Заходом нашого берлінського кореспондента КТВ, дістали ми дозвіл друкувати твори українських письменників і журналістів з таборів полонених.

 

Оце містимо оповідання новеліста й письменника Миколи Терлецького, б. літературного співробітника київської преси. При цьому мило нам вияснити, що проголошення недавно одним неукраїнським часописом — цього талановитого письменника росіянином, — це просто довільний вчинок редакції того часопису. — Прип. Ред.

 

Кожного ранку я прокидаюся від важкого схлипування. Це плаче Морозиха, тримаючи перед собою маленьку фотокартку свого єдиного сина Миколи. Майже місяць я живу на кватирі у цієї жінки років сорока пяти з надзвичайно худим і блідим обличчям, яку на шахтному виселку всі називають дуже просто і виразно: Морозиха. Коли ранком Морозиха плаче перед світлиною сина, вона розповідає про все своє довге і важке життя: як над нею знущались у колгоспі, як вона волочилася по тюрмах, як вирощувала Миколу, який хто його знає, де тепер, в якому кутку неосяжної Росії "захищає" під дулами комісарських револьверів "свою" батьківщину. Вона говорить, ні до кого не звертаючись, так, сама до себе, і це здається на молитву.

 

Я вже в усіх подробицях знаю історію життя Морозихи, і коли вона плаче ранками, я натягаю ковдру на голову. Мороз пробігає по спині, і мені так хочеться плакати, ніби Микола мій брат, а Морозиха рідна мати.

 

...Весна 1933 року. Над Покотилихою пливуть важкі попелясті хмари. Мокрий сніг падає на солом'яні стріхи, і збігає холодними краплями. Мрячно. Морозиха стоїть у порога і схрестивши на грудях руки, вдивляється в далечінь. Перед нею вся Покотилиха, як на долоні. Колись в цей ранішній час над хатами піднімались хмарки голубого диму, пахло смаженим, гомоніла птиця, люди брязкали дверми. А тепер тільки вітер гудів, та монотонно падали на землю холодні краплі.

 

Спираючись на палицю, Морозиха повільно зійшла на дорогу, їй важко йти. У неї набрякли ноги й руки, під очима сині опухи. Другий місяць вона не їсть хліба, вона вже забула, як парує картопля, як взагалі пахне людська їжа. Другий місяць день у день вона готує навар з вишневого галуззя і напоює ним троє своїх дітей і важко хворого чоловіка, Андрія. Та й ще ж у неї є трохи макухи, яку вона недавно дістала з важким трудом.

 

І в сусідів Морозихи нічого не має. Ще у лютому з Покотилихи вивезли увесь хліб на хлібозаготівлю. Цілий тиждень тоді ходили уповноважені по хатах і витрушували все, що було. Вони, звичайно, заходили в хату, безцеремонно розстібали свої добротні кожухи, десь напередодні відібрані у людей, виймали з кобури нагана, і клали його перед собою на стіл. Після цієї процедури, уповноважений роздільно і поважно розпитував: "Ну, господаре, плян виконувати думаєш?" — і переводив погляд на наган, потім знову на господаря.

 

Коли уповноважений прийшов до Морозихи, вона, побачивши його зблідла і упала до ніг.

 

— Голубочку ж ти мій, серце у тебе є... пожалій діточок і хворого мужа. Муки лишився тільки пуд та й у мисці трошки, — молила вона крізь сльози.

 

Осповатому, безшабашному молодому хлопцеві навіть сподобався такий хід справи. Він дивився з призирством на Морозиху, що лежала у його ніг і вираз його обличчя промовляв: "я — суддя, і що захочу, те й зроблю". Потім, дуже по московському акаючи, він їй сказав: "Облиш тітонько, дурниці. Бачиш, сама й сказала, що хліб у тебе є. Ну, ось і давай його сюди. Підіймайсь!" — штовхнув він ногою у бік Морозиху, — "а ні то біда буде..."

 

— Діточки, мої діточки, що тепер з вами буде? — голосила вона.

 

Уповноважений, бачучи, що Морозиха не встає з підлоги, пильно взявся за роботу. Він почав нишпорити по хаті, шукаючи муки: виліз на ніч і витягнув звідти акуратно загорнений мішочок з останнім пудом хліба. Морозиха, піднісши трохи голову, побачила це і ще більше заголосила. На обличчі уповноваженого сяяла посмішка.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 29.11.1941]

29.11.1941