Ярина ВИННИЦЬКА

 

Вранці 19 грудня місто пахло мандаринами і повнилось дивним шелестом, коли усі його мешканці одночасно розгортали свої пакунки від Миколая.

 

Запах мандаринок запускає в мені складний біохімічний процес ностальгії, і я стрибаю у «кролячу нору» пам'яті. Там бабці завжди живі, вселенське щастя вміщається під маленькою подушкою, а на таємних складах підсвідомого зберігаються всі отримані від Миколая подарунки (десь поруч із золотим яєчком від Курочки Рябої і срібним місяцем, украденим Гоголівським чортом). Ці спогади як концентрат щастя — запасаєшся на решту дорослого життя і розводиш по чайній ложечці у теплій воді, коли тобі бракує чуда.

 

Мандарини з'являлися у місті на початку грудня — їх завозили не інакше як з країни тисячі і однієї ночі. Або з тієї, де проживають тріє царі. А наймовірніше, з півночі — Москви чи Ленінграду, куди тато їздив у відрядження і привозив їх разом з іншими заморськими яствами — пепсі-колою і жуйками.

 

— Що тобі приніс Миколай? — найпопулярніше питання того дня. Іноді він приносив те, що просили діти у листах, але частіше — те, що батькам вдавалось відшукати у порожніх радянських крамницях. Та що б він, зрештою, не приніс, головним в цих казкових подарунках були не самі подарунки. Під виглядом роверів, пеналів, ковзанів, біноклів, санчат, олив'яних солдатиків та кольорових олівців Миколай приносив відчуття твоєї власної іманентної правильності, бо десь там наверху якісь досконалі неземні істоти підтверджували подарунком твоє право на любов.

 

Як же просто жити, коли ефемерне щастя має свої чітко визначені фізичні параметри — форму ляльки, що каже «мама», чоколядовий смак та мандариновий запах. Щастя тоді навіть мало свій звук — шелестіння позлітки, яку слід було акуратно розгорнути, а потім усю її площину старанно розгладити нігтем і так, щоб ні єдиного нерозпрасованого клаптика. І як складно стає з того моменту, коли ти нарешті дізнаєшся жахливу таємницю — подарунки, насправді, підкладають батьки — і так ти здійснюєш свій перший карколомний стрибок у дорослість. А далі тільки складніше. Бо що б тобі не подарували, це все одно не зробить тебе по-справжньому щасливим. Ти вже знаєш, що більшість подарунків перетворюються на непотріб, який захаращує хату і якого треба позбуватись за першого ж великоднього прибирання. Ти вже знаєш, що ніщо і ніколи зсередини не виявилося таким, яким видавалося зовні. Ти вже вмієш робити вигляд, ніби відаєш, для чого живеш, але не знаєш, чого ж насправді хочеш.

 

Що б я зараз замовила Миколаю у своєму листі? Колись таке просте питання з кожним роком дається все важче. Бо я сумніваюсь, що дійсно хочу того, чого, як мені здається, хочу. І сумніваюсь, чи мої бажання є насправді моїми.

 

Людські бажання — річ дуже парадоксальна. Ми балансуємо між потребою у стабільності та жадобою змін. Між нудьгою від старого і страхом нового. Мене жахають побажання «залишатися такою, як ти є», і я прагну негайно змінити «душу й тіло», меблі і штори. Але в той же час лінуюсь освоїти хоча б новий спосіб приготування кави і поміняти хоч щось у своїй ранковій рутині. Дикий неписаний закон «а що люди скажуть» абортує будь-яке неформатне бажання, що не вписується у суспільну картину світу. Нам змалечку вручають соціальний пакет — набір кліше, що схожий на купку розпарованих старих деталей конструктора Lego, — заміж, діти, робота. І я маю з цих незрозумілих деталей зібрати своє життя. Набір, сформований масовою свідомістю — тією самою, що колись щиро палила відьом на багаттях, а тепер так само щиро вірить у політиків, ставить Савченко собі на аватарки, бере участь у всіх флешмобах і рекламних акціях, — жорстко реґламентує моє життя. І тільки сміливці-одинаки наважуються іти проти течії, кидаючи виклики і порушуючи правила. Бо порушувати їх так само важливо, як і дотримуватись — без дотримання не було б системи і стабільності, без порушення не було б революцій і розвитку. Втім, порушники завжди опиняються під загрозою штрафів, критики і розп'яття.

 

Я знаю, як швидко те, чого ми бажаємо, перетворюється на те, чого ми бажаємо уникнути. Так сталося у мене з ковзанами — варто було вступити до спортивної секції, як веселий скрегіт металу об лід перетворився на нудний обов'язок. Так стається з чоловіками, сексом, престижною роботою, успіхом. Як часто ми прагнемо того, що нас знищує, а уникаємо того, що рятує. Якийсь невідомий нам вірус відключає наші інстинкти самозбереження, і тому кока-кола видається нам смачнішою за джерельну воду. І я чомусь ненавиджу те, що робить мене сильнішою (як, до прикладу, фізичні навантаження), зате наркотично залежна від того, що мене вбиває (як-от продукти з високим глікемічним індексом). Яка чарівниця зачарувала мене на довгих сто літ і чи є на світі добрий психотерапевт, який звільнить мене від злих чарів?

 

У мені дуже багато різних мене. Мій внутрішній простір перенаселений, як велика комунальна квартира. Там досі проживають мамині несповнені мрії, татові фобії, колективні архетипи і юнацькі секс-символи — бабаї, Мамаї, Д'Артаньян, Робін Гуд, Боно, Пол Маккартні — усі вони все ще прописані за моєю адресою та мають право голосу. І ми колеґіально, разом з Полом і бабцями, приймаємо життєво важливі для мене рішення. Тому це лиш здається, що наші рішення прийняті нами особисто при тверезому розумі, добрій пам'яті та здоровому глузді.

 

Як бути собою, якщо я не знаю, хто я? Пізнати себе справжню — це як віднайти Золотоволоску серед натовпу ідентичних дівчат. І в мене немає бджоли, яка б підказала правильну відповідь. Залишається вистежувати себе, як мисливець вистежує здобич, дослухатись до себе, як матір дослухається до немовляти, і реставрувати себе, складаючи по фраґментах, як античну мозаїку. Святий Миколаю, я б дуже хотіла знати, хто я і чого ж насправді потребую, та без докорів сумління робити тільки те, що хочу і у що вірю. Бо це і є моя найдуховніша духовна практика. І щоб тієї ж самої миті відчинились райські врата і відтепер усе і завжди зсередини було б набагато кращим, аніж здавалось зовні.

 

 

18.12.2016