новий і, як не дивно, дебютний альбом.  Адже трубу лідера квінтету Володимиро Кота можна почути на записах ансамблю  Ігоря Хоми 1960-х рр., що фактично є першими аудиозаписами українського джазу. Щоправда, видані вони були лише нещодавно на декількох компакт-дисках. А затримка з випуском власного альбому  квінтету, імовірно, пояснюється просто – сказати б, професійною безтурботністю. Адже учасники гурту в більшості не є професійними музикантами: Володимир Кіт і Валентин Учанін – науковці, Аркадій Орєхов – художник.

 

Музика квінтету, записана на диску й представлена на концерті, це мелодійний фьюжн з елементами фанку, соул джазу, орієнтальними мотивами, а за своїм форматом і почасти звучанням група дещо нагадує квінтет Майлза Девіса кінця ‘60-х років. Тимчасовий квартет порадував і оригінальними мелодійними композиціями, і соло окремих музикантів – Володимира Кота, Валентин Учаніна й Аркадія Орєхова (Олег Підківка не солював, як потім з’ясувалося, через якісь технічні причини з налаштуванням барабанів). Особливе навантаження випало на долю Аркадія Орєхова, який грав буквально за двох: однією рукою на роялі, а другою на клавішах за бас-гітару. І хоч соло музикантів інколи бракувало вогню, суто фізичної здатності емоційно викластися, проте цей брак експресії і довгого дихання компенсувався вигадливістю і витонченістю, вмінням знайти несподіване і красиве, або ж примхливе завершення соло. (Хоч, здається, вибух емоцій публіка цінує більше за витонченість).

 

Завершився «Джаз Без» фрі-джазом так само, як минулого року, і навіть наполовину у тому самому складі, оскільки басист Марк Токар та німецький барабанщик Клаус Кугель рік тому грали у складі квартету американського саксофоніста Сабіра Матіна, а цього разу виступали в тріо з також американським саксофоністом Кеном Вандермарком. Усі троє вже брали участь у фестивалі ще у 2000-х роках, а Марк Токар – у стількох проектах, що його можна назвати завсідником «Джаз Безу». Упродовж майже години музиканти зіграли чотири композиції, чи радше вільні імпровізації (три довгих і одну коротку на біс), різні за характером: переважно динамічні й гранично експресивні. Проте одну з них можна було б умовно вважати баладою або медитацією через її повільний темп, рефлексивний, навіть не позбавлений ліричного відтінку настрій.

 

Марк Токар і Кен Вандермарк

 

Фрі-джаз, зокрема у виконанні Кена Вандермарка і його партнерів, – це експресія, швидка інтуїція, використання всіх можливих засобів звуковидобування, від дихання і шепоту до крику крізь саксофон (а за повільного, медитативного темпу музикант віддає перевагу кларнету). Фрі-джаз Вандермарка – це подорож, яка не дозволяє передбачати чи передчувати призначення спонтанного руху, проте не є просто хаосом звуків. Натомість зазвичай вона дає слухачеві певну дороговказну фразу, майже тему, яка гнучко змінюється, варіюється на всі лади і дозволяє стежити за рухом фантазії музиканта й рухатися слідом за ним. І, врешті, відчути те «тут і зараз», що й становить головний сенс фрі-джазу і певною мірою джазу загалом.

20.12.2016