Визначний мистецтвознавець

Микола Голубець — постать незвичайно багатогранна: поет, прозаїк, публіцист, дослідник-популяризатор, критик та мистецтвознавець. Від 1908 року його праці не сходять зі сторінок української преси. Треба б, поправді, присісти й добре попрацювати, щоб розглянути та з'ясувати досьогочасній труд його життя. Справді слід подивляти цю безпретенсійну легкість пера, цю відзивчивість і безпереривну змобілізованість тієї вічно молодої людини, що саме тепер завершила п'ятдесятку.
При цій нагоді вважаю своїм обов'язком підкреслити одну із ділянок його всебічної діяльності, а саме його заслуги, як дослідника, історика-синтетика і критика української образотворчої культури. З 1913 р., в якому появилася на сторінках "Ілюстрованої України" перша мистецтвознавча спроба М. Голубця, посипались, наче з рога ізобилля сильвети, характеристики й монографічні нариси цілого ряду західно-европейських та українських образотворців, програмово-ідеологічні статті й історичні огляди етапів розвитку української образотворчости, що не тільки популяризували справи українського мистецтва в широких громадських колах, але й побуджували цілий ряд молодших українських дослідників до вичерпного опрацьовування намічених Голубцем проблем.
Микола Голубець виступив як мистецтвознавець в пору, коли українство по цей і той бік Збруча кріпло й починало наливатися сублімованим культурним змістом. Закріпивши свої позиції на літературному й, у великій вже мірі, політичному полі, починало чимраз інтензивніше шукати свого плястичного вияву і стилю. До невеликого гуртка мистецтвознавців з Наддніпрянської України (Василь Кричевський, Вадим Щербаківський, Кость Шероцький, Дмитро Антонович, Микола Шумицький), приєднався молодий і темпераментний галичанин, що високо підняв прапор, видвигнутий у свій час І. Трушем появою "Артистичного Вістника" в 1905 р.
З того часу М. Голубець не остигав у запалі для української образотворчості в її минулому й сучасному, а вів її безпереривно, вперто й послідовно. Позитивний наслідок того був такий, що українська образотворчість в Галичині зискала в особі М. Голубця свого бойового герольда, а мистці свого речника й промотора.
Голубець познайомив громадянство з творчістю цілої низки мистців (Гаврилко, Кульчицька, Сосенко, Панькевич, та інші), що досі працювали у відчуженні від громадяства й недоцінені ним, ревіндикував О. Новаківського з Могили під Краковом промостив шлях праці й творчості для Холодного, Ковжуна, Крижанівського. Лісовського й других мистців Великої України, що були примушені користати з гостинності своїх галицьких братів. впродовж років був співтворцем і керівником першої в Галичині загальноукраїнської організації плястиків ("Гурток Діячів Українського Мистецтва"), співаранжером цілої низки виставок, журналів ("Життя і мистецтво", "Українське Мистецтво", "Маски") і взагалі був "магна парс" того оживлення в культурно-мистецькому житті Галичини, що почалося в ній по катастрофі визвольного зриву в 1917—20 рр.
Мистецтвознавча публіцистика М. Голубця, розсипана цілими сотнями статтей по західно-українських часописах і журналах, не скоро втратить свою актуальність, з огляду на заторкнені в ній питання і проблеми, а як пребагате джерело для пізнання доби, буде вірним сопутником кожного історика української образотворчої культури.
Цього забувати не слід, що М. Голубець не тільки критик і теоретик сучасного мистецтва, але й пильний дослідник української образотворчості в її історичному цілому. Він дав перший конспект історії українського мистецтва — "Нариси з історії українського мистецтва", друковані в 1916—17 рр. "Вступ до історії українського мистецтва" в 1918 р., що довгий час служив єдиним підручником по школах Великої України, "Начерк історії українського мистецтва" т. І. в 1922 р. й, нарешті, повний курс в тикторівській "Історії культури", а крім цього низку джерельних причинків, як "Українське малярство XVI—XVII в. під покровом Ставропігії", (1920), "Галицьке Малярство" (1926), "Лаврів" (1927) та ціла низка поменших розвідок.
Подібно, як і в інших ділянках своєї творчості, так і в мистецтвознавстві був Голубець полум'яним патріотом і все, що робив, робив з увагою на інтерес і добро нації. Не відриваючи української образотворчості від позитивних західноевропейських рухів, Голубець свідомо, нерідко з нараженням своєї популярності серед надто вражливих на останній крик моди, оберігав українську образотворчість перед небезпекою космополітичного анальфабетизму:
"Панове! — писав Голубець в 1922 р. в статті п. н. "3а національне мистецтво" — "Той шлях, що манить вас скороспішністю ефектів, не веде до цілі. Кличі, що не коштували вас ні одного порваного нерву, не є вашими кличами. Не закриваючи очей на те, що діється довкола вас, нових доріг для рідної культури шукайте у глибині власної душі. Тільки там, і ніде більше, найдете ключ до зачарованої скарбниці. Вона не отвориться ключем, зробленим для замків цілком іншої конструкції. І тільки там, на дні власної душі, найдете те, чого лякаєтеся — традицію. Не ту музейну, мертву, але живу і животворну, яка поєднає ваші зусилля з тисячелітніми зусиллями народу, якого виректися ви чейже не хочете.
Я не бороню "старих" позицій проти наступу "нових" ідей, я бороню наших позицій проти навали чужих кличів".
Др. Іван Іванець.

18.12.1941

До теми