Більше, ніж усе

Приємно іноді дозволити собі зробити те, чого, згідно з твоїм уявленням чи переконанням, робити не варто. Зробити як експеримент чи як жарт, або в якості перевірки самого себе: заради профілактики зашкарублості й застрягання у створеному образі. Ну ось як герой Джуліана Барнза у «Папузі Флобера» з цим переліком заборон на теми романів. Бо Джуліан Барнз, він же явно з таких, які надто багато розуміють і надто багато приймають, з м'яких, гнучких, тонких і ліберальних — таким не притаманне встановлення для інших жорстких меж, моралізаторство і визначення заборон. Особливо у творчості, яка, по-перше, з заборонами і вимогами поєднується дуже непереконливо, і, по-друге, в якій Барнз переконливо й самодостатньо себе знайшов. А коли людина себе знаходить, у неї — наче хвіст у пуголовка — відпадає потреба визначати, якими повинні бути інші. Коли ти вреґульований, тобі більше не хочеться вреґульовувати інших. Ти можеш дозволяти іншим дедалі більше і можеш дозволяти дедалі більше собі. Наприклад — вигадувати, якою не повинна бути література.

Цей список із десяти пунктів дуже смішний і водночас страшенно виправданий. Герой Барнза, софістикований оповідач, палкий аматор творчості Флобера, стверджує, що слід заборонити сучасним письменникам писати, наприклад, про те, як група людей унаслідок певних обставин опиняється ізольованою від соціуму і позбавленою найпідставовіших благ цивілізації. Також слід заборонити надалі писати романи про інцести, романи, дія яких відбувається на бойні, в Кембриджі або Оксфорді (британські автори завжди таке полюбляли), не схвалює він використання південно-американських мотивів, пов'язаних із магічним реалізмом, жодних історій про статеві стосунки між людиною і твариною, а також про статевий акт в душі. Йому остогидли романи про малі і забуті війни в британських колоніях (які розкривають лиху природу людини, а точніше — британців, і розповідають про  нескінченне зло, яким є війна), а ще — романи, в яких головний герой позначається першою літерою імені. Два останні пункти — заборона на романи про романи (продовження, передісторії, відгалуження, варіації на тему) і романи, де один із героїв — Бог.

Відразу виникає спокуса скласти схожий список про українську літературу. Заборонити романи про любовні стосунки між волонтеркою і солдатом, про війну на Донбасі і Євромайдан, про УПА і націоналістично-визвольну боротьбу, романи, в яких автор упивається вічними стражданнями українського народу, романи, в яких автор поетизує і романтизує постсоціалістичну дійсність, романи про алкогольні пригоди митців, романи про дорослішання і, безперечно, романи про Львів, Австро-Угорщину і Галичину з усією шляфрочковою естетикою.

Цей безглуздий і неприродний експеримент не приніс би жодної користі. Навіть британській літературі не приніс би — хоч теоретично можна уявити, що подібний фільтр очистив би потужний потік, освіжив би води, посприяв би вигадливості й винахідливості. Найбільш хоробрі й непоступливі автори-бунтівники, автори-провокатори, спокушені заборонами, створили б ні на що не схожі опуси про Оксфорд і Кембридж. Але на практиці цього краще не випробовувати. Особливо на українській літературі. У якої не можна віднімати нічого. Якій треба всього — і якомога більше. Нехай ця волонтерка і цей солдат зустрічаються і закохуються знову і знову, нехай проживають свій день бабака з незначними відмінностями, нехай це буде, як твір зацикленого композитора-мінімаліста, який сотні разів повторює ту саму тему, час від часу змінюючи кілька нот, поглиблюючи іноді мотив.

Думка про надмірність і захаращеність виносить мене до думки про ненаписані романи і втрачені, невідомі романи — а тоді до десятого пункту зі списку героя «Папуги Флобера». Романи про Бога.

Несказаність і недомовленість має не менший потенціал, ніж поліваріантність і вичерпність. Ні, несказаність і недомовленість має навіть більший потенціал, тому що містить у собі ще більше варіантів, ніж поліваріантність, і ніколи не вичерпується.

Після публікації «Цинамонових крамниць» Бруно Шульц взявся за створення свого найбільшого опусу, праці життя — роману «Месія». Він говорив про це на кожному кроці, хоч не повідомляв жодних подробиць задуму. В 1934 році друком вийшло оповідання «Геніальна епоха», яке мало стати фраґментом «Месії», але згодом увійшло до збірки «Санаторій під клепсидрою». Рукопис роману Шульц начебто передав комусь зі своїх приятелів, але його перехопило ґестапо, а потім — КДБ. Далі — ще більше карколомних пригод. Після війни кузен письменника Алекс Шульц отримав пропозицію купити рукопис від аноніма, але чоловік помер до моменту здійснення передачі. Таку ж анонімну пропозицію отримав амбасадор Швеції, але і він помер у ході переговорів, так і не потрапивши в Україну, де мала відбутись передача рукопису. Цей роман може існувати десь зараз — у приватній колекції еґоїстичного маніяка чи в архівах спецслужб. Цей роман, можливо, ніколи навіть не був написаний.

Артур Сандауер — літературний критик, есеїст, перекладач — стверджував, що йому довелось читати рукопис «Месії». За його словами, перші речення були такими: «Знаєш, — сказала мені вранці мати. — Месія прийшов. Він уже в Самборі».

І тут уже більше не додаси нічого. Тут уже все є, в цьому романі: конфлікт і драма, едипальний конфлікт і соціально-побутова складова, постапокаліпсис, провінційна тематика, криза ідентичності, крах і надія, кінець часів, божевілля, віра, чудеса, суперечності людської природи, фантазії і реальність. Це навіть крутіше за оповідання про дитячі черевички Гемінґвея. Бо це роман.

Можна казати багато, дедалі більше — і нічого не висловити. Можна сказати кілька слів — і висловити більше, ніж усе.