А сталося це так:
Наш редактор прочитував блискавкою рукописи, таки стоячи, бо не було часу засісти (друкарня жде!), як відкрились двері й у кімнату ввійшов середнього росту чоловік. Редактор, як це звик робити, коли хтонебудь переривав йому працю, скорим рухом відкрив оба вікна, гадаючи, що зимно відстрашить гостя. Та гість і не звернув на це уваги, підійшов до стола, сів у крісло і каже:
— Я до вас, пане!
Мовчанка...
— Я до вас! — повторив голосніше незнайомий і поклав шапку на стіл.
— Що такого? — кинув редактор, не глянувши навіть на прибулого.
— А що? — відказує той. — Ось погляньте, небіжчик до вас прийшов.
— Гарно, гарно, — кинув крізь зуби редактор, — але в мене ні крихітки часу, розумієте: друкарня жде, мушу зараз бігти. Залишіть матеріял, я прочитаю.
— Та в мене ніяких матеріялів нема. Ось, кажу, небіжчик прийшов. А ви і глянути не хочете!
Вийняв із кишені газету та тицьнув її редакторові під ніс, указуючи на рубрику "Хроніки випадків".
— Це ви писали?
Редактор глипнув оком на газету й відповів:
— Я!
— Ну! А що ви тепер?
— А що тепер? — спитав зацікавлено редактор, відкинувши руками, а в думці маючи вже підозріння на репортера за недійсну вістку.
— Як, що сталось? Пишете, що Григорій Макоїда помер на вулиці, а Григорій Макоїда ось живе!
— Живе, кажете? Ви цього певні, що живе?
— Певен? Та хіба міг би я тут прийти, якби не жив?
— То значить: Ви — Макоїда?
— Я!
— І ви живете?
— А! Це наш репортер! Зараз! Пане товаришу репортер! — крикнув до другої кімнати.
До кімнати вбіг затривожений репортер, а редактор до нього:
— Прошу! Знову ваша справа, як із дільницями у Львові. Подаєте, що Макоїда помер, а тут Макоїда живий перед нами. Та ще приходить у таку пору, коли в мене стільки роботи!
— І найбільше мене болить, — додав незнайомий, — те, що пишете, ніби я впився та від цього помер, а я крім "содової води" нічого не п'ю. Чи можна водою впитись?
— Та це так мені "подали", — оправдувався несміло репортер.
— Що подали? Не оправдуйтесь, бо не вийде на ваше! Ви обов'язані все провірити! Відповідати за кожну вістку, ось що!
— Та не про це мені йде, пане, — вмішався знову незнайомий. — Головна справа — це хутро та документи!..
— Що знову за хутро?
— Попереднього дня, заки появилась у вашій газеті вістка про мою смерть...
— Скоріше, скоріше! При чім тут хутро?
— Я ішов Гетьманською, коло театру, була вже ніч. Раптом напали на мене чотири людці, втягнули до брами, здерли з мене хутро, відібрали гроші та документи, ще й порізали на крик ножами і непритомного залишили у брамі. Щойно в лікарні прийшов я до себе.
— Ах, це — чудово...
— Що ж тут "чудового"?
— Та, хочу сказати, що певно взяли вас за небіжчика, а ви в лікарні ожили. Ось яка причина!
— Це трапилося на вулиці Гетьманській, а Макоїда, як це ясно із газети, помер на Академічній.
— І при небіжчику, — додав репортер, — знайдено документи, бо інакше не знали б, як він називається. Ясно, що це зовсім інший Макоїда помер, а зовсім іншого напали та ограбили. Добре, що ви прийшли. Матиму цікаву вісточку до хроніки. А ви підіть на поліцію, хай вона розшукає грабіжників.
Одначе незнайомий не забирався виходити. Подумав, подумав, а то й каже:
— Зачинаю розуміти, як це трапилося! Грабіжники напевно попились за мої гроші та той, що вкрав у мене хутро, так перепився, що аж помер, бідачисько. І його саме знайшли мертвим у мому хутрі, ще і з моїми документами.
— Ах! Прекрасно!... — закликав редактор — Це тільки так! — Інакше не могло бути. Котюзі по заслузі! Не довго натішився заграбленим хутром. Так воно й повинно бути.
— Та так, чи інакше — мусите піти на поліцію! — радив репортер. — Це поліційна справа.
— Я й іду! — відказав редакційний гість, встаючи. — Та ж найважніше моє хутро. Тут зима, а ні в що одягнутись.
— Щоб ви тільки не були самозванцем... Це інколи навіть оплачується. Хутро на зиму та не тільки без грошей, але й без наряду. Чудово, прекрасно...
[Львівські вісті]
04.12.1941