«Мій тато книжок не читали, а хліб їли»

 

Читальні, що з останньої чверті ХІХ століття активно з’являлись у галицьких селах, переживали подекуди непростий шлях становлення. Зокрема, у певний час чи не головним їхнім конкурентом за авдиторію були корчми. Читальні в селі Довгомостиська вдалося підірвати традиційну роль корчми, що, як і часто деінде в Галичині, була єдиним місцем, де могла збиратись громада. 

 

На карикатурі – хата з написом «Читальня», над якою кружляють круки, збоку на неї нападають фігури, які уособлюють відомі польські видання. Карикатуру підписано розмовою двох селян – Мазура і Русина.

Мазур: Брате, а чого ж хочуть від твоєї хати мої вітчими?

Русин: Брате! Разить їх світло в моїй хаті.

(Див.: Нове зеркало, 1885, 15 (27) серпня, №16, с. 4.)

 

У випадку довгомостиської читальні аж ніяк не поляків «разило світло» у хаті Івана Василевича.   

 

 

 

У деяких галицьких газетах наприкінці ХІХ – першої третини ХХ століть була добра традиція – публікувати матеріали дописувачів з провінції: повітових міст, містечок і сіл. Вони, попри свій порівняно невеликий обсяг, нерідко досить інформативні. Куди важливіше – передають настрої й атмосферу, яка панувала у тому чи тому куточку нашого краю.

 

З історії села Довгомостиська, що в околицях Судової Вишні, залишилось обмаль звісток. Тому навіть невеличкі пасажі становлять неабияку вартість для краєзнавця, у якого ніколи не згасає надія вибудувати з таких пазлів більш-менш цілісну картину.

 

У нашому випадку йдеться про три дописи, уміщені в народовській газеті «Батькôвщина» («Батьківщина»), майже синхронні у часі – два за 1887 рік і один за 1889-й. У них ідеться про непросту справу вивільнення селян від невігластва, про перепони, які стояли на шляху розвитку просвітницьких товариств.

 

 

«Молодѣжь горнула ся, якъ пчолы до улія...»

 

 

У Довгомостиськах ініціатором заснування читальні була місцева учителька Юлія Лазорівна, яка знайшла однодумців серед тутешніх селян. Вони були письменні, бо нераз позичали у неї книжки. У червні 1882 року відбулося зібрання членів майбутньої читальні, тоді ж зібрали певну суму грошей, виписали народовську газету «Батькôвщина», вписались одночасно в «Общество Качковського» та у «Просвіту» ¹.

 

Перший період існування читальні завершився 1884 року зі смертю о. декана Стефана Василевича ². На короткий час прийшли злидні, а згодом, за адміністрування нею о. Євгена Горницького, читальня знову запрацювала належним чином ³.

 

Читальня, очевидно, не відчувала дефіциту читачів. Відвідувачів головно цікавили газети «Дѣло» («Діло») та «Батькôвщина», а також книжкова продукція згаданих просвітницьких товариств. Проте недовгий період процвітання знову урвався. Довгомостиська покинув голова читальні о. Горницький, а його заступник, старий церковний співак, помер. Збиратись у школі влада заборонила. Упродовж 1885-1886 років читальня фактично не діяла ⁴.

 

Відродження розпочалося, коли читальня спромоглася на окреме приміщення. Колишній церковний провізор ⁵ Іван Василевич, який деякий час приймав читальню у своїй тісній хаті, побудував собі новий будинок і одну простору кімнату віддав на потреби читальні. Того ж 1887 року в реєстрі читальні було 36 членів, переважно молоді. Як читаємо з допису, «найбôльше заохочуєть ся молодѣжь спѣвомъ; спѣвають пѣсни свѣтски и церковни, а школярѣ зъ нотъ ирмологійныхъ» ⁶.

 

27 лютого 1887 року члени довгомостиської читальні організували четверті загальні збори і запросили на них чимало гостей. Засідання відкрив місцевий парох о. Володимир Лисяк промовою «о темнотѣ и упадку народу». Після відбулось обрання управи: головою читальні обрали о. Лисяка, заступником – І.Василевича, секретарем – І.Оліярника, касиром – С.Цьороха, а бібліотекарем – С.Білобрама. Заступниками останніх трьох були відповідно А.Оліярник, І.Цьорох і С.Бідак. Закінчилися збори співами ⁷.

 

 

«Я знаю и самъ, якъ на поли робити, а читати не потребую»

 

 

Як читаємо з допису, організатори та члени читальні мали чималий клопіт з громадською старшиною Довгомостиськ. Панове радні, почувши, що парох скликає збори, були дуже незадоволені з цього. Один із них, «що навѣть троха умѣє читати и въ церквѣ часомъ гдещо заспѣває», просторікував перед людьми: «Чи може читальня дасть кому хлѣба? Я знаю и самъ, якъ на поли робити, а читати не потребую. Мôй тато книжокъ не читали, а хлѣбъ ѣли, то и я буду, а до читальнѣ не пойду. Дальше и читальню ще схотять будовати, и на книжки класти до буджету, и и.» ⁸.

 

Автор допису, підписаний як «Ст. Ив.», протиставляє панам радним пароха та дідича: «За те може громада повеличати ся своимъ панъ-отцемъ та дѣдичемъ; они тôлько ще утримують порядки в громадѣ». І дальше пояснює, що роком раніше, себто, у 1886-му, на ліцитацію (аукціон) був виставлений громадський ліс, який, за порадою пароха та дідича, придбала громада. Це принесло селу велику користь: розпочала громада будівництво нової школи. А у 1887 році була ліцитація на будівництво попівства, яку викупив дідич пан Готліб, «и вже почавъ звозити дуже красный будулець» ⁹.

 

 

«Дуже ихъ задивовало, якъ можна забаву безъ горѣвки зробити»

 

 

3 червня 1887 року в Довгомостиськах цісарсько-королівський (далі – ц. к.) жандарм у товаристві місцевого війта провів ревізію читальні. Поліціянт мав намір дізнатися, які книжки тримають у читальні, скільки членів, як регулярно збираються, чи молоді чи старі, і чи є дозвіл на читальню. Іван Василевич, у помешканні якого діяла читальня, відповів, що організація діє згідно затвердженого ц. к. намісництвом статуту, про що повідомлене і  ц. к. староство. Жандарм передивився газети та книжки и «нѣчого преступного не подыбавъ» ¹⁰.

 

У дописі ревізію пов’язують з ініціативою війта. Буцімто останньому було не до вподоби, що члени читальні уже двічі влаштовували собі святкування (забави) з музикою. Перше гуляння організували на м’ясну неділю: зібрались усі члени, музиканти, які також були у списках просвітницької організації. Співали пісень, народний гімн, «Многая літа» («многолѣтствія»), чимало цікавого «читало ся и оповѣдало». У той час війт з радними і кількома господарями сиділи у корчмі та чекали, чи не прийде хтось із читальні по горівку. Так просиділи до пізньої ночі, а ніхто таки не прийшов. Їх це здивувало, бо «якъ можна забаву безъ горѣвки зробити?». Тоді вся компанія подалась до будинку Василевича, але вже нікого не застали, бо святкування закінчилось. Війт лише пригрозив, що буде «мельдовати до староства, що въ читальни була забава» ¹¹.

 

 

«...не ино въ корчмѣ при горѣвцѣ, але и по тверезому въ домѣ христіянина можна забавитися»

 

 

Наступне святкування члени читальні задумали на неділю Мироносиць. На сей раз організували членські внески («вступ»): члени-чоловіки – по 25 крейцарів, членкині-дівчата – по 10, нечлени-чоловіки, охочі до святкування, – по 30, а дівчата – по 15. Зі суми, яку вдалося зібрати, купили для святкування пива (з Судової Вишні, бо в селі шинкували лише горілкою), заплатили музикантам, а 1 золотий ринський, який залишився, зарахували на потреби читальні. Запросили й війта, аби той побачив, що «ничь злого не дѣє ся, и що тая забава не єсть ничь иншого, лише переконанє, що не ино въ корчмѣ при горѣвцѣ, але и по тверезому въ домѣ христіянина можна забавитися». Проте війт не прийшов. Святкування пройшло «красно», та наприкінці стався прикрий епізод. Один із радних, повертаючи п’яним із корчми, взяв у руки кілка й почав розганяти людей зі святкування, вигукуючи: «До корчмы рушай гуляти, але не ту!». Втихомирити цього охоронця громадського порядку вдалося «троха просьбою и ласкавыми словами» ¹².

 

 

«Ну, мене и вода коштує, бо не тече сама до бочки»

 

 

Типова галицька корчма

 

 

Анонімний автор допису зізнався, що в Довгомостиськах «усе держать ся старого звычаю: справы судять ся часто въ корчмѣ, хотяй за канцелярію платять ся грошѣ, музыка справляє ся въ корчмѣ...» ¹³. Така ситуація була характерна для майже всіх сіл Галичини. З цього приводу Ілля Витанович писав: «Шинок-корчма вибилася на головну установу села. Коршми стояли у селі і за селом, на роздоріжжях, під лісом, біля млина й обов’язково недалеко церкви. Довго не мали села шкіл, не всі мали церкву, але не було села без коршми. За підрахунками найстаршого західноукраїнського соціолога-економіста Володимира Навроцького, у 1876 р. було у Галичині 23 264 шинки, так що один шинок припадав на 233 мешканців, а на одного мешканця припадало річно по 26 літрів горілки» ¹⁴. 

 

 

З музикою справа виглядала особливо цікаво. Місцевий жид продавав горілку, яка такою була лише по запаху, бо розбавляв її водою. Сам ставав біля шинквасу, нерідко у товаристві війта (війтів город був прямісінько біля корчми) та панів радних спостерігав за танцями. А коли пройде один танець, кличе парубків: «Ну, до рапорту, бо мене коштує мельдунокъ, и я рату плачу. Якій я зъ того пожитокъ маю?». Прийде нераз до єврея котрий із парубків та й каже: «Ну, Шмѣла, дайте пôвъ лѣтры горѣвки, але мôцнои!», на що жид-шинкар йому відповідає: «Ну, я мôцнои не можу дати: ты бы ся упивъ, а надôйшовъ бы жандармь, то записавъ бы до арешту». Коли ж парубки протестували, мовляв, воду можуть і в потічку напитись, Шміла відрубував, що в нього «і вода коштує, бо не тече сама до бочки» ¹⁵.

 

Жидові арґументи перемагали, парубки купували розбавлену горівку. Ще один танець – і шинкар знову кличе до «рапорту». Аби процес не втрачав динамічності, свою роль відігравав війт. Він вставав, підносив свою палицю, буцімто збираючись виганяти з корчми парубків. Ті, бачачи, що ніяк не зарадять, просили його не припиняти танці й чемно йшли по горівку ¹⁶.

 

 

«Звідки та молодѣжь грошѣ бере на тую забаву»?

 

 

Із допису довідуємося, в який оригінальний спосіб парубки платили жидові за горілку. Так-от, діти заможніших батьків тянули з дому два-три гарці якогось збіжжя, або якось інакше обманювали своїх батьків, а бідніші – тянули у сусідів, що попало: зі стодоли, картоплю з ями, з городів цибулю та інше – «кобы ся лишь удало!» ¹⁷.

 

Пізніше, добряче випивши, парубки, як читаємо, «виспѣвують що найобридливши пѣсни». Нерідко це відбувається в присутності батьків: «а родичѣ стоять по-заду въ корчмѣ и тѣшать ся тымъ, що ихь дѣти такъ красно умѣють спѣвати и гуляти, а неразъ и бються, що ажъ страхъ» ¹⁸.

 

Читальня переманювала молодь від корчми. У дописі прямо звинувачують жида и «його приятелѣвъ въ громадѣ», які хочуть «затерти слѣдъ читальнѣ, бо имъ то дуже не до смаку, що молодше поколѣнє не заглядає такъ до корчмы, якъ ти старши, тôлько ходять охочо до читальнѣ» ¹⁹.

 

Чи вдалося віддалити більшість молоді від корчми, достеменно невідомо. Відома істина: багато покликаних, але мало вибраних. Але навіть для цих небагатьох така нелегка праця завжди виправдана.

 

 

ПРИМІТКИ

 

 

¹ Товариство (Общество) імені Михайла Качковського, відомого місцевого мецената, виникло в умовах протистояння народовців і русофілів 1874 року в Коломиї, а 1875 року його члени перенесли осередок до Львова. Народовське культурно-просвітнє товариство «Просвіта» засноване 1868 року. З допису випливає, що заснування читальні у Довгомостиськах не було напряму пов’язане з діяльністю якогось із названих товариств.

    

² Останній запис у шематизмах про о. Стефана Василевича є у томі за 1883 рік, 1884 року в Довгомостиськах парохом уже був о. Є.Горницький. Див.: Схиматисмъ всего клира руско-католического епархіи перемыскои на годъ отъ Рожд. Хр. 1883. Перемышль, 1883; Схиматисмъ всего клира руско-католического епархіи перемыскои на годъ отъ Рожд. Хр. 1884. Перемышль, 1884.   

³ Письмо зь-пôдъ Судовои Вишнѣ (Читальня въ селѣ Довгомостискахъ. Еи основателѣ, прихильники и противники. Пôдприємства громадски) // Батькôвщина. Рôчникъ ІХ. Число 13. 1 цвѣтня (20 марця) 1887. С. 75.

Ibidem.

⁵ Церковний провізор – помічник пароха у маєткових спарвах; провізори мали наглядати за майном парафії і висловлювати настоятелеві свою думку щодо його неналежного використання. Обирали провізорів із числа парафіян строком на три роки.

⁶ Письмо зъ-пôдъ Судовои Вишнѣ (Читальня въ селѣ Довгомостискахъ. Еи основателѣ, прихильники и противники. Пôдприємства громадски) // Батькôвщина. Рôчникъ ІХ. Число 13. 1 цвѣтня (20 марця) 1887. С. 76.

Ibidem.

Ibidem.

Ibidem.

¹⁰ Письмо зь-пôдъ Судовои Вишнѣ (Читальня и корчма вь Довгомостискахъ) // Батькôвщина. Рôчникъ ІХ. Число 29. 22 (10) липня 1887. С. 173.

¹¹ Ibidem.

¹² Ibidem.

¹³ Ibidem.

¹⁴ Витанович І. Історія українського кооперативного руху. Нью-Йорк, 1964; Див. також: Навроцький В. Піянство і пропінація у Галичині. Женева, 1882. 

¹⁵ Письмо зъ-пôдъ Судовои Вишнѣ (Читальня и корчма вь Довгомостискахъ) // Батькôвщина. Рôчникъ ІХ. Число 29. 22 (10) липня 1887. С. 173.

¹⁶ Ibidem.

¹⁷ Ibidem.

¹⁸ Ibidem.

¹⁹ Ibidem.

 

 

14.12.2016