Параноя як метод

Томас Пінчон. Виголошення лоту 49. З англійської переклав Максим Нестелєєв.– Київ: «Видавництво Жупанського», 2016. – 192 с.

Вже з перших речень відчувається густота цього художнього письма. Так само, як стають очевидними геть інші джерела цієї густоти, ніж, скажімо, у Фолкнера, найгустішого з найгустіших. Густота письма Томаса Раґлза Пінчона зсукана з величезної кількості референцій, алюзій, історичних фактів. Це – доволі вправна підміна. Проза Пінчона – візерунки інтелекту у світі, де інформація перетворюється на треш. Де на треш перемелюються людські життєписи і міжлюдські стосунки. Пінчон напрочуд рано вловив це, а його письмо незлецьки докладається до цієї метаморфози, так що годі сказати, наскільки він «трешує», а наскільки силкується порятувати з-під завалів, ним самим, зрештою, створених. Якщо просвітники святкували її величність Енциклопедію, то Пінчону цього всього забагато, але воно є і щось з ним якщо не треба, то принаймні можна робити. У Пінчона можна повчитися, як це робити. Спершу, звісно, поглянувши, що з того виходить.

Недарма Пінчон перекидає кладку – в оминання Просвітництва – прямцем у середньовіччя, так що врешті Французька революція виявляється інсценізацією, покликаною виправдати кінець поштової компанії «Турн і Таксис», навіть якщо воно невинно закинуте в текст «припущення». У Пінчона не можна бути певним, де закінчуються історичні факти і починається фікція. Для цього треба знати більше, ніж містить Енциклодепія, тож романи Пінчона – забава для фріків:

Та за наступні півтора сторіччя параноя відступає, бо вони відкривають, що природа Трістеро цілком земна. Могутність, усевідання, непримиренна злостивість – атрибути того, що вони вважали історичним принципом, Zeitgeist, переносяться на сучасний образ ворога людського. Так що аж до 1795 року навіть припускали, що Трістеро інсценізувало Французьку революцію лише для того, аби виправдати Проголошення від 9-го фрімера, року III, що ратифікувало кінець поштової монополії «Турн і Таксис» у Франції та Нідерландах.

Пінчон – павук. З історичних фактів він філігранно тче нитку для своєї рафінованої художньої павутини – щоправда, наприкінці все це раптом губиться, починає здаватися зайвим, утомлює, передусім самого автора. Велика змова – дядечко Фройд! – зводиться до розщепненої матні:

– Нам пощастило. Сьогодні виголошуватиме Лорен Пассерин, найкращий аукціоніст на Заході.

– Що робитиме?

– Ми кажемо: аукціоніст «виголошує» торги, – сказав Коен.

– У вас матня розстебнута, – прошепотіла Едіпа.

Пінчон не без гумору. Й, очевидно, не без психограмувальних амбіцій, хай скромно не розафішованих. Пінчон, щонайменше, потрійна історія: в традиційному сенсі, історія семіотики культури (на девʼятдесят відсотків американської), історія психології.

У тексті епіцентром, звідки поширюється «гумористичне вібрування», є, безперечно, святий Нарцис. Поза текстом – незламне військо пінчознавців. Пінчон добряче покепкував, заманивши їх у безодню тексту заманливим розставлянням мерехких вогників-знаків. У текст-як-безодню. Любʼязно напнутий гамак виявився павутиною, а «Параноїки» – не лише вигаданим гуртом на сторінках роману. Гадаєте, проти вас змовилися? Гадаєте, самі берете участь в оборудці оборудок? Бажаєте копирсатися у смітті? Будь ласка. Бо хоч скільки ми ставили б крапок між літерами у слові WASTE, воно не перестане означати те, що означає, хоч, як продемонстрував Пінчон, можна успішно навіяти, що воно означає щось інше, більше, цікавіше, таємничіше, неабияк цим заінтриґувавши.

Є суттєва різниця між ущербністю персонажів, їхніх життєвих обставин й ущербністю погляду автора на своїх персонажів. Коли домінує яка-небудь доктрина, це неминуче веде до специфічної оптики, через яку людина постає в неповноті своєї самобутньої вартості. Це блокує письменникові можливості розкриття характеру і нівелює драматичний потенціал. Якщо це не задекларована сатира, то «маленька» в стосунку до людини раптом набуває людинозневажливого, щоб не сказати шовіністичного, забарвлення. Великий письменник пересуває шахівницею тексту хай людські, проте всього-на-всього фігурки. Кшталтуючи сюжет, теорія змови унікчемнює персонажів.

Проте Пінчон – щасливчик. Зненацька текст спромагається на більше, ніж автор. Доки письменник тримає напругу таким собі таємничим Трістеро, Едіпа, позбавлена його надмірної уваги, розкриває людське у собі. Любовʼю, якої Пінчону бракує у ставленні до персонажів, персонаж рятуєсвого творця. Поготів таке враження, наче в цій книжці все найцікавіше розкривається всупереч задуму, в тихій обструкції, в непомітному бунті проти нього. Втім, можливо, це і варто було б визнати за властивий задум. Могла б вийти чудова оповідка про кохання, секс, рок-н-рол, ЛСД, полювання на відьом і дядечка Фройда. Однак неповторність Пінчона, власне, в «історичних прянощах», що роблять коктейль.

Не допомагають Пінчону ні семантично вибухові імена й назви (Едіпа, Мучо Маас, Інверариті, Сан-Нарцисо...), ні історичні рекурсії. Трохи людини. Трохи Америки. Трохи американських шістдесятих. Трохи параноїдальності (відлуння попередніх десятиріч), трохи бітництва. В Апдайка, який не заморочує ні себе, ні читача змовами, всього цього трохи більше, воно переконливіше і, відповідно, прекрасніше. І воно зникає в того ж Апдайка, в його зідеологізованому «Терористі». Не тому, що Апдайк на той час постарів і виписався, а через первинність ідеології, хай бездоганно правильної. Персонажі відразу осхематичнюються. Життєвий досвід одного і драматичний нурт другого вповні не розкриваються, тоді як сюжет – фантастичний і вчасний. Сказане не означає, що Пінчона можна замінити Апдайком. Так само й Апдайка Пінчоном. І той, і той (і ще чимало імен) вносять незамінні штрихи до портрета американської романістики другої половини двадцятого сторіччя, якою ми захоплюємося. Яку читаємо. Яка є нашим киснем.

Не так багато письменників, які б уникали уваги медій. Ймовірно, Пінчон – єдиний, який не дав, як стверджує довідка про нього, жодного інтервʼю, що майже не можливо, коли ти живеш і твориш на зламі двадцятого і двадцять першого сторіч, до того ж в Сполучених Штатах. Пінчон зміг. Замість пропаґувати себе і свої тексти, всміхатися тисячами своїх облич з ґлянців Пінчон обрав інший шлях. Невідомо, наскільки це – усамітнення, наскільки – концепція, а наскільки – потреба усамітнення, перетворена на концепцію. Все, що повʼязано з Пінчоном, включно зі скупими біографічними відомостями, що час до часу «просочуються» в пресу, огорнено серпанком таємничості. Хто говорить про Пінчона, не може уникнути слова «конспірологія». Теорією змов Пінчон добряче водить за носа читача. Схоже, себе самого також.

«Виголошення лоту 49» – перший повноформатний український Пінчон, не враховуючи журнальних «Ентропії» та «Смерть і милість у Відні». Твір, який приходить до українського читача рівно по пʼятдесятьох роках після написання, відкриває «каліфорнійську трилогію», до якої належать також «Винокрай» (1990) та «Внутрішня вада» (2009). Хронометрично трилогія охоплює шістдесяті («Виголошення лоту 49»), сімдесяті («Внутрішня вада») й вісімдесяті роки («Винокрай»).

Не варто, втім, надміру захоплюватися «конспірологічною» канвою «Лоту», бо, по-перше, ми втратимо багато іншого, що є в цьому творі, а по-друге, безнадійно заплутаємося в тенетах. Якщо Пінчон чомусь навчає, то не ускладнювати там, де все значно простіше. Кінець кінцем, «стілець, який обертається» на вісімдесят другій сторінці, – звичайнісінький дзиґлик. «Обертові стільці» з вісімдесят пʼятої сторінки – також.

Якщо потрібно було б запропонувати щось, що найкраще характеризує письмо Пінчона, що можна вважати ключем і кредом, я узяв би ось ці речення з роману «Виголошення лоту 49»:

– Ви не розумієте, – сказав він, навісніючи. – Ви всі, ви так поводитеся, наче пуритани з Біблією. Так чіпляєтеся за ті слова, слова! Ви знаєте, де ця пʼєса? Не на полиці і не в якійсь там книжці у мʼякій обкладинці, яку ви шукаєте, а отут! – із завіси пари зʼявилася рука і вказала на підвішену голову. – Ось навіщо. Одухотворити плоть. Слова не мають значення! Вони лише набір завчених механічних шумів, які тримають рядок, що пробивається крізь кісткові барʼєри довкола памʼяті актора, так? Але реальність – у цій голові. Моїй. Я проектор у планетарії, увесь замкнений маленький всесвіт, видимий на сцені, виходить з мого рота, очей, а іноді ще й з інших отворів.