Ярослав Підгора-Гвяздовський

Словосполучення «українське кіно» останніми роками перестало вважатися оксюмороном. А цього року воно і поготів демонструє свою впевнену життєдайність, всупереч війні та несприятливим економічним обставинам. Це підтверджує рекордна кількість фільмів, створених українськими кінематографістами самотужки або у співпраці з іноземними інвесторами, продюсерами, режисерами чи акторами, що цьогоріч увійшли до вітчизняного прокату – 30 (!). Кинем оком на цю чудову картину – «Українське кіно-2016».

                                            

Після минулорічного сенсаційного фестивального і комерційного успіху фільму «Плем’я» на щось подібне цього року не варто було очікувати. Втім, один-в-полі-воїн – це менше, ніж ціла купа людей зі зброєю в тому ж полі: як-то кажуть, разом і батька бити легше. Цей рік показав кількісний результат, а на даному етапі розвитку кіноіндустрії в Україні орієнтація на кількість є більш ефективною за орієнтацію на якість. Адже якість за мінімальну ціну – це профанація надії, і може бути винятком, що нічого спільного не має з правилом. Саме тому ціла низка фільмів так і не дійшла до демонстрації великій аудиторії, використовуючи час як енергію на доопрацювання: досі дороблюється «Урсус» Отара Шаматави, не встигли зробити «Сторожову заставу» Юрія Ковальова, перенесли прокат «Правила бою» Олексія Шапарьева і «Червоного» Зази Буадзе.

 

 

Загалом, про якість нових українських фільмів говорити важко, якщо взагалі можливо. Але окремі частинки вправності можуть скласти пазл картини, що називається індустрія. Чи її початкова форма. До прикладу, чи не найважливішою частиною американсько-британсько-українського документального фільму «Російський дятел» (в прокаті – з 28 січня) є оператор Артем Рижиков і головний герой фільму Федор Александрович. Без них не було б тої динаміки та експресії, які відмічають світові критики, дуже високо оцінюючи стрічку саме через картинку і фонтануючого героя-актора. І звісно, через інтригу в конспірологічній історії фільму, означену питанням «Хто підірвав Чорнобиль?». Власне, гадаю, через ці складові фільм й отримав Гран-прі кінофестивалю Санденс. Так само документальний фільм «Бранці» Володимира Тихого бере історією (в прокаті – з 25 лютого), в якій реальні герої та справжні події неймовірним чином переплітаються впродовж кількох років від Революції гідності через російсько-українську війну. Зважаючи на те, що сценарію в документальному кіно не існує, успіх «ідеї» фільму треба віднести до режисерської вдачі. Конкретно – до вдачі режисера-документаліста.

 

«Російський дятел»

 

Документалісти наразі – це ударна сила просування українського кіно в світі, чого лише варта минулорічна «Зима у вогні», номінована на «Оскар». Скільки призів взяли на фестивалях українські документальні фільми цього року – годі перерахувати. Назву головні: операторам фільму «Жива ватра» Микиті Кузьменку та Олександру Позднякову (вихід у прокат – 29 вересня) вручили приз за майстерність на фестивалі у Салемі, США, фільм «Лобановський назавжди» Антона Азарова (в прокаті – з 1 грудня) отримав головний приз фестивалю спортивного кіно та телебачення в Мілані, а «Українські шерифи» Романа Бондарчука (в прокаті – з 15 вересня) був висунутий Україною на здобуття премії Американської кіноакадемії… Певно, око у наших операторів особливе, тому й картинка виходить така мальовнича.

 

 

Ці дві особливості – як причина і наслідок – визначають головний позитив українського кіно. І видається, головним взірцем у цьому питанні може бути фільм «Жива» Тараса Химича (в прокаті – з 24 листопада), в якому фактурність та кольори кадру створюють картину, здатну прикрасити оселю будь-якого шанувальника дикої природи. Навіть враховуючи постпродакшен, де, очевидно комп’ютерним чином, покращують зняте камерою, «Живу» можна назвати найкрасивішим українським фільмом впродовж останнього часу.

 

 

Та саме в цій, втішній для ока стрічці проявився як головний плюс нашого кіно, так і головні його мінуси: можна сказати, що оператор Тарас Химич виграв у режисера та сценариста Тараса Химича. Сценарій – це наша Ахіллесова п’ята, цілком ймовірно залежна навіть не від сценаристів, а від продюсерів та замовників фільмів та серіалів. Про що «плаче» один з кращих українських сценаристів Заза Буадзе, неодноразово нарікаючи в соцмережах на злочинну невибагливість телевізійних редакторів і топ-менеджерів з їх вимогами навмисно примітивного продукту.

 

Втім, заради справедливості варто сказати, що «Жива» – авторський проект, і він не залежав від сторонніх «мішків з грошима», повністю творений на кошт та за допомогою друзів і міської ради Львова. Над душею творців стояла лише Економія з її вічно голодними і босими родичами. Тобто сценарій у цьому випадку – повна відповідальність сценариста. Класний творець малої форми, відомий кліпмейкер і режисер-документаліст, Химич просто розтяг до повнометражного розміру короткометражну історію. Тому і герої у нього вийшли «пласкі», без об’єму минулого, а їх екранне життя – прямолінійне і не «живе». Додаток закадрового голосу головної діючої особи, що вижила, виросла і тепер, з гори пережитого, «вставляє» в горизонталь сюжету свою історію – це добре, але цього замало, аби створити повноцінну вертикаль і, відповідно – часову вагомість. Крім відсутності «бекграунду» персонажів, у фільмі відсутній і «бекграунд» самої історії фільму, так би мовити передмова з поясненнями, що могло б зробити стрічку по-справжньому масовою і здатною, скажімо, зацікавити не тільки українського, а й міжнародного глядача.

 

Сценарій та режисура – проблема більшості вітчизняних повнометражних фільмів, візитівка «кволої» індустрії без серйозної школи сучасної кінодраматургії, потрібної кількості кадрів та конкуренції. «Політ золотої мушки» Івана Кравчишина (25 лютого), «Ніч святого Валентина» Володимира Лерта (10 березня), «Жучок» Али Пасікової та Анатолія Ржанова (27 березня) – це в першу чергу інтелектуальні провали, які свідчать про слабкість творчого потенціалу і подальшої реалізації. І нічого тут для нас образливого і дивного не має – століттями винищення духовної та «розумової» еліти не можуть не позначитися на всіх рівнях життя, особливо на культурному рівні, лакмусовому папірці суспільства, спустошеного тиранією, геноцидами та голодоморами.

 

Натомість, приклади «Микити Кожум’яки» (13 жовтня) Манука Депояна, «Осінніх спогадів» Алі Фахр Мусаві, «Слуги народу-2» Олексія Кірющенка та згаданої «Живої» – надихаючі інновації, що є показниками проходження шляху в обхід існуючих проблем, з використанням допомоги «зі сторони». «Микита…» творився за рахунок приватних коштів людей, які не мають нічого спільного з кіно, і творився амбіційно, орієнтуючись на світові приклади складних і дорогих мультфільмів. Перший млинець вийшов так собі, але це перша і тому вражаюча спроба. «Осінні спогади» – перший український проект, зроблений за рахунок іранського і чеського продюсерів, іранського режисера та ірансько-українських акторів на території першої в Україні фільмкомісії, Трускавецької. «Слуга…» є першою спробою в Україні перенести на кіноекран успішний на телебаченні проект, чим активно займаються по цілому світу. А «Жива» – перший український проект, що прокатувався без офіційного дистриб’ютора, зусиллями творців та небайдужих до проекту людей.

 

 

Очевидно, що відбити вкладені у виробництво кошти через прокат в нашій країні наразі неможливо. Мала кількість кінотеатрів та існуючі розцінки, за якими вони забирають 50-40% коштів від прокату, позбавляють виробників бодай шансів називатися бізнесменами, адже роботу у збиток бізнесом називати не годиться. Одначе трапляються і прецеденти. «Лобановський назавжди» за перший вік-енд, впродовж прокату лише у 26 кінотеатрах 13 міст України, зміг зібрати 174 тисячі гривень і посісти 7 місце у національному бокс-офісі, лише трохи поступившись шедевральному голлівудському науково-фантастичному складно постановочному фільмові «Прибуття».

 

 

Антитезою до попередніх звитяг є дуже дивні, бо дуже помірні збори кращого українського фільму року – «Гнізда горлиці» Тараса Ткаченка. Його, власне, прокатував найбільший український дистриб’ютор, на вимогу якого режисер, наступаючи на горло власній пісні, змінив свій фінал фільму. Хоча «Гніздо…» на статус блокбастера і не претендував, залишаючись навіть зі зміненим фіналом доброю драмою в межах розумного кіно, яке в наші країні, з нашим вимордованим народом, апріорі успішним бути не може. Та й не мусить – для такого кіно у світі існують інші способи, аби його виробники вважалися сповна-розуму-бізнесменами, а не божевільними меценатами. Тут ключові слово – «у світі». Україні ще дуже далеко до цього. Або дуже близько.

 

На наступний рік в бюджеті закладено на кіно 500 мільйонів гривень. Тож, виробництво фільмів може перевищити цьогорічний рівень в 1,5 рази. Наразі кожний з вітчизняних прокатників працює з українськими стрічками, на що раніше наважувалися або найбільші, або принципові. Телебачення, навіть кероване зграйкою «нічого-не-бачу» олігархів та топ-менеджерів «на-все-накласти», почало залучати власні, українські продакшени. Тепер телеканали змушені це робити через незламну позицію Нацради та Держкіно в ситуації із забороною численних російських серіалів, колись головного продукту телеканалів на кшталт «Інтера», «України», «1+1» та ICTV. І це призвело до очікуваного і стандартного результату: виготовлення купи власних серіалів – «Століття Якова», «На лінії життя», «Чорна квітка», «Катерина» тощо, рейтинги яких (незважаючи ні їх гнітючу якість) перевищили всі сподівання і всі попередні рейтинги. І як би це дивно для деяких і парадоксально не виглядало, висновок один: український глядач хоче бачити своє. Повні зали на лімітованих показах «Живої», високі оцінки «Восьми» контркультурщика Олександра Шапіро, щира любов молоді до альманахів короткометражних та документальних фільмів «Українська нова хвиля» та «Український експеримент» – це не помилка, не випадковість, це правило, на яке потрібно звертати більше уваги уряду, дистриб’юторам, кінотеатрам та звичайним глядачам.

 

Нехай зараз ми намагаємося створити масу, але вже завтра кількість переросте в якість. Гадаю, наступного року можна сміливо очікувати на фінансові та мистецькі досягнення фільмів «Поліна» Оліаса Барко та «Ізі» Андреа Маньяні, а права на прокат українських мультфільмів «Викрадена принцеса» Олега Маламужа та «Мавка. Лісова пісня» вже купуються багатьма країнами світу. Тихше їдеш – далі будеш. 

16.12.2016