Ганна Улюра

 

Ґрізелідіс Реаль. Чорний – це колір / Переклад Ірини Собченко. Чернівці: Книги – ХХІ, 2016. 272 с.

 

«Чорний» із назви роману «Чорний – це колір» (Le noir est une couleur, 1974) Ґрізелідіс Реаль – колір шкіри її коханця. Біла злюмпенізована мігрантка пише роман на пошану свого полюбовника. Раса, клас, стать, сексуальність – це те, що нас де-факто не об’єднує з такими-як-ми, а роз’єднує з тими-хто-не-є-нами. Так це працює.

 

 

Будь-який контакт із реальною, «втіленою» людиною, коли тобі важить її стать, її раса, коли править бал її сексуальність, буквальний еротичний дотик до чужого тіла – все, що здається таким банальним. Воно за суттю завжди травматичне для нашої особистості, позаяк під питанням опиняється уже наша раса, стать, сексуальність – наша інакшість. Вона випробується як наші фантазії про себе і про Іншого. Перевіряється емпіричним шляхом, акурат в той момент, як усвідомиться в якості проблеми. З усіх можливих і доступних варіантів розв’язати цю проблему героїня Реаль вибере найбільш травматичний. Книжка, між тим, автобіографічна.

 

Те, що ім’я швейцарської (франкомовної) письменниці Ґрізелідіс Реаль дещо символічно збігається з іменем однієї з дівчат із «Декамерона» Боккачо, героїні непристойних історій, – це випадковість. А от те, що на своєму надгробку вона заповідала написати: «Пані Ґрізелідіс Реаль: художниця, письменниця, проститутка», – уже свідомий акт ідентифікації і виправдано гучна заява.

 

А поки що – «Чорний…».

Початок 60-х. Вона щойно повернулася з туберкульозного санаторію, та викрала з-під опіки бабусі двох своїх молодших дітей. Є ще двоє синів – від інших чоловіків; але вони з нею не живуть. У неї є чорний коханець – Білл, він божевільний студент-медик. Вона викрадає і його: з психіатричної лікарні. І от вся ця монохромна компанія рушає до Німеччини – переховуватися від небажаної уваги органів влади.

 

Спробувала бути прибиральницею, натурницею, фотомоделлю, жити серед циган і серед німців. Голод, злидні, загострення Біллової хвороби – отже, побої, зґвалтування, приниження. Тогочасна Західна Німеччина все ще «густо заселена» військовими-союзниками, тут чимало кольорових чоловіків. Одного дня коханець неделікатно пропонує Ґрізелідіс використовувати свої природні сексуальні таланти і природну схильність до чорних, щоб заробляти гроші. Так вона стає проституткою: спочатку вуличною повією, потім дансинг-дівчиною, згодом – робітницею напівлегального «мультинаціонального» борделю.

 

Діти тим часом потрапляють таки в опіку: до інтернату місцевих католицьких черниць (Реаль – протестантка). А в неї з’являється нове хобі – торгівля марихуаною. За що героїня Реаль (як і сама авторка) швидко опиняється за ґратами. На тому арешті «Чорний» закінчується. До речі, у Реаль є окремий текст про часи ув’язнення; це щоденник «Чи я ще жива?», котрий знайшовся уже по смерті письменниці, і був оприлюднений лише у 2000-х. За кілька років героїня «Чорного» повернеться до Мюнхену, але відшукає там лише заводи і буржуазні квартали.       

 

«Чорний» – роман протестний. Героїня тут не сповідається у якихось своїх гріхах і аморальностях, вона свідчить і звинувачує: суспільство не залишає жінці іншого вибору, окрім торгівлі власним тілом. Але поставлена в такі умови, жінка може використати їх на свою користь. Зробити проституцію викликом, мистецтвом, актом гуманізму і – головне! – власним вибором. Хоча і безальтернативним за суттю: «Щоночі мене лупцював божевільний, він виштовхнув мене на панель, літо мене загнало у тісний кут, а зима – в німецьку в’язницю».

 

Такий парадокс: публічна жінка не є публічною. Важливо (якщо читати «Чорний» як маніфест морального звільнення секс-робітниць), що написаний роман від першої особи, і то підкреслено автобіографічної особи. Твори про проституток – не новина, зокрема, для прози французькою мовою. Але у Реаль цей персонаж не посунутий традиційно на маргінеси моралізаторської історії – власної історії, зауважу. Вона так само, як її попередники, міркує про сором і страждання повії – але саме вони (приниження-сором-страждання) і стають ресурсами вивільнення  жінки.  

 

Сама Реаль, а за її підказкою – читачі, згадують, що бездумна розпуста є прерогативою, зокрема, рабів (історично – сумнівно, етично – переконливо). Але коли їй йдеться про незалежний вибір надавати сексуальні послуги, вона, по правді, говорить про якийсь на перший погляд химерний вияв ліберальних свобод. В її світі героїня за право такого вибору розплачується відповідальністю; буквально: у неї таки відбирають дітей, її депортують, її ув’язнюють. А за рівність можливостей «люби, кого хочеш» доведеться відшкодовувати критичним оцінуванням своїх спроможностей. От, наприклад, в «Чорному» нам розкажуть, як можна відчувати шалений захват від сифілісу у другій стадії, позаяк, певно що «нагородила» ним численних «брудних німців».

 

До проституції (як прояву соціальної несправедливості і водночас способу її подолати) в «Чорному» є одна дражлива аналогія. Пані Р. проводить свій час почергово у колі чорних коханців-військових (які в Німеччині є вимушеними зайдами), місцевого населення, в кожному з яких вона підмічає «нациста», і циган – подружжя Соні і Тата, які вижили в концтаборах, і назвуть у фіналі героїню дочкою. Щирість і відкритість соціально зневаженого «чужинця» є тут своєрідним проявом «сили безсилих». (У нас недавно переклали ту книжку Вацлава Гавела, і поняття це якраз на слуху. Але є ще одна робота з такою самою назвою – Елізабет Гейнвей; так-от вона, зокрема, говорить про такий собі усуспільнений сором як ресурс соціальної «сили безсилих», що ближче до світогляду Реаль).

 

Державні структури – поліція, органи соціальної опіки, прикордонники – тут однозначне зло. Отже, епатаж насправді полягає в цьому: закон зображений як соціальна хвороба. Соціальне ж у «Чорному» надається до того, щоб його формували «знизу» – це така собі сума локальних спільнот «випадкових людей», між яким мостом є активна, у чомусь навіть агресивна сексуальність Ґрізелідіс. Секс як оружжя соціального обурення: «Підкорена, розчавлена, відтрахана, я мщуся Білим, їхнім мерзенним черствим душицям, під якими теліпаються немічні члени. (…) Глибоко всередині я залишаюся незайманою. Я пливу у непроникній кулі простором ваших бажань, недоступна для ваших рук, язиків, кігтів».

 

«Чорний» – роман непристойний і етапажний. Сексу тут багато, то ясно. І секс тут є майже перфомансом: дія збігається з говорінням про неї. Нас тут і спокушатимуть, і примушуватимуть (як численні клієнти – героїню Реаль). Але непристойним є тут секс тільки в ролі соціального, а не біологічного зв’язку. Непристойним стає тут інтимне, коли воно виходить на публіку.

 

Хороший момент: коли вона гендлює травою, то вдає, що присідає «по нужді» десь у провулку. У такий спосіб легше відбувається передача товару, бо полісмени сором’язливо відводять очі. От яка з цих двох акцій реально непристойна? Випорожнення-на-людях чи незаконний обіг наркотиків? Цей погляд, який відводять, натомість визначає роман Реаль. Совісно тут «глядачу», а не «об’єкту». «Чорний» незручно читати, незатишно. І не тому, що ми застали героїню за чимось сороміцьким, а тому, що поступово усвідомлюємо: такими вже були наші очікування від «пікантної» прози, які авторка щиро підважує і насміхається над ними водночас.

 

Цьому усвідомленню сприяє, зокрема, мова роману. Вона якось нестерпно нерівна – від нестравно-красивої до безжалісно-анатомічної. Книжка вщент забита всякими «кривавими душами, оточеними ореолом смерті» і «гарячими прутнями, що наповнюють мене киплячим трунком кохання». Може спочатку здивувати, що оті неоковирні красивості в «Чорному» проступають якраз в найбільш жорстких порнографічних сценах – часто садомазохістських. Але дивуватися не треба: порнографія – це межа, за якою Реаль заперечує художню уяву як таку. Все, як в житті, все всерйоз. Суспільство настільки лицемірне, що воліє не помічати: воно збудоване на пригнічені цілих своїх верст і практик. Сексуальних, зокрема. Говорити про голий секс – значить, чинити спротив цій лицемірній моралі (так, від закону – до моралі). Але краще говорити так, як про те звикли чути твої сучасники, – красиво. Головне, щоб спрацював заклик до моральних почуттів читача.  

 

Брутальний коханець відсилає жінку на панель, аби вона там – пройшовши ряд малоприємних сексуалізованому тілу пригод – навчилася бути відданою, ніжною і розумною коханкою. Такою коханкою, між тим, пані Р. із «Чорного» стане вже іншому партнеру, а не тому, хто ініціював цю науку. Нічого не нагадує? Так, це сюжет «Історії О.», яку Реаль прочитала дуже уважно. Героїня Реаль насправді, як і О., здатна тільки на одне сильне почуття – вона хоче, хоче вижити.

 

Залучати техніки порно, щоб створити інтимну автобіографію жінки-інтелектуалки – тут Реаль була серед піонерок, але довго не залишилася на самоті. Скажімо, цитати з «Чорного» можна легко відчитати у «Сексуальному житті Катріни М.» Катріни Мілле (в якій уявні у Реаль груповухи задля самопізнання стануть уже буквальними), чи в романі Віржіні Депант «Трахни мене!», який пошумів преміальними списками 2010-го. Отож, «Чорний» французькі письменниці читають так само уважно, як Реаль прочитала «Історію О.».

 

І відповідні кліше романтизації богеми – наркотичні тріпи, небезпечний секс, «гуманітарна» проституція. Один з французьких рецензентів роману запевняє: «Хто хоч раз провів ніч у мескаліновому кайфі поруч зі своїм чорним коханцем, той зрозуміє цю книжку». Та що може бути простіше?! Насправді, в «Чорному» є такий фрагмент: героїня приймає разом із коханцем наркотик, і детально прописує свої психоделічні досвіди по тому. Роман оприлюднений у 1970-х: тоді це зачаровувало новизною – це була провокація. Нині ті наркотичні кайфи з чорним полюбовником сприймаються як такий собі безальтернативний наказ насолоджуватися – не свобода, а не-свобода. Одна з найкращих сцен твору – і одна з найтравматичніших. А я ж кажу про твір, де описані щонайменше п’ять зґвалтувань. І десяток більш-менш добровільних копуляцій «в особливо збочених формах».

 

Секс-робота у Реаль непристойна не тому, що йдеться про секс, а тому, що йдеться про роботу. Свого часу словесність (мистецтво взагалі, по правді) була шокована новим героєм – пролетарем. Багатотосерійники Золя – такий самий «матеріал» для Реаль, як і «Історія О.». Натуралістичне зображення не тільки секс-праці, а й непридатних умов цієї праці. Неприкрите змалювання пітної фізичної роботи, яка не має конкретного, буквально баченого результату (немає «урожаю», натомість є «конвеєр»); воно було «неприємне» у Золя. Таким воно є і у Реаль:  знімає певні табу, буквально непристойні. Проститутка як головна героїня модерного роману здатна шокувати тільки у тому випадку, якщо її труд зображений як важка фізична праця (чим насправді вона і є). Показово, що на місці колишнього борделю постане буржуазний будиночок, а замість данцклубу, де вона знімала Чорних, героїня у фіналі роману побачить лише завод – точніше, його задню стіну. Респектабельність, досягнута через схвальне замовчування праці. Це послання звучить значно сильніше за «революційне» Післяслово до роману, що в ньому Реаль описує свою політичну боротьбу 70-х за перехід проституток у легальний стан. (Авторка відома тим, що заснувала правозахисну організацію «Аспазія» для захисту інтересів проституток обох статей).   

 

«Чорний» – роман, орієнтований на (анти)расистську пролематику. Ясно що питання расизму тут є одним із чільних. Кожен персонаж у книжці буде означений за етнічним походження – Грек, Єврей, Німець, Індієць, Росіянка, Циган. Деякі під цими іменами тільки і діють, інших не мають. У мюнхенському борделі показово поділені кімнати і повії: для чорних і для білих. У такий спосіб, здається, відкидання раси утверджує саме те, що відкидається – расову приналежність. 

 

Чорний із назви, до речі, не один. У романі є ще кілька коханців із чорним кольором шкіри: шизофреник Білл (європеєць на утримані багатих батьків-американців), наречений-втікач Рой Блейн, наркоман Родвелл (останні двоє повернулися до Америки). Це не клієнти; це – Любов. Ані в просторі роману, ані в описаних подіях вони майже не перетинаються. Але діють за принципами любовного «трикутника» (квадрата, так). Взаємне бажання, взаємні ревнощі, таємне і відкрите сексуальне змагання, всі можливі різновиди любові-ненависті, гомоеротичності та імпотенції. Вони неймовірно гарні і потворні водночас. Білл тут особливо відзначився: його зовнішність описана виключно через ерекцію – він просто-таки «ходячий член», в якому нема різниці між головою і голівкою. (Я подивилася, до речі, картини Реаль – вона і малювала переважно чорних; і переважно у такий спосіб).

 

Коли з’являється наступний Чорний, вона знову говоритиме про нього і своїх дітей: тепер у мене є родина. Він платитиме їй за секс чи випроваджуватиме на панель – але вони є родиною. Що поробиш? «Я завжди любила Чорних». Її сексуальність – вона тут і є буквальним сексом із Чорним – це пустота, якась внутрішня чорна пустка, майже хтонічна. Черговий Чорний її просто матеріалізує. Здається, лише для того, щоб зіткнувшись зі своїми фантазіями в реальності, пані Р. самозруйнувалася як її (фантазії) об’єкт.

 

Я не знайшла відповіді на питання, до кого Реаль адресує свою книжку. Сама вона що говорить? «Той, хто ніколи по-справжньому не кохав, нехай викине цю книжку на смітник. Їй там буде затишніше й тепліше, ніж у таких нікчемних руках», – непереконливо. Здається, це таки автобіографія, буквально автобіографія: вона пише себе. І читає себе: тільки прочитаний досвід цієї яскравої «художниці, письменниці, проститутки» дає їй можливість якось себе інтерпретувати – як письменницю і проститутку, либонь. 

 

«Що ти робитимеш?», – питається у героїні Реаль коханець. «Піду прогуляюся», – іронічно посміхається вона. Жінка, яка звертається до свого чергового Чорного, англійською мовою, має на увазі, звісно, streetwalker – вуличну повію. А невинна ж позірно фраза! В таких двозначностях – позірно непристойних, позірно невинних – і полягає зміст «Чорного» Реаль. Keep walking.   

 

 

28.11.2016