Традиційні мрії і сподівання
В мойому домі вже від тижня рух неабиякий. У кожну пору дня, при кожній нагоді і без нагоди ви чуєте незабаром все тільки одно і те саме:
— Св. Миколай! Вже внедовзі!... Що він нам принесе?
Питає семилітній синок, зітхає сімнадцятьлітня донечка, турбується тридцятьсемилітня дружина.
Не дивуюсь тому великому захопленню, що традиційно переходить з покоління на покоління. Від коли я прийшов до розуму, все те саме: листи, гарячка очікування і вкінці... радість... або... розчарування і сльози. Залежить від квантитативності побажання й економічної спроможності їх практичної реалізації... та політичної конюнктури. Виїмок творять передминуло-й-минулорічні миколаївські празники, коли всі, малі й старі вдоволялися тільки тихою згадкою про великого Божого Угодника, знаючи, що Він ніяк не може перекрастися через густі дротяні запори, якими так щільно відгородили небо від землі большевицькі безбожники та енкавединські агенти. Вправді мій редакційний товариш упевнює мене, що св. Миколай не вважав на всі тогочасні перепони і навіть зійшов був на нашу землю, звільнену червоними катами від найкращих їх синів, що опинилися в далеко-азійських степах, або й просто на тому світі — то в цю мить опинився в підземеллях НКВД, звідкіля ледве видістався і то тільки чудом й кількатисячним хабаром, і... чим скоріше залишив Старий ту нещасну землю, до якої все відчував особливий сентимент.
Як би там не було... та через ті два роки якось ніхто не посмів дратувати Божого Угодника своїми проханнями.
— Хай відлітає, поки прийде слушний час — говорим одні другим.
І прийшов...
— Татусю, ми написали лист до св. Отця Миколая — цими словами привітав мене наймолодший синок, коли пізно вечером повернувся я з праці.
— Ми всі тут написали, про що ми просимо св. Миколая. І я... і Люба... і Мамуся...
— А де ж цей лист? — питаю зацікавлений, якими то побажаннями обдарували того великого Святого, на якого нетерпеливо ждуть тисячі громадян нашого пра... старого города і всієї галицько-губернаторської країни.
— Та чи зможе він задовільнити всі побажання людей, виголоднілих і спрагнених у комуністичному "раю", що панував тут рівно двадцятьдва місяці — майнула мені думка, коли я отворив листа, який поклали діти за вікно, звідки мав узяти його миколаївський листоноша, що від кількох днів нічого іншого не робить, тільки переносить листи з землі до неба.
— Прошу Тебе, святий Отче Миколаю, принеси мені: найбільшу на світі гармату, міцний танк, шістьмоторовий літак й підводну лодку або живу торпеду — писав наймолодший синок, що всім своїм ровесникам і сусідам видав війну в обороні найсвятіших своїх ідей та з метою поширити свій життєвий простір на всі сторони світа, яким було подвір'я, та яке очистив він від всякої наволочі.
— Гм, гм, — майбутній воєнний геній — вихопилося мені з уст, і я читав слова дописані рукою моєї донечки:
"Мені не багато треба, та будь так добрий, святий Отче, даруй мені бецугшайн на шовкові панчохи та мешти з правдиво-шкіряними підошвами, бо ті, що ти приніс ще в 1938 році, вже геть подерлися...
— От забаганки кожної дівчини, що, не зважаючи на такі переломові хвилини, бажає чогось надзвичайного — починав я денервуватися.
— А я, великий Приятелю потребуючих — кінчила дружина тираду прохань, — про ніщо інше Тебе не прошу, тільки принеси мені 5 кг муки, 5 кг цукру, 1 кл. солонини та трішки маку до куті... до фіги, яку старанно переховую вже від кількох років, бо свята вже за плечима.
— Це вже вершок безличности думати про такі люксусові речі і використовувати доброту святого Чудотворця, коли можемо всеціло користати з живностевих карток разом з цукасами — гримнув я кулаком об стіл, аж підскочили вгору картки, які саме лежали на столі... Були нові, ще зовсім неткнені холодною статтю крамничних ножиць.
— Яка ж твоя просьба? — спитала дружина.
— Не маю ніякої — відповів я, кладучи лист за вікно. — Мені так добре... що... хіба... принеси мені св. Миколаю тільки... дрібку пташиного молока... кілька небесних мігдалків... і... коробочку... терпеливості.
С. Каролин.
