Олег Гринчук

Про книгу Артура Домославського «Виключені»

(Artur Domosławski, «Wykluczeni», Wydawnictwo Wielka Litera, Warszawa 2016)

 

«Артур Домославський, автор відомої на весь світ біографії Ришарда Капусцінського¹, вирішив продовжити незавершене діло свого героя... Цього разу Домославський відвідав від нашого імені мільйони виключених із консумційного ярмарку і для нашої науки описав тих, кому довелося жити “з повітря і Божої ласки” на окраїнах світу достатку», – так відгукується про книгу приятель Домославського, соціолог світової слави Зиґмунд Бауман. Для обох виключення, дискримінації, оцінка наслідків глобалізації, експлуатація конкретних людей і цілих спільнот є чи не головною темою зацікавлень. Проте, якщо Бауман використовує мову науки для опису глобальних процесів, Домославський із завзяттям свого вчителя Капусцінського особисто навідує людей, які народилися в «гіршій» частині світу.

 

 

Домославський – чудовий знавець «глобального півдня», особливо якщо мова йде про Південну Америку², про яку у 2013 році вийшла його книга «Смерть в Амазонії». На відміну від «Виключені», у попередніх його текстах головними героями були профспілкові активісти, правозахисники, дрібні фермери – люди, які виборювали право на вільний доступ до водних ресурсів, протистояли забрудненню довкілля гігантськими концернами й відстоювали власну гідність. Деколи їм щастило. Героями ж його нової книги здебільшого є ті, що опинилися на маргінесі суспільства, про яких неможливо сказати, що кожен коваль свого щастя. Неможливо, оскільки місце народження, соціальний статус, колір шкіри, віровизнання, стать чи сексуальна орієнтаціє визначили наперед їхню долю, і поодинокі випадки «успіху» радше підтверджують правило, яке вдало передає бразильська приказка: «Багатий чорний є білим, бідний білий стає чорним». Звучить знайомо. Схожу приказку могли б вигадати білі українські заробітчани десь на півдні Італії чи на просторах Піренейського півострова.

 

«Виключені» – це антологія із 24 коротких текстів, кожен з яких доповнений рубрикою «Поза кадром», де роль репортера дуже тісно перетинається із власними моральними оцінками автора. Перевагою такого методу є те, що читач має змогу краще зрозуміти мотиви і погляди автора і в такий спосіб тримати дистанцію до Домославського – ангажованого альтерглобаліста. Проте читачі, які схильні мандрувати разом із репортером і цілком довіряти його нарації, можуть потрапити в пастку – прийняти його погляди за свої власні.

 

Із зрозумілих причин, більшість текстів походять із Латинської Америки, але також – із Єгипту, США, Пакистану, Тайланду, наймолодшої держави світу – Південного Судану, Кенії, Ізраїлю і Палестини. Всі тексти, як це влучно підмітив африканіст Власій Поплавський, об’єднані спільним героєм – homo sacer, людиною проклятою, яка опинилася поза суспільством і чия смерть не стане Подією для оточуючих³. Такими homosacer є мешканці нетрів (favela) у Ріо-де-Жанейро чи палестинці із Сектора Газа. Також колумбійська бідота, якій військові пропонували легкий заробіток, а насправді вивозили в зону бойових дій, де їх убивали. За кожного вбитого, якого зазначали як партизана Революційних збройних сил Колумбії, військові отримували грошову винагороду. Серед виключених є цілі спільноти, як от народ рохінджа – мусульмани, які за даними ООН, є однією з найбільших переслідуваних національних меншин у світі. При бездіяльності чи за сприяння влади у Найп'їдо геноцид чинять їхні буддійські сусіди – араканці. Мешканці Південного Судану, наймолодшої держави світу, мають шість кваліфікованих педіатрів на п’ять мільйонів дітей. А 70% мешканців цієї країни не вміють писати й читати. Чи варто до цього додавати факти, що близько мільярда людей на Землі не мають доступу до чистої питної води? А близько 200 мільйонів перебувають у трудовому рабстві. Який їхній внесок у глобальну економіку? Хто є споживачами товарів, які вони продукують? І найважливіше – хто вони?

 

На останнє питання маємо відповідь, яка безпосередньо стосується нас. На батьківщині Домославського – Польщі – нещодавно молодий хлопець втратив руку на виробництві. Роботодавець відібрав у 19-річного українця Дмитра Шутака паспорт і змушував його працювати у пивниці. Силами небайдужих вдалося зібрати гроші Дмитру на навчання в одному із польських вузів. Скільки українських заробітчан ще постраждають? І чи зупинить це сучасних slaveholders? Власне, таким історіям і наповнена книга Домославського.

 

Проте ставлення Домославсього до виключених не є безкритичним. Репортер наголошує на випадках, коли виключені відтворюють насильницькі практики стосовно ще слабших груп. Часто такими групами є жінки. У районі Сьюдад-Хуарес, мексиканського міста, що знаходиться на кордоні із США, поширені випадки вбивства жінок, які в академічних колах означуються як femicide. Причини феміциду знаходяться у соціально-економічних змінах, які відбулися в багатьох регіонах Латинської Америки. Чоловіки часто втрачають роботу, не витримуючи конкуренції на виробництві із жінками, яким роботодавці зазвичай можуть встановлювати меншу зарплатню. Це, в свою чергу, тісно пов’язане із культурою macho – згідно із якою у повсякденних практиках ґендерних відносин чоловікам притаманна домінантна роль у стосунках із жінками. Іншими словами: у мексиканських чи еквадорських нічних клубах саме чоловік вирішував, з ким піти до танцю. Внаслідок економічних змін багато чоловіків втратили роботу на користь жінок. І в нічних клубах Сьюдад-Хуарес жінки помінялися ролями із чоловіками. Гордість й авторитет мачо поставили під сумнів. У 2012-2013 роках в Мексиці були знайденні тіла 3892 жінок. 15% вбивств класифіковані як феміцид.

 

Той, хто опинився поза суспільством, важко віднаходить сили боротися за власну гідність, а як наслідок – байдуже ставиться до власної долі і до власного життя. Мова виключених, яка часто притаманна цим людям, є мовою агресії. Іншої вони можуть і не знати. Чи є вихід із замкнутого кола культурних особливостей, економічних криз, глобального потепління і зростаючого забруднення природного довкілля? Це питання залишається без відповіді.

 

Репортаж Артура Домославського не перекладено українською мовою. Проте книга могла би бути цікавою, особливо для поціновувачів культових репортажів Капусцінського. Також для тих, кого втомили репортажі, об’єднані національними рамками. Маю на увазі «Убивця з міста абрикосів» Вітольда Шабловського чи «Зроби собі рай» Маріуша Щиґела. Домоcлавський не зациклений на національних травмах та особливостях, тому годі шукати у його книзі бідної, але красивої Мексики чи Палестини, яким не вистачає правильного «західного підходу» для вирішення проблем. Тож, якщо вам сподобався репортаж Малґожати Реймер – «Бухарест: пил і кров» (власне, про таку бідну, але красиву Румунію), то після прочитання Домославського питання: чому «Бухарест» перекладений українською, а, приміром, «Смерть в Амазонії» – ні, виникне автоматично. Загалом мені незрозуміло, чому наш книжковий ринок ще досі не збагатився книгами Домославського. Але з впевненістю можу сказати –читання його репортажів значно розширює горизонти, а власні біди видаються не такими й особливими та фатальними.

 

_______________________

¹ Artur Domosławski: Kapuściński non-fiction. Warszawa: «Świat Książki», 2010

² Домославський вільно володіє португальською й іспанською мовами, добре знає контекст й провів багато часу у Південній Америці.

³ Popławski B. Na wysypisku ludzkich odpadów. O książce Artura Domosławskiego „Wykluczeni”.

29.11.2016