МАЙКЛ

 

Спочатку вам нудно, потім вам важко, потім — а це три години стояння в автобусі, який через жадібність шофера стає під кожним стовпом, — ваше нутро закипає «праведним» гнівом, вірніше вас накриває чорна ірраціональна хвиля ненависті до них, тих, «хто зайняв» всі сидячі місця.  Їх хочеться ненавидіти вже тоді, коли в квитковій касі вам кажуть: «Нічого немає». І для чогось пояснюють: «Тепер студенти багаті».  

 

Вже там, у цьому кафе-ресторані самообслуги, вони, молоді — їм на вигляд, ще й двадцять немає — ведуть себе так, ніби час зупинився, навколо нікого немає, вони обнімаються і навіть цілуються, студенти, їм можна все. Вам не подобається ця маніфестація такого наївного і сліпого, на вашу думку, щастя, такий публічний прояв симпатії, вас це дратує…. рівно доти, як ви не відведе погляд від закоханих пар і станете помічати, що зовсім юні, напевно вчорашні школярики виносять зужите клієнтами, прибирають зі столів, роблять каву, за лядою насипають в тарілки, приносять замовлене таким же, як і вони, фактично ще підліткам, але студентам. Так, тоді включається розум, не тільки емоції. Ці діти працюють більше, ніж ми працювали у свій час, є можливість. І починають робити це раніше, не у всіх є гроші сидіти днями в барах, кафе. Вони більш вмотивовані, це вони, теперішні, а не ми, попали під коток завищених очікувань. Ми дуже добре знали, що нас чекає після навчання, а для них слова «державний розподіл» — практично невідомі.    

 

Покоління наших батьків, діти війни, також дивились на нас, на своїх дітей, як на тих, «хто не цінує» що має, бо не бачив біди і війни, не знає нужди: одні мешти на всіх, в школу пішки в благенькім пальті зимою; хто, фактично, не заслужив на сите й комфортне життя. Так, це вони, наші батьки заробили на хліб, який ми їли, житло, в якому жили, одяг, заплатили за книжки і розваги. Особливо розваги — на їхній погляд, всі ці програвачі, платівки, магнітофони, одяг, вірніше стиль, який вони не зовсім розуміли, ці «прості брезентові штани», ця дивна дуже гучна музика чужою мовою, ці молодіжні журнали, ці нові слова, дискотеки.    

 

Так, ці студенти, які мерехтять в темноті салону екранами своїх телефонів, їдуть додому, і хто вам винен, що ви «раптом» забули, як тридцять–сорок років тому були такими ж, тільки ви штурмували вагони електричок, чим викликали немале роздратування, навіть більше —  аґресію з боку старших людей: «дивіться, ті молоді позаймали всі місця, і де вони вам вступляться». Ми, бувало, лізли через вікна. Субота, друга дня, перони львівського вокзалу виглядали як місто в облозі ворожого війська. Замість суботи тепер п'ятниця, електричок стало менше в рази, замість них тепер їздять ці ящики на колесах і перевозять наших дітей — студентів. Та й шофера, який більше стоїть, ніж їде, можна зрозуміти. Дядько підбирає кого треба й не треба, хоче назбирати касу, бо вокзал офіційно продав всі квитки.   

 

Багато що в таку погоду провокує, викликає емоції, а ще більше кого хочеться ненавидіти. Холодно, сиро, вітер, мокрий сніг, калюжі, трамвай не їде, тролейбуса довго немає, маршрутки, короткий світловий день, і новин якихось позитивних на горизонті немає. Скоріше навпаки. Корупція, зрада, ідіотизм, некомпетентність — куди не глянь. Багато кого і що можна зрозуміти, давши вихід неґативній енергії. Багато чого й кого, але не все і далеко не всіх. Неможливо не так зрозуміти (хіба жадоба), як виправдати тих, наверху, хто вкрав не тільки гроші, щоб у нас були хороші дороги, лікарні, школи, сильна і сита армія, присвоїв собі наукові звання — ні, вони вкрали більше — і це, можливо, найгірше — вони вкрали віру у зміни, віру в майбутнє в них, тих, хто сьогодні студент, хто працює, хто вчиться з надією — як свідчать опитування, це більшість — перебратись на Захід назовсім. От за це їх хочеться ненавидіти.

 

 

14.12.2016