Jazz Bez 2016 на півдорозі

Цьогорічний «Джаз Без», який відбувається у два етапи, по шість вечорів наприкінці двох тижнів, досяг проміжного фінішу. Мабуть, причини такого графіку є суто прагматичними, одначе в цьому є певна психологічна зручність. Можна оговтатися, підсумувати отримані враження від шести концертів і перепочити в приємному передбаченні нових.

 

Не пригадую настільки стрімкого початку. Поточний «Джаз Без», так би мовити, почався з високої ноти, мабуть, несподівано високої, адже її навіть не одразу розчули. Відвідувачі першого концерту «Джаз Безу», імовірно, призвичаєні до формату джазового марафону, не одразу помітили спринтерський ривок польського співака Гжегожа Карнаса, підтриманого його співвітчизником контрабасистом Маріушем Прашнєвським та львів’янами Анастасією Литвинюк на фортепіано й Ігорем Гнидиним на барабанах. Якщо без передмов, то, на мою думку, це поки що був один із кращих (якщо не кращий) концерт фестивалю. Карнас – серед найвизначніших джазових вокалістів Польщі і, мабуть, Європи: таким його робить насамперед самобутність його музики, його складного творчого виявлення. Але насамперед це вокаліст-мислитель – поєднання, яке серед джазових музикантів є рідкістю.

 

Гжегож Карнас

 

Однією з характерних рис співу Карнаса є винайдена ним своєрідна форма скету. Вона складається з вигаданих слів, що нагадують за звучанням іншомовні. Тут Карнасу допомогло його захоплення вивчання іноземних мов, у тому числі й східних, зокрема, арабської. Тобто його скет – не просто спів без слів і використання голосу як музичного інструменту, а натомість він звучить як чужа, але жива людська мова. Я б навіть назвав це голосовою пантомімою. Крім того, звукове відчуття інших мов допомагає відчувати звукову фактуру рідної мови. У плані текстів співак не бажає переходити на англійську й відмовлятися від польської, відкривши в її фонетиці, інтонаціях особливі, скажімо так, джазові ресурси. Його голос є водночас одним із музичних інструментів у гурті та оповідачем, звісно, насамперед, коли співак переходить до тексту. Це ніби то створює ефект голосу за кадром. (До речі, і на сцені Гжегож найчастіше стоїть півобертом до залу). Врешті, тексти пісень Гжегожа Карнаса перетворюють це визначне в музичному сенсі явище ще й у цікавий інтелектуальний продукт.

 

Карнас – не просто добрий співак, автор музики і текстів до своїх пісень, це насамперед людина, яка допитливо вдивляється у світ, намагається його осмислити і виразити у своїх піснях. Музика для Гжегожа є засобом пізнання життя і себе, але не тільки як спосіб говорити про нього і про себе, але й у цілком прагматичному сенсі. Зараз співак, за його словами, майже не записує нових альбомів (яких у нього нині є шість, і всі були схвально відзначені критикою і колегами). Він активно концертує зі своїми старими речами, але кожного разу у новому складі. Йому цікава власне непередбачуваність процесу взаємодії з новими музикантами, з новою публікою.

 

Взаємодія з українськими музикантами, як на мене, вийшла надзвичайно вдалою і плідною. Адже Настя та Ігор якраз відзначаються надзвичайною музичною чуйністю. До прикладу, пісні Гжегожа за музичною драматургією дещо нагадують композиції Пета Метіні наявністю моменту катарсису, просвітлення, переходу у відкрите й радісне відчуття світу. І Анастасія Литвинюк надзвичайно чуйно вловила цей момент у своєму акомпанементі та соло. Декілька діалогів між фортепіано й голосом, голосом і барабанами, барабанами й басом належать до найбільш напружених і екстатичних моментів цього надзвичайного концерту.

 

Анастасія Литвинюк

 

Другим на сцену цього дня вийшов квінтет Карлоса Лопеса (який я представляв напередодні фестивалю). Виступ потрапив на щедро удобрений ґрунт, і публіка винагородила гарячими аплодисментами музикантів, можливо, навіть із подвоєною щедрістю, ніби в рахунок заборгованого гурту Карнаса-Гнидина. Музиканти потребували такої підтримки, оскільки виступали у вимушено оновленому складі з однією репетицією. У проекті сталися аж дві заміни через хворобу музикантів, що брали участь у записі альбому: шведського басиста Джоела Іллерхаґа замінив швед Йоханнес Вахт, а місце іспанця Ксана Кампоса за фортепіано зайняв наш земляк Юрій Середин. Тож проект Лопеса отримав у складі представників чотирьох країн і вийшов навіть більш міжнародним, ніж планувалося. Нагадаю, що групу духових склали іспанський трубач Натанаел Рамос та польський саксофоніст Мацей Конджела.

 

Мацей Конджела, Юрій Середін, Натанаел Рамос

 

Квінтет виконав п’ять оригінальних композицій членів гурту, а на біс стандарт On the Green Dolphin Street. Головна новина цього концерту полягала в тому, що представники іспанського джазу оце в Україні вперше. В основному це був акустичний джаз з іспанським присмаком, який створювала присутність іспанських чи латинських ритмів у деяких композиціях, а саме ритму фламенко та румби. А також інтонацій труби Натанаела Рамоса, що нагадували слухачам про темпераментний пасадобль. Ці іспансько-кубинські мотиви надавали певного забарвлення доволі звичній у всьому іншому джазовій мові, яку використовує бенд: експозиція теми, далі у різній послідовності імпровізації солістів – саксофоніста, трубача, піаніста – і повернення до теми. По двічі солювали також лідер Карлос Лопес і басист Йоганнес Вахт. Грі Мацея Конджели притаманна експресія, натомість гра Рамоса відзначалася потужним звуком та пружним, але рівним ритмом у своїх соло.

 

Натанаел Рамос, Карлос Лопес

 

 

У грі Лопеса на барабанах хотілося б насамперед відзначити високий рівень самовіддачі. І хоч його спосіб будувати імпровізацію мене особисто не вразив – він не розвиває узятий ритм, а радше по черзі то вибухає, то скидає оберти, а потім просто повертається до основного ритму, – але на жодному ударі протягом концерту він не «відпочивав», жодного разу його перкусія не була суто механічною. На мій погляд, саме в акомпанементі Лопес показав себе найкраще. Просто задоволення було дивитися, як він підтримує соліста (найчастіше – експресивного поляка), змушуючи того додавати й додавати в емоційності.

 

Карлос Лопес, Мацей Конджела, Юрій Середін, Натанаел Рамос, Йоханнес Вахт

 

Найбільш музично цікавими моментами були два соло Юрія Середіна – насамперед через непередбачуваність розвитку імпровізації. Досі мені довелося чути Середіна в його власному проекті на минулорічному «Альфа Джаз Фесті», де він грав на електронних клавішних, а його музика відзначалася створенням атмосферного ефекту й відчуттям споглядальності. Наразі Юрій виступив у чужому проекті, до того ж незнайомому (хоча з деякими учасниками проекту навіть разом навчався), але грав на роялі, тож міг показати себе суто як піаніст. Відчувалося, що він, як «випадкова людина» у цьому складі, дещо стримував себе; але, на щастя, принаймні двічі дозволив собі імпровізувати, керуючись лише власним відчуттям і розумінням – і, як виявилося, дуже доречно.

 

Другий день фестивалю у Львові відкрив українсько-польський квінтет саксофоніста Тараса Баковського та барабанщика Пьотра Будняка, підсилений кубинцем Роландом Абро на басу. Також серед солістів гурту український трубач Дмитро Бондарєв, відомий насамперед завдяки участі в харківському Acoustic Quartet та ще один поляк Пьотр Ліповіч на гітарі. За стилем музика квінтету вписується в традицію акустичного джазу, що іде від хард-бопу й, зокрема квінтету Майлса Девіса. Особливістю цього складу є відсутність фортепіано, а наявність електрогітари вносить елемент фьюжн, інколи доволі відчутний. Утім, можливо, це не принципово, оскільки деякі з композицій квінтету раніше виконувалися також у більш звичному й суто акустичному складі.

 

Роланд Абро, Пьотр Будняк

 

Аудиторія Львівської філармонії дуже тепло вітала музикантів, можливо, ще й через те, що серед виконаних квінтетом авторських творів його членів були дві українські народні пісні у вдалому аранжуванні Тараса Баковського: «Черемшина» та «Ой, чий то кінь стоїть». Баковський дещо змінив ритм або розмір (наприклад, «Тая дівчинонька», що виконується на три чверті, зазвучала у складному й суто джазовому розмірі на п’ять чвертей), додав побічні мелодії, але не втратив автентичної мелодійності і, відповідно, ліризму. Отже, аранжування вийшло природним і невимушеним. Цікаво тут якраз те, що у жодному разі не йдеться про етно-джаз, бо використана лише мелодія (але у традиційному джазовому форматі, без натяків на етнічний колорит), тож завдяки своїй упізнаваності звучить наче джазовий стандарт. І якщо український етно-джаз – не рідкість, то подібні проби, як на мене, почуєш не часто.

 

Другий концерт другого дня був просто приречений на успіх, оскільки після перерви у джазі були тільки дівчата. На сцену вийшла п’ятірка Sisters in Jazz у складі: Каміль Турман – саксофон, вокал, Ізабелла Еффенберг – вібрафон, Наоко Саката – фортепіано, Федеріка Мікісанті – контрабас, Дорота Пьотровска – барабани. (Напередодні фестивалі мені вже довелося представляти цей колектив). Дівчата дивували різноманіттям, бо ж, врешті, об’єдналися вони в гурті не за єдністю музичних смаків та ідей, а як представниці жіночої статі в джазі. Талановиті представниці. А тому й творчим завданням бенду насамперед було представити індивідуальність кожної з учасниць за підтримки інших. Тому гурт по черзі виконував  оригінальні композиції, які кожного разу представляли їх авторки.

 

SistersinJazz: Наоко Саката, Каміль Турман, Ізабелла Еффенберг, Дорота Пьотровска, Федеріка Мікісанті

 

Мейнстрім від Каміль Турман та Дороти Пьотровскої, камерний твір від Федеріки Мікісанті, фанк від Ізабелли Еффенберг. Остання виконала також одну композицію соло на інструменті під назвою еррей мбіра, тембр якого почасти нагадує арфу, почасти дзвіночки. Цей рідкісний інструмент, здається, ще ніхто не використовував у джазі. Ізабелла, як з’ясувалося, почала його опановувати лише півроку тому, в травні.  Імовірно, в міру того як виростатиме майстерність гри Ізабелли, її виконання додаватиме у динаміці та експресії, і можна лише гадати, наскільки розширяться музичні можливості її мистецтва. Тим більше, що вона сподівається використовувати еррей мбіру у форматі джазового тріо.

 

Каміль Турман, Наоко Саката

 

А от композицію Наоко Сакати важко віднести до певного стилю, що, втім, анітрохи не заважає художньому враженню. Це був твір-присвята під назвою If I Could See You, написаний під впливом стихійного лиха, що спіткало Японію п’ять років тому. Наоко виконала його дуже патетично, вкладаючи такий максимум почуття, що в моменти найвищої кульмінації досягала такої сили звуку, яку могла підтримувати лише Дорота на барабанах, а інші партнерки просто зупинилися й слухали. Бо ж ані вібрафон, ні контрабас, ні навіть саксофон просто не було чутно. Якщо хотіти проводити якусь музичну паралель, то уявіть собі довгий фінал Третього фортепіанного концерту Рахманінова, що подеколи переходить у фрі-джазові імпровізації в дусі Сесіла Тейлора.

 

Після концерту я запитав у Наоко про вплив на неї класичної музики. З’ясувалося, що вони не займалася класичним фортепіано, проте її мати була класичним музикантом, а вона сама багато слухала класику. І тепер, коли вона грає, все почуте в дитинстві якось оживає і переходить в її музику. На питання про улюблених класичних композиторів, Наоко не хвилину замислилася й попросила запропонувати щось самому. І радісно відреагувала на мою ідею щодо Рахманінова. Годі й говорити, що саме цей виступ, на мою думку, був найсильнішим моментом концерту і одним із найсильніших вражень за минулі три дні фестивалю загалом.

 

Впродовж перших днів фестивалю на сцену Львівської філармонії у різних складах виходила ціла низка чудових виконавців на акустичному басі – від Маріуша Прашнєвського до Федеріки Мікісанті, – гра яких відзначалася високим рівнем техніки і музичною виразністю. Проте перший концерт недільного вечора, імовірно, для багатьох був таким, що розсунув межі уявлення про можливості цього інструменту, коли на сцену вийшов видатний майстер гри на ньому, американець Девід Фрізен. А його партнером був львівський басист Андрій Арнаутов, який цього вечора грав на бас-гітарі пікколо (що має вищу за бас-гітару настройку). Саме останній і був ініціатором цього проекту. (Напередодні фестивалю я вже детальніше представляв учасників цього проекту). Дует двох басистів – рідкісний формат, а для нашої джазової сцени і взагалі, мабуть, унікальний.

 

Зустріч із Девідом Фрізеном – це у певному сенсі зустріч з історією самого джазу, адже він був одним із тих виконавців, які перетворили контрабас на самодостатній і повноцінний сольний інструмент у джазі, і вплинув своєю грою на багатьох визначних музикантів. Як наголошує сам Девід Фрізен, він був другим, хто почав практику сольних виступів і записів на контрабасі. І цікаво, що вже перший його авторський альбом Color Pool (1975) був записаний соло на басу. А для характеристики надзвичайної творчої продуктивності Девіда Фрізена достатньо сказати, що він записав 77 альбомів як лідер та співлідер.

 

Девід Фрізен

 

Саме композицією соло Lament for the Lost Девід розпочав свій виступ, так що глядачі мали змогу в повній мірі відчути його здатність створювати самодостатній універсум звуків, використовуючи різні, в тому числі й незвичні засоби звуковидобування. Наприклад, за допомогою погладжування струн, одночасної гри смичком і щипковою технікою або використання деки басу як ударної поверхні та ін. Потім до Девіда приєднався Андрій Арнаутов, і вони виконали декілька композицій переважно камерного характеру, що належали обом учасникам дуету. Все ж таки бас – інструмент, що має низький звук, глухий тембр, обмежений період звучання ноти. Грати на басу соло або в дуеті означає щось замовчувати, мати на увазі… Тому виступ Фрізена і Арнаутова нагадував розмову – розмову довірливу, інтимну, сповнену натяків і тонкого взаєморозуміння.

 

Девід Фрізен і Андрій Арнаутов

 

Не можу не звернути увагу на сценічне поводження Девіда Фрізена, в якому відчувається музикант з великої літери. Девід уміє заволодіти залом, ще не почавши грати. Відчувається, що він у повній мірі належить музиці ще до того, як зазвучить перша нота. І це відчуття зосередженості передається публіці, яка на подив гучними, навіть бурхливими оплесками зустрічала кожну композицію. Після концерту Девід поділився враженнями і сказав, що кожної миті відчував теплу і пружну увагу залу: якщо дослівно, то в нього було відчуття, наче він «падав у вуха публіки». Варто додати, що наступного дня Девід з Андрієм по свіжих слідах записали разом альбом в студії Андрія (отже, вже 78-й в дискографії Фрізена), тож, імовірно, за якийсь час цей виступ можна буде почути знову у якісному записі.

 

Героями останнього концерту першої половини львівського джазового марафону стали музиканти польського квартету Skicki-Skiuk, цьогорічні переможці конкурсної програми фестивалю «Джаз над Одрою»: Даріуш Рубіновскі – тенор-саксофон, Якуб Мізерацкі – гітара, Якуб Мярчинскі – перкусія, Роман Хранюк – бас. (Дивна назва гурту утворена саме поєднанням закінчень прізвищ його учасників). Власне, тоді ж у квітні мені і довелося вперше почути і побачити цей гурт на заключному гала-концерті вроцлавського фестивалю, де вони, щоправда, виконали лише одну композицію, і не можу сказати, щоб вразили. Утім, самі музиканти вважають, що вони значно виросли навіть за цей час, і ті півтори композиції, що можна знайти в ютубі, теж не дають уявлення про їхню музику. І це правда.

 

Концерт у Львові переконав, що першу премію у Вроцлаві хлопці отримали не без вагомих підстав. У гурту є багато сильних сторін – від індивідуального високого технічного і музичного рівня до драматургії побудови творів, в якій відчувається певна концептуальність, та конкретної взаємодії музикантів під час самого виконання. Доречно відзначити, що свої композиції члени гурту створюють, за їхніми словами, спільно, відштовхуючись від теми, запропонованої кимось із них. А драматургія полягає у тому, що загальне виконання розпадається, як правило, на дві підгрупи взаємодії. Всередині квартету утворюються два дуети: гітара й саксофон, з одного боку, та барабани й бас, з другого. Найчастіше Мярчинскі та Хранюк грають в енергійному, швидкому ритмі, тоді як Рубіновскі та Мізерацкі, навпаки, грають тему або імпровізують переважно в уповільненому темпі (і часто вільно один від одного) на тлі цього шаленства. Цей контраст створює ефект взаємного підсилення. Дефіс у назві групи, імовірно, також відповідає цьому концептуальному поділу.

Якуб Мізерацкі

За стилем музику групи загалом можна схарактеризувати як фьюжн, оскільки і тембр електрогітари Якуба Мізерацкі, і характер його імпровізацій вносять виразну стихію року. Відчувається, що у музиканта позаду досвід виконання саме рок-музики. Крім того, за словами Романа Хранюка, який зазвичай бере на себе роль прес-секретаря групи, всі вони віддали данину рок-музиці, що позначається на «електричному» темпераменті музики гурту в цілому. Утім, крім саксофоніста Даріуша Рубіновскі, основним джерелом інспірації якого, здається, є Джон Колтрейн, причому, мабуть, пізнього періоду.

 

Даріуш Рубіновскі, Роман Хранюк

 

Гра Хранюка на басу відзначається на тлі гарячих партнерів, я б сказав, певною елегантністю і витонченістю. Він є у гурті основним відповідальним за ритм, але любить використовувати риф, тобто, повторювану ритмічну фразу. Свої імпровізації будує з послідовностей завершених, навіть інколи мелодійних фраз, і, крім того, він єдиний, хто вносить у виконання групи почуття гумору.

 

Особливо слід відзначити гру Якуба Марчинскі на перкусії, яка становить щонайменше половину успіху групи в цілому. Цей хлопець здатен щосили бити в барабани упродовж усього концерту (який почався з його бурхливого соло), але при цьому розбірливо, зі зміною ритму, не втрачаючи вміння чути партнера, додавати акценти і таке інше. Skicki-Skiuk – єдиний гурт, що виступатиме в рамках «Джаз Безу» ще й у Києві, і можна бути впевненим, що тих, хто прийде на концерт до клубу Closer, чекає справжнє відкриття.

 

Якуб Мярчинскі

 

Отже, «Джаз Без» уже подарував цікаві і навіть неповторні враження – такі, що їх можна зберігати все життя – Гжегож Карнас, Наоко Саката, Девід Фрізен. А попереду ще половина дистанції.

 

Фото Ростислава Павлика

07.12.2016