Тимофій Гаврилів

Марко Роберт Стех. Есеїстика у пошуках джерел.– Київ: Видавничий дім «Пенмен», 2016. – 744 с.

 

Вже назва цього видання привертає увагу. Це гра, вартісна тим, що мало яка есеїстична книжка так вичерпно і лаконічно вловлює в сильця назви суть себе. Есеїстика однаково в пошуках джерел, як і джерел себе.

 

 

Есей відштовхується. Есей – завжди референційний, тоді як сам жанр – невичерпний. Есей – ліберальний. Есей народився разом з Модерном, він – перевесник великих відкриттів, коли європейський континент почав рухатися вшир (мореплавство) і ввись (космос). Це одночасне просування ввись і вшир породило тривимірність європейської світокартини, яку доповнив ще один вимір – час. Есей не озирається на канони, ці риштування, що краще чи гірше підпирають ілюзію відрубності певного жанру, але це не означає, що есей – безвідповідальний. Есей поготів не озирається, він опирається на основу задля стрибка думки.

 

В Марка Роберта Стеха вартує все – кожне слово, промовлене чи написане; те, як воно вʼяжеться з іншими словами в речення, утворюючи міцну звʼязку (оте ґадамерівське, запозичене в Стефана Ґеорґе «harte Fügung»), не стаючи при цьому вʼязким. Есей зобовʼязує. Есей – для сміливців. Есей – для тих, хто прокладе неблизький шлях, щоб зробити ковток з живлющого джерела мислення, а зробивши, відчути осолоду, інтелектуальну й естетичну. І це ще одна, либонь, найсуттєвіша звʼязка.

 

Есей поєднує два типи мислення – наукове і художнє. Таке поєднання напрочуд продуктивне. Більшість ідей, що висловлювалися останнім часом (можливо, й останніми сторіччями), послуговувалися есеєм. Есей – зброя інтелектуала, його лицарський обладунок. Не шкодить, що мислитель – Дон Кіхот, чи то пак його сприймають так. Мрійники рухали не лише історію літератури.

 

«Есеїстика у пошуках джерел» формально складається не тільки з есеїв. Книжку скомпоновано в трьох частинах: власне «Есеї», що займають приблизно дві третини обсягу цього ошатного, зробленого зі скромністю й смаком видання, «Полеміка» й «Інтерв’ю». Есей може бути завдовжки в сторінку, а може викладатися на кількох тисячах сторінок, не припиняючи бути при цьому есеєм. Есеї Стеха охоплюють до кількох десятків сторінок. Поглянувши уважніше, ми переконаємося, що й полеміка, й інтерв’ю, вміщені в цій книжці, – не що інше, як есеї. Полеміка, бо есей досить часто полемічний. А інтерв’ю – бо варто забрати графічну розокремленість запитань і відповідей, щоб побачити есеїстичний плин. Ми відчуємо есеїстичний характер цих діалогів, де, згідно з логікою, запитання – коротші, відповіді – розлогіші. Родзинки додає томові вступне слово – як якісно, так і за авторством. Бо належить передмова до цього видання витонченому есеїстові, майстрові жанру Костеві Москальцеві:

Написані живою мовою, ґрунтовані на солідних академічних знаннях і самостійній пошуковій роботі, просякнуті невдаваною пристрастю і щирим уболіванням за долю українства в сучасному світі, есеї Стеха стають для вдумливого читача несхибними дороговказами на шляху до себе, до самостійного мислення і продуктивного запитування, до пізнання правдивої краси й багатства високої української культури.

 

Нас привчають до маскульту, в нас, як завше, найшла коса на камінь. Нам утовкмачують, що високе – нудне, і ми часто щозмоги докладаємося, аби саме так воно сприймалося. Ми не одні такі: в англійській фразеології це передається як «грек зустрів грека» і – можливо, це спостерега за Іншим, а можливо – екстраполяція розправ над собою, як то скромно трапляється в справжніх джентльменів.

 

Стех переконливо розводить ці різні вагові категорії, різні за суттю, відтак – за намірами, завданнями й цілями. У Стеха «висока» культура позбавлена того неприємного присмаку, який нам так набив оскому, що з того народився безглуздий розпач, в якому ми втратили себе. Можливо, по житті в ідеологічно-репресивних лещатах це цілком нормальний відрух. Лише що може скинути з себе голий король? Ми звільнилися від баласту нашої культури й позбулись таким чином себе самих, своєї самості, неповторності, якої тепер так боляче, так криваво шукаємо. Ми хотіли почати з нуля. Більшовики теж це робили. У Стеха «висока» і «культура» – це міцна і гармонійна звʼязка, яку не розібʼє шквал оракульства і симулякрування.

 

Есей – зважує, він має вагу: оцінює, вимірює, розмірковує. Есеїст – подібно до землеміра. Він не може вділити більше тому чи тому, бо це буде несправедливо. Найбільше, кому він намагається вділити, то це істині. Есеїст межує. Есеїст мережає. Стех – співрозмовник Леоніда Плюща, вдумливий, який вміє слухати, чути і зважувати. В Стеха:

Творчість Хвильового постає не радикальним розривом з усією дотеперішньою традицією, а, навпаки, органічним продовженням традиції значно глибшої і сакральнішої, ніж літературне передання, традиції «місіонізму й месіянізму Кирило-Методіївського братства», продовженням цілком природним у контексті психоідеології революційної доби, де есхатологічні й хіліастичні візії створюваного наново світу доповнювали й увиразнювали такі суперечливі і взаємовиключні на перший погляд духовні течії, як гностицизм, хлистовщина, фьодоровщина, християнський соціалізм тощо.

 

 

Водночас, Стех – співрозмовник, якого хочеться слухати: і в образному сенсі читання його текстів, і в дослівному бажанні зустрічатися для спілкування. Цей тихий, розважливо-поміркований і разом з тим впертий, наполегливий голос робить у нашому літературознавстві неоціненну річ. Марко Роберт Стех рухається далі за те, ким був Хвильовий: комуністом, невігласом чи зрадником, він продирається крізь хащі наліпок назустріч літературі, тій містерії, яка щось більше і важливіше. Яка є пережиттям, не пережитком!

 

Есеїст створює тривимірне зображення – від себе, мовця, до тих, котрі мовили про тексти, і до самих текстів, їхнього іманентного мовлення. І – до себе. Стех не лише перечитує або й відчитує, а вводить і повертає в обіг забуті, відкинені чи зневажені імена. Не конче, що вони стануть наріжними, але без них уже точно годі мріяти про повноту нашої культури. Він повернув Костецького і ось уже тривалий час повертає Юрія Косача, він іде стежками невимовного до поезії Емми Андієвської й відгукується про українську малу прозу після Чорнобиля, досліджує символи трансформації в українських романах тисяча девʼятсот девʼятдесятих і шкіцує штрихи до портрета Нью-йоркської групи. «Лише з еміграційним крилом українська культура стає цілісною» (Стех).

Пропущені крізь призму особистої причетності і невдаваного зацікавлення, сухі біографічні або бібліографічні факти розцвітають барвами нових значень, мотивуючи читача вирушити в самостійну інтелектуальну подорож до джерел українського модерну та широко витрактуваної традиції, щоби пізнати самого себе в неповторній історичній комбінації як неусувну й обовʼязкову з погляду вічності ланку [...]

 

Есей – свіжий повів в застояному повітрі, ковток з горня потамування спраги, в нещодавньому минулому (і сьогодні теж) – ковток свободи. Марко Роберт Стех перебуває в гармонії з собою і предметом розмислів, це робить висловлене ним автентичним. Він не поступається свободою думання і писання, не підігрує поточному моменту, затії завше ілюзорній, тож апріорі програшній і програній, не обмінює території свободи на пестування, згубне тим, що пестуваний незчувається, як опиняється на короткому повідку. Бо не кожен мислитель – Гавел. Не перетворитися на ще одного потішника в нашому Новому Середньовіччі, оснащеному першокласною зброєю, реалполітичним цинізмом і модерними (а може, й постмодерними) формами кріпацтва, часто-густо добровільного, це далеко не найгірша самонастанова. Дослідника робить чесність. Відвага до нескорумпованого мислення, ризик, пригода. Бажання й уміння уникати кокетства і реверансів, бути відвертим у намірах, а також з читачем / глядачем / співрозмовником:

 

У мене підхід не такий безкомпромісний, але все-таки в цій серії [телесюжетів «Очима культури»]я зосереджуюся на творцях, які не лише повністю сформовані, а які вже зробили в нашу культуру вагомий, чітко скристалізований внесок. Мені нецікаві, в даному разі, тимчасові сенсації і спалахи пристрастей, які через рік можуть бути неактуальними. Я хочу запропонувати українським глядачам моє бачення отого комплексу явищ нашої національної культури, який залишається незалежним від мод і конʼюнктур і на основі якого можна будувати щось нове, яке водночас буде органічною часткою континууму нашої духовної історії. Причому я особисто зацікавлений аспектами, які відбивають еволюцію формування української самототожності, а себто мають значення також і для тих українців, які вважають себе далекими від літератури чи мистецтва.

 

В якомусь нашому діалозі Марко сказав, що українська література має чим пишатися. Він повторює це на зустрічах і на сторінках есеїв. Воно не має нічого спільного із зарозумілістю, зверхністю. Воно має спільного з самоцінністю. Нам не треба бігти кудись – ми нікуди не добіжимо, але занапастимо себе. Ми є собою – лише так нас (с)приймуть. А головне – ми (с)приймемо себе.

15.12.2016