Примара популізму

Народ проти еліти: таким є сутнісне ядро популізму, яке ми можемо розпізнати в основних нинішніх деклараціях — від «Подемос» до «Національного фронту». Нормою також є те, що втіленням руху належить бути харизматичному лідерові

Привид ходить світом: це привид термінологічної плутанини. Бо якщо щось і привертає увагу в ґлобальному піднесенні популізму, який привів Дональда Трампа в Білий дім і спрямовує Марін Ле Пен в Єлисейський палац, то це трудність, з якою ми стикаємося, аби дати йому точне означення. Проте знати, про що ми говоримо, коли говоримо про популізм, важливо; бо інакше ми зробимо непридатною категорію, яка є ключовою для розуміння кризи, що її переживають західні демократії. Не сталося б так, що, застосовуючи непідходящі засоби, ми врешті-решт її поглибимо! Чи то вдаючись, як звикло, до таких недієвих механізмів ухвалення рішень, як референдум, чи то переймаючи — через забруднення атмосфери або заздалегідь обдуману стратегію — елементи популістського дискурсу. Тож необхідно поставити собі питання, чому відбувається це відродження, яке однаково вражає і непокоїть.

Почати треба з пояснення, що популізм не є — як це стало модно стверджувати — пропозицією простих рішень для складних проблем. Якби це було так, то жодна з існуючих політичних партій не могла б уникнути подібних звинувачень. Хто пішов би на вибори, обіцяючи важкі для розуміння рішення невирішальних проблем? Ба більше: хто міг би перемогти на них, сповіщаючи про підвищення податків чи болючі реформи? Позаяк виборча конкуренція вимагає переконувати більш сентиментальну, ніж раціональну публіку, немає політичного дискурсу, який би не тяжів до спрощення. Іншими словами: до більшого чи меншого ступеня демаґоґії. Навіть чудовий Обама виграв свої перші вибори завдяки дискурсу сильного емоційного наповнення: його Yes we can не могло бути менш неточним, ні більш дієвим. Звісно, є відмінності: не всі політичні актори є однаковою мірою демагогами. Але не тут ми знайдемо ключ, який допоможе нам відрізнити популізм від його альтернатив.

Отож скажімо вже це: популіст — це той, хто розгортає антиелітарний дискурс від імені суверенного народу. Іншими словами, той, хто стверджує, що доброчесний народ є жертвою корумпованої еліти, яка привласнила народну волю. Зрештою ним є той, хто узурпує повноваження визначати, хто належить до кожної з цих груп: хто є посполитими, а хто є кастою. Звідси і те, що вміст цих посудин, які мають безсумнівну символічну силу, не є наперед визначеним: серед ворогів народу можуть опинитися підприємці, імміґранти, журналісти; але народом цілком можуть бути, як це часто трапляється в латиноамериканському популізмі, тубільні меншини. Фактично кожен може курсувати від однієї до іншої, від народу до еліти і навпаки, якщо він приймає ідеали популізму. Не лише значення є плаваючими, коли ми говоримо про популізм! «Справа Еспінара» це доводить: сумнівна поведінка перетворюється на «етичну», коли причетний до справи перебуває на добрій стороні лінії морального поділу.

Народ проти еліти: таким є сутнісне ядро популізму, яке ми можемо розпізнати в їхніх основних нинішніх деклараціях — від «Подемос» до «Національного фронту». Нормою також є те, що втіленням руху належить бути харизматичному лідерові, якого — як це блискуче пояснив Хосе Луїс Вільяканьяс — його послідовники емоційно наділяють рисами спасителя. До цього треба додати стильові штрихи, які не є характерними тільки для популізму, але супроводжують його майже незмінно: провокація, протест, поляризація. Йдеться не лише про певну ідеологію у власному значенні цього слова, йдеться про політичний стиль, який можуть переймати як праві, так і ліві актори політичної сцени. І який має неоднозначний зв'язок з демократією, що її він супроводжує, як написав Бенджамін Ардіті, яко примара: закликати народ до політичного режиму, який, так би мовити, триматиметься на «народному уряді», — і далі має сенс. І саме тягнучи за цю нитку, ми можемо знайти причини, які допоможуть нам пояснити нинішнє піднесення популізму.

Особливу увагу треба звернути на зростаючу дистанцію, яка існує між громадянином і урядом: попри те, що ми обираємо своїх представників, ми відчуваємо, що останні перебувають від нас далеко. І це правда! Технократизація уряду є відповіддю на щораз більшу суспільну складність, що її громадянин — загалом мало досвідчений політично — заледве розуміє і не намагається зрозуміти: 43 % американських виборців думали, що рівень безробіття за роки правління Обами зріс, тимчасом як насправді він знизився, а половина іспанців не відрізняє ВВП від ІСЦ. Тож демократії, аби бути ефективними, можуть лише посилювати свій елітарний вимір на збиток народному. Марґарет Кенован пояснює це дуже добре: «Парадокс в тому, що в той час, коли демократія з її меседжем інклюзивності має бути зрозумілою масам, ідеологія, яка намагається залатати пробоїну між людьми і політикою, спотворює (бо може лише спотворювати) спосіб, в який демократична політика неминуче функціонує». Під час кризи, коли громадянин відчуває, що еліти не виправдали його сподівань, він ополчається супроти них і вимагає — спонукуваний популістським лідером, — щоб йому повернули його можливість прямих рішень. Хай люди голосують!

У такий спосіб посилюється плебісцитарний вимір демократії, який є на користь популістському лідерові; оминаючи вже те, коли, як у випадку Трампа, ми маємо справу з майстром телереальності. Також свою лепту вносять криза посередництва, спричинена новими технологіями, і криза традиційних партій. Водночас соціальні мережі посилюють моральний трайбалізм і правлять за емоційні механізми, які наголошують на тожсамості, а не на резонах. Через це говорять про демократію постправди: тому що публічна сфера роздробилася на емоційні ніші, де реальність не має що сказати. Доки дійсність не заговорить, як це сталося в Греції чи станеться в США, якщо Трамп застосує політику протекціонізму. Також цікаво констатувати, як культурний престиж бунтівника — канонізованого в кіно, рекламі та інших засобах комунікації аутсайдера, який протистоїть системі, — також вносить свою лепту в успіх популіста, який в остаточному підсумку продає свій продукт як повстання супроти істеблішменту. Реформа — це конформізм, непокора — це сексі.

Чи має майбутнє явище популізму? Без жодного сумніву, з огляду на не таке вже й далеке історичне минуле. У цьому полягає парадокс ефективності: демократії мусять усувати причини невдоволення, через яке знову з'являється примара популізму, але для цього потрібна політика, яку це невдоволення навряд чи схвалить. І, звісно, самі ліберальні демократії мають розвинути власний емоційний репертуар і таким робом здолати своїх ворогів. Та це, ясна річ, легше сказати, ніж зробити.

Мануель Аріас Мальдонадо, професор політичних наук в Університеті Малаґи

​

Manuel Arias Maldonado
El espectro populista
El País, 30/Nov/2016
http://elpais.com/elpais/2016/11/29/opinion/1480435039_695913.html
Зреферувала Галина Грабовська