11 березня 1882 року в знаменитому історичному корпусі «Сорбонна» Паризького університету Ернест Ренан проголосив доповідь «Що таке нація?» У притаманній йому публіцистичній манері він методом виключення змінних величин спробував аналітично «схопити» і показати серцевину, або сталі величини, що утворюють поняття модерної нації, а точніше громадянської (політичної) нації.
Підхід, запропонований Ренаном, схематичний і суперечливий за своїм характером. З одного боку, він безапеляційно відкидає все, що, на його думку, заважає становленню модерних націй — географічне, релігійне, етнічне, расове; а з іншого — прагне осягнути саму суть буття націй. Існування нації — наголошує Ренан — це постійний плебісцит, тобто духовно-вольове колективне зусилля у боротьбі за утвердження себе в світі. І, що важливо, нація в нього постає не як механічне поєднання окремих індивідів, а як цілісний організм. І саме в цьому аспекті аналізу природи націй Ренан ніби проривається крізь механістичну обмеженість свого часу, стає цікавим для дослідників наступних поколінь.
«Нація – це душа, духовний принцип, - твердить автор -. З двох речей, які є, властиво, однією, складається душа, цей духовний принцип. Одна в минулому, друга – в майбутньому. Одна – це спільне володіння багатим спадком споминів, друга – спільна згода, бажання жити разом, користатися спільним і надалі неподільним спадком. Людина, мої панове, не появляється відразу. Нація, як і особи, це результат довгих зусиль, жертв і самовідречення. Культ предків – найвідповідальніший з усіх; предки зробили нас такими, якими ми є тепер. Героїчне минуле, великі люди, слава (але справедлива) – ось головний капітал, на якому ґрунтується національна ідея. Мати спільну славу в минулому, спільні бажання в майбутньому, здійснити разом великі вчинки, бажати їх і в майбутньому – ось головні умови для того, щоб бути народом. Люблять відповідно до жертв, на які згодилися, відповідно до лиха, якого довелося зазнати. Люблять той дім, який будували і тепер переносять. Спартанська пісня: «Ми те, чим ви були; ми будемо тим, чим ви є тепер» – це за своєю простотою найкращий гімн для кожної вітчизни.
Таким чином, нація – це велика солідарність, утворювана почуттям жертв, які вже принесено й які є намір принести в майбутньому. Нація вимагає минулого, але в сучасності вона резюмується цілком конкретним фактором: це ясно висловлене бажання продовжувати спільне життя. Існування нації – це (якщо можна так висловитися) щоденний плебісцит, як існування особи – вічне стверджування життя...»
Застосований Е. Ренаном методологічний підхід в сучасній науковій і науково-популярній літературі часто називають і «психологічним», і «історичним» визначенням нації. У таких дефініціях можна знайти раціональне зерно, але воно стосується лише окремих аспектів описуваного явища. Парадоксальним у його пізнанні націй є те, що, відкидаючи, кажучи сучасною науковою мовою, змінні величини і концентруючи увагу лише на сталих величинах — на політичному, він все ж прагне цілісно «вхопити» описуваний феномен і, таким чином, мимовільно, приховано повертає до нього те, що раніше відкинув. Ренан описав націю у своїй доповіді як окремий самодостатній організм — відповідно, подібний науковий підхід можна кваліфікувати як організмічний метод, з усім супутнім етнопсихологічним контентом. Тим більше, що організмічний метод пізнання дійсності був популярним напрямом у філософській традиції мислення ХІХ століття, і Ренан міг свідомо або, принаймні, підсвідомо відрефлексувати його у своїй праці.
Далі варто звернути увагу на ще один важливий момент, хоч він прямо не стосується Ренана, а швидше еволюції використаної ним ідеї. Через п'ятдесят років після «Сорбонського маніфесту» французького мислителя видатний учений-природодослідник Людвиг фон Берталанфі, засновник системного підходу в науці, зазначив, що, намагаючись подолати менаніцизм і віталізм, він «змушений був стати захисником так званого організмічного світогляду… «Я намагався, — наголошує Берталанфі, — застосувати цю організмічну програму в різних дослідженнях по метаболізму, росту і біофізиці організму. Одним з результатів, отриманих мною, виявилася так звана теорія відкритих систем і станів рухомої рівноваги, яка, по-суті, є розширенням звичайної фізичної хімії, кінетики і термодинаміки. Виявилося, однак, що я не зміг зупинитися на одного разу обраному шляху і був змушений прийти до ще більшої генералізації, яку я назвав загальною теорією систем».
Сьогодні системний підхід є одним із наукових методів, що використовується не лише в природничих науках, але й в політичних та історичних.
Україна: 30 років повсякденного плебісциту
У своїй праці Е. Ренан торкнувся ще однієї важливої проблеми у процесі становлення націй — плебісциту. Волевиявлення народу в тлумаченні французького мислителя звучить, з одного боку, як своєрідна політична метафора, що відображає планетарну боротьбу націй за виживання, а з іншого — як внутрішньополітичний інструмент прямого волевиявлення народу, форма безпосередньої (прямої) демократії.
Варто зауважити, що значення плебісциту з того часу не лише не зменшилося, а суттєво зросло. Новітня історія України пряме тому підтвердження. Ескізно окреслимо головні напрямки і віхи розвитку українського волевиявлення.
Через два роки після ХХVII з'їзду КПРС, який затвердив перебудову, і через два роки після Чорнобильської катастрофи, яка приголомшила населення УРСР не тільки своєю страшною руйнівною силою, а й неадекватною поведінкою комуністичної номенклатури, 26 квітня 1988 року на Площі Жовтневої Революції (сьогодні «Майдан Незалежності») відбувся перший несанкціонований владою опозиційний мітинґ. Ініціатором акції виступив Український культурологічний клуб (УКК), що складався в основному із випущених Горбачовим на волю політв'язнів і студентської молоді.
Газета «Прапор комунізму» описала це так: «Використовуючи як привід другу річницю аварії на Чорнобильській АЕС, учасники збіговиська прагнули провокаційними вигуками і написами на транспарантах підбурювати перехожих до протиправних дій, свідомо спекулюючи на їх почуттях.
Керівники та активісти так званого УКК були офіційно попередженні правоохоронними органами про неприпустимість подібних дій у відповідності із статтею 187/3 Кримінального кодексу УРСР…
Оскільки, незважаючи на попередження, учасники збіговиська продовжували свої антигромадські дії, працівники органів внутрішніх справ і народної дружини були змушені доставити у Ленінський РВВС 17 правопорушників» (Українська Гельсінська Спілка (1988–1990) у світлинах і документах. — К.: «Смолоскип», 2009. — С. 39).
Установчий з'їзд Народного руху за перебудову, 1989 рік
У цьому відкритому зіткненні старого і нового усе було неспівмірним: ґлобальність ядерної трагедії і дріб'язковий переляк компартноменклатури перед правдою про неї, мізерна кількість протестувальників і маса нагнаної міліції і сексотів КГБ — на тлі зачумленого мовчання переважної більшості народу. Мітинґуючі за декілька хвилин були насильно скручені міліцією і доставленні до найближчих РВВС. Зачистку було зроблено швидко і непомітно для людей. Але чи то з переляку, чи то з люті комуністи, втративши відчуття реальності, з контрпропаґандистською безоглядністю продовжили боротьбу з новим явищем на сторінках власних ЗМІ, інших, як відомо, тоді не було. І наступного дня приголомшені кияни довідалися, що українські націоналісти, про яких вони знали лише з історичних книг і фільмів, несподівано повернулися до Києва і, власне, тепер ходять поміж ними. Націоналізм із абстрактного, теоретичного явища почав поступово перетворюватися в знайому картинку щоденного життя, картинку, в якій можна було розпізнати і сусіда, і брата, і навіть, як в дзеркалі, самого себе.
Цей перший мітинґ, в умовній системі координат національної революції, можна було б назвати точкою відліку, початком плебісциту про нову Україну, що мала прийти на зміну УРСР. Історично цікаво, що він відбувся саме на Майдані, а не на якійсь іншій київській площадці. За цією подією настала інша, далі третя, четверта, потім ще одна, не дивлячись на контрзаходи радянської влади. Народ поступово почав зацікавлено вслухатись у все гучніші заклики до свободи. Протистояння зростало, набираючи обриси боротьби за владу, за нову стратегію розвитку України. На політичній арені постали нові опозиційні структури: Українська Гельсінська спілка і Народний Рух України за перебудову.
Очевидно, найбільш підготовленою спробою комуністів перехопити ініціативу — як ідеологічно, так і організаційно — можна вважати проведення 17 березня 1991 року Всесоюзного референдуму про збереження СРСР. Михайло Горбачов запропонував укласти новий Союзний договір на заміну старому, обтяженому кривавим насиллям щодо уярмлених Росією народів. На розсуд громадян було поставлене питання: «Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою ґарантуватися права і свободи людини будь-якої національності». Відповідати треба було «так» або «ні».
Результати плебісциту показали динаміку зростання націоналістичних настроїв, хоча радянський консерватизм ще був вагомо відчутним. Більшість населення УРСР проголосувало за оновлений Союз. Виняток становили лише три галицькі області та Київ, які рішуче виступили проти продовження життя у спільній комуністичній комуналці.
Якщо подібні настрої в Галичині були зрозумілі і традиційно очікувані, то голос Києва проявив нову реальність, що проростала крізь комуністичну мертвеччину. Чотири роки політичної роботи патріотичних сил і вища, ніж в середньому по країні, освіченість, зробили Київ флагманом політики національного визволення.
Основним політичним інструментом зміни світоглядних настроїв у республіці став Народний Рух України. Ним за декілька років було проведено тисячі різноманітних заходів — від творчих вечорів до масових мітинґів. Деякі з них вражають уяву навіть зараз. Наприклад, намагаючись «переграти» КПРС і КГБ, які у боротьбі проти національних демократів головним своїм завданням поставили розколоти, протиставити одна одній різні території України, Рух провів багатомільйонну акцію «Ланцюг єднання»: 21 січня 1990 року в день 71-річчя «Злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки» близько трьох мільйонів людей вийшли на вулицю і, взявшись за руки, створили «живий ланцюг» від Львова до Києва, а далі, фраґментарно, і до Харкова.
Не менш значимою стала патріотично-просвітницька акція до 500-ліття утворення українського козацтва, проведена 1–5 серпня 1990 року Народним Рухом України. На заходи до Запорізької та Дніпропетровської областей з'їхалося декілька мільйонів людей. Апогеєм стала величезна демонстрація, що пройшла центральними вулицями Запоріжжя. Тодішній керівник області спересердя навіть публічно сказав, що Комуністична партія втратила контроль над політичною ситуацією в країні, програвши РУХу ідеологічно.
Радикально довершила зміну настроїв у республіці спроба державного перевороту 19 серпня 1991 року, вчинена групою комуністичних військових і державних керівників (ГКЧП) в Москві. Боягузливість, млявість, нерішучість гакачепістівців і масове неприйняття їх народом створили сприятливі умови для здобуття державної незалежності. Притому, що важливо, консенсусним рішенням переважної більшості депутатів Верховної Ради УРСР. Комуністичну більшість підштовхував до цього страх перед демократичною владою в РФ і віра, що їм вдасться утримати владу, законсервувавши прокомуністичні настрої в УРСР, а опозиційну «Народну Раду», до якої входили і депутати від НРУ, — прагнення скористатися цією розгубленістю і здобути стратегічну перемогу, звільнитися від московського ярма. 24 серпня 1991року Верховна Рада приймає історичний «Акт проголошення незалежності України».
1991 рік
Відбувся колосальний геополітичний зсув. Упав велетенський імперський колос, що поділяв світ на дві частини — демократичну і тоталітарну. Деспотія, як ядучий туман під вітром свободи, квапливо відповзла назад, у своє «Євразійське лігво» — в ущелини Уральських гір, Сибірські болота. Зло тимчасово відступило…
Тривала системна робота з проведення «повсякденного плебісциту» — кажучи словами Ренана — дала свої вагомі результати: після 750-літнього рабства була відновлена незалежна Українська Держава. Нація отримала природню форму свого існування. Залишилося лише леґітимізувати цей факт засобом всенародного референдуму. Ідею провести загальнонаціональний плебісцит з питання проголошення незалежності висловив лідер Національної Ради академік Ігор Юхновський. Загалом, це був далекоглядний задум, що з правового боку леґітимізував проголошення незалежності, з політичного — мінімізував можливі негаразди в майбутньому, а зі світоглядного — виступив інтеґратором широких мас народу в нову політичну цілість — українську націю.
Про участь Народного Руху України в цьому заході можна написати окрему книжку. На здобуття позитивного результату було кинуто усі наявні матеріальні та людські ресурси. Усі патріоти, в тому числі і тодішні керівники нової держави, включились до публічної аґітації за позитивне голосування народом. Проголосувавши на Референдумі за незалежність, народ України фактично став Українською Нацією, принаймні у політичному вимірі.
Майдан як революційний плебісцит українців
Життя на Землі циклічне за своїм характером: воно, як колесо, спочатку підіймається вгору, а потім тягне до низу. Так, наприклад, підйом світової економіки завжди завершується кризою, яку можна розцінювати як вимогу до самовдосконалення. Така діалектика суспільного життя, і якщо ти не врахував нових тенденцій, не зробив відповідних змін, то, як пісок, спадеш зі світового колеса історії на саме дно, а якщо врахував, то логіка світового розвитку знову витягне тебе на саму гору.
Готовність до змагання, до боротьби потрібно стверджувати щоденно. Нація — це повсякденний плебісцит! Звичайно, після проголошення державної незалежності потрібно було зробити нові кроки до самовдосконалення. Але цього не сталося. Молода українська держава мала серйозні вади, і, що найсумніше, у тому сеґменті, який виробляє і реалізовує стратегію розвитку. Нова державно-політична еліта була реінкарнацією вчорашньої колоніальної адміністрації, що сприймала автохтонне населення як вороже, яке необхідно тільки уярмлювати і визискувати. Процес приватизації народного майна став альфою і омегою її світобачення, він суттєво посилив патологічні процеси її виродження.
На жаль, у цей історичний час не знайшлося сил, здатних істотно вплинути на внутрішню політику молодої держави. Народ байдуже спостерігав за «дерибаном» посткомуністичних пацюків. А коли систему охоплює байдужість, то невідворотно за нею прийде час «ентропії» — розпаду. На зміну росту, проґресу, еволюції прийде занепад, реґрес, інволюція. Отримавши посткомуністичну еліту як плату за свободу, український народ не зумів швидко політично самоорганізуватись і поміняти її на альтернативу — народнорухівську. Об'єктивні і суб'єктивні чинники привели до того, що посткомуністична система інволюціонувала до стану олігархічного капіталізму, паразитичного наросту, що поглинає усі життєві соки народу. Особливо це стало очевидним, коли в ній почав домінувати донецький клан.
Історично Помаранчева Революція і Революція Гідності є суспільною спробою виробити і реалізувати політичну альтернативу цьому деґрадуючому суспільному процесові. Одночасно, на цей перебіг подій наклалась спроба Російської Федерації відновити Імперію, поглинути колишню свою колонію. Тобто контрреволюція поєдналась із чужинецькою експансією, що суттєво драматизувало події в Україні.
Оголошення перед референдумом 1991 року
Доконаним фактом є те, що Революція Гідності перемогла не завдяки своїм публічним лідерам, а навпаки — всупереч їхнім домовленостям з Януковичем. Революцію здійснив український народ, підтвердивши цим своє право на існування. Можна навіть стверджувати, що Майдан був своєрідним революційним плебісцитом українського народу, який всупереч усім неґативним процесам ствердив своє право на самостійне національного буття.
Другим наслідком Революції Гідності було те, що український народ, здобувши перемогу як над внутрішніми, так і над зовнішніми ворогами, не зміг взяти владу у свої руки. Образно кажучи, рук у нього просто не було. Бо такими «руками» народу можуть бути лише масові політичні партії. А «базікаючі голови» на Майдані представляли, в тій чи іншій мірі, великі промислово-фінансові групи, а не інтереси народу. Тому владу, що буквально валялася на землі під ногами, підібрали представники олігархічних кланів.
Замість висновку: рух за соціальну і національну революцію
Тридцятилітній досвід боротьби за українську націю доводить, що він може бути успішним лише тоді, коли приймає масовий, загальноукраїнський характер. Тому ми повинні сформувати декілька фундаментальних цілей, які необхідно реалізувати у формі прямої (безпосередньої) демократії, плебісциту.
Першою вимогою має стати заклик до соціальної революції: радикальної ліквідації олігархії як паразитичної соціальної верстви. Законодавча заборона представникам великого бізнесу брати участь у політичному житті держави. Правовий перегляд законності приватизації великих підприємств, націоналізація майна олігархів-сепаратистів.
Другою вимогою має стати повернення загарбаних територій. Незалежно від того, як довго триватиме це відвоювання (реконкіста), — воно має закінчитися нашою перемогою. Цей пункт охоплює комплекс питань з оборони і безпеки країни та військово-промислового комплексу, добровольчого та волонтерського руху.
Третьою вимогою має стати відродження національної культури і науки. Українська мова повинна безальтернативно стати мовою державної та військової служби, національних засобів масової комунікації, має виконувати функції мови міжнаціонального спілкування в Україні.
Четвертою має стати вимога радикальної економічної реформи, яка б враховувала як світові тенденції, так і інтереси більшості українського народу.
Ці вимоги можна оформити в один народний універсал «Вимоги Майдану». Обговорити. Створити ініціативні групи з проведення плебісциту і розпочати масову кампанію за його проведення.
Ініціативні групи можуть стати зародком народного руху, здатного зробити Реформацію знизу, остаточно звільнивши політичну систему від деструктивних, паразитичних елементів.
Євангеліє стверджує: хто стукає, тому відчиняють. Тому почнімо Рух за пряму демократію, за соціальне і національне відродження України. Нація — це повсякденний плебісцит!
01.12.2016