Феліпе Фернандес-Арместо

Не приймаючи ґендерні обмеження, варто тішитися відмінностями, які існують між статями, і зберігати те, що Річард Врангем влучно назвав «сексуально диференційованою поведінкою»

 

 

«Як? — недовірливим і ображеним тоном запитала дівчина з найглибшими феміністичними переконаннями в групі, сповнена обурення. — Ви нас берете на кпини, професоре, хіба ні? Усім нам достеменно відомо, що ґендерні відмінності є всього лиш культурними конструкціями».

 

Це було в університеті Нотр-Дам, на занятті з історії стосунків між людьми та іншими мавпами. Ідея курсу, хоча й доволі ориґінальна, є простою і зрозумілою: щоб розуміти самих себе, треба помістити нашу історію в контекст культур інших видів, особливо тих, які найбільше схожі на нас, а саме культур вимерлих людиноподібних мавп і наших уцілілих родичів приматів. Ми вивчаємо низку західних текстів про великих приматів: від Середньовіччя до радикальної біоетики Пітера Сінґера, який більше цінує шимпанзе та оранґутанґів, ніж вмираючих людей чи ембріони. Цей курс приваблює студентів, які спеціалізуються в широкій гамі дисциплін — від наук до мистецтв і красного письма, — і зазвичай дивує їх. Ми бачимо середньовічні інтелектуальні битви заради того, щоб помістити в біблійну і класичну панораму світу similitudines hominis — отих створінь з людськими рисами, але вочевидь жахливими вадами, які з'являються в античних текстах чи зображені в бестіаріях. Потім ми переходимо з дослідниками Відродження до того, що Мішле в 1853 р. назвав подорожами для «відкриття землі і людини», дискутуючи, які з нових виявлених істот мають бути зараховані до людського роду. З великими мислителями Просвітництва ми осягаєм розумом проблеми людської природи, яка припускає існування видів, які вселяють тривогу, тому що є такими подібними до нас. Ми проходимо праці Дарвіна і відкриття сучасної приматології, яка виявляє щораз більше доказів спорідненості, що пов'язує нас із рештою мавп. Ми не пасуємо перед доктриною Церкви, що між Богом і людиною існує особливий та унікальний зв'язок, і перед моральним викликом руху за визнання прав нелюдських істот.

 

Коли Ґульєльма, дівчина-феміністка, вибухнула обуренням, семестр добігав свого кінця, а ми ще мали прочитати книжку П'єра Буля «Планета мавп» і переглянути низку більш чи менш дурнуватих голлівудських фільмів, на які — на превеликий жаль автора — надихнула ця дуже серйозна і глибока науково-фантастична книжка.

 

«Мою увагу, — сказав Маурі, хлопець з енциклопедичними знаннями про кіно, — привернув той момент у фільмі, коли господарі планети, мавпи, провадять археологічні розкопки і знаходять ляльку, яка має вигляд людського немовляти. Вони оцінюють її як зразок людської культури, що існувала в далекому минулому, перед тим як люди виродилися в дику і морально нижчу расу. Річ у тім, що в моєї сестри є лялька у вигляді шимпанзе. Не було б логічніше, якби мавпи-археологи подумали, що діти-шимпанзе, які були їхніми предками, бавилися ляльками-людьми?».

 

Я визнав його слушність. «Справді, — пояснив я, — зараз існують племена шимпанзе, в яких самки ще з дитинства бавляться ляльками. Як немовлят вони використовують кам'яні брили. Вони їх голублять, обіймають, вдають, що годують їх. Носять їх на спині, так само як матері своїх дітей. Тож коли вони виростають і народжують дітей, то й далі усе це роблять і переносять засвоєні техніки на своїх дитинчат. Очевидно, що їхня поведінка в цьому аспекті є такою самою, як і в юних людей».

 

Саме тоді Ґульєльма і обурилась. Ображати ортодоксію рівності статей і ґендерні культурні конструкції видалось їй чимось непростимим. «Мушу зізнатись, я бавилася ляльками, коли була маленька, — пояснила вона. — Але лише тому, що була жертвою забобонів і моделей поведінки моїх батьків. Коли я це згадую, мені стає соромно, і якщо колись я матиму дочок, то переконана, що вони не захочуть так бавитися, їхні ігри будуть позбавлені ґендерних стереотипів». Треба додати, що сама Ґульєльма вивчає інженерну справу.

 

Замість того, щоб сперечатися, я показав на занятті відео, зняте ВВС: інтерв'ю з моїм другом Річардом Врангемом з Гарвардського університету, великим спеціалістом з палеоантропології. Дуже терпляче цей ерудит пояснює інтерв'юерці, молодій жінці, якій явно бракує знань, значення каменів, привезених із польових робіт, якими він керує разом зі своєю колеґою Сонею Каленберґ в Уґанді. Навіть деякі молоді шимпанзе чоловічої статі бавляться каменями, але ставляться до них з дещо бешкетною аґресивністю, яка контрастує з ласкою і турботою, що їх демонструють самиці.

 

«Отже, це свідчить про те, — запитує наївна інтерв'юерка, — що ґендерні відмінності не є культурними конструкціями, а є продуктом біології?».

 

Професор Врангем на мить застановляється. Потім відповідає: «Ну, так». Але видозмінює ключові терміни питання. «Сексуально диференційована поведінка, — провадить далі він, — пояснюється почасти впливом культурного контексту, а почасти — біологічною спадковістю».

 

Я намагаюсь уточнити цю думку, аби Ґульєльма зрозуміла її правильно. Це доволі поширена помилка етологів, котрі вивчають поведінку «нелюдських» тварин, — думати, ніби все, що ці тварини роблять, є частиною невідворотного закону еволюції. Конрад Лоренц — нацист, який зробив фундаментальний внесок в теорію про те, що насильство є біологічно закарбованою в людській природі тенденцією, — спеціалізувався на вивченні гусей і вважав, що якщо якась із наших поведінок збігається з поведінкою цих тварин, то це тому, що в нас із ними є якийсь спільний генетичний компонент. Едвард Вілсон, великий речник соціобіології, який робив ставку на її вилучення з гуманітарних наук і занесення в університетську сферу біології, спеціалізується на мурахах і обстоює ідею про те, що наша соціальна поведінка є такою ж вродженою, передбачуваною і може бути зведена до наукової моделі.  

 

Але такі умовиводи є занадто сміливими. У випадку шимпанзе та інших приматів, які не є людьми, треба визнати, що вони є культурними живими істотами і їхні форми поведінки в різних місцях відрізняються. Кожне плем'я має власні традиції, які передаються з покоління в покоління як комбінація прикладів, настанов і практики. У деяких випадках їхньою улюбленою їжею є мурахи, в інших — сушені фрукти. Це не означає, що деякі з них народжуються генетично схильними до смаків ікс; їхні уподобання є продуктом їхньої культури. Це казус мешканця Барселони, який замовляє бутіфарру (каталонську ковбасу), і мешканця Бурґоса, який ласує кров'янкою. Коли ми бачимо, як самки шимпанзе притискають до себе свої камені/ляльки, не треба припускати, що йдеться попросту про реакцію на інстинкт, — почасти це набута поведінка, яка відображає цінності культури їхнього власного племені. Тому існування такої поведінки в певному контексті аж ніяк не є доказом того, що, наприклад, Ґульєльма приречена присвятити себе ролі матері, замість того щоб підтримати свої амбіції будувати мости і дороги.

 

«Обидві долі залишаються для тебе відкритими, — запевнив я її. — Біологія таки сприяє тому, щоб ти стала матір'ю, але не є безумовним, що так і буде, твою долю не визначає біологічний детермінізм. На щастя, у нас, як і в шимпанзе, є культура, а культура часто змінюється. Та, що оточує тебе, дозволяє тобі реалізувати власні амбіції. Ґендерні відмінності таки є культурними конструкціями, але інколи вони збігаються з ролями, які нам надає біологічна частина нашої природи. І якось, коли ти закінчиш навчання чи коли стомишся від інженерної справи або виявиш в собі інше покликання, якщо твої діти монополізують твоє життя, тобі не треба буде злоститися чи почуватися жертвою суспільних забобонів. Якщо ти матимеш дочок, які захочуть бавитися ляльками, незважаючи на твої власні забобони, подумай про кумедну історію з Уґанди і дозволь своїм дочкам користуватися свободою, якої вони заслуговують. Не приймаючи ґендерні обмеження, варто тішитися відмінностями, які існують між статями, і зберігати те, що Річард Врангем влучно назвав "сексуально диференційованою поведінкою"».

 

Феліпе Фернандес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса університету Нотр-Дам

 


Felipe Fernández-Armesto
La igualdad de sexos y los chimpancés
El Mundo, 09.12.2016
Зреферувала Галина Грабовська

 

 

 

19.12.2016