Ігор МЕЛЬНИК

26 листопада минає 140 років від народження начальника штабу (Генеральної булави) Української Галицької Армії (УГА), державного секретаря військових справ Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) генерала Віктора Курмановича (1876–1945).

 

 

Він народився 26 листопада 1876 року в селі Велика Вільшаниця на Золочівщині у родині іммігрантів з Холмщини. Батько Віктора – о. Йосиф Курманович (1838–1911) був парохом греко-католицької церкви Св. Трійці у Пратулині на Підляшші (тепер повіт Біла Підляська Люблінського воєводства Польщі). Під час ліквідації Холмської унійної єпархії у 1873–1875 роках він не хотів переходити зі своїми парафіянами на првославіє. Й.Курмановича заарештували, а у січні 1874-го розправились і з непокірними уніатами Пратулина.

 

«Отця Йосифа Курмановича ув’язнили за відмову служити в синодальному обряді ще напередодні, в селі залишились його дружина і діти. На заміну йому до Пратулина скерували провладного отця Леонтія Урбана, галицького москвофіла, якого, однак, до храму не пустили. Селяни заховали ключі від церкви, усвідомлюючи при цьому, що за такі дії репресій не уникнути. 26 січня до села прибули дві роти солдат на чолі з військовим керівництвом повіту. Виникла сутичка, під час якої травмувалися і військові, і селяни, які відбивалися від солдатів дрючками та камінням. Після цього підполковник Штейн віддав наказ стріляти. Селяни стали навколішки та почали молитись. І коли голова парафіяльного братства Данило Кармаш впав від кулі, хрест, що він тримав у руках, підхопив Ігнатій Франчук, який також загинув. В той день пішло з життя десятеро, троє померло наступного дня від ран. Загалом було поранено 184 селян. Багатьох із них кинули до в’язниці, де вони провели більше року. А Холмську єпархію в 1875-ому офіційно приєднали до Російської Православної Церкви. Хто не хотів переходити на православ’я, найчастіше переходив у Римо-Католицьку Церкву… Урочиста беатифікація Пратулинських мучеників відбулась у соборі святого Петра 6 січня 1996 року. Пам’ять про них Церква вшановує 23 січня» ¹.

 

Пратулинські мученики

 

Блаженними мучениками з Пратулина проголошені: Вінкентій Левонюк, Данило Кармаш, Іван Андреюк, Костянтин Лукашук, Максим Гаврилюк, Михайло Ваврищук, Костянтин Бойко, Лука Бойко, Ігнатій Франчук, Микита Грицюк, Пилип Герилюк, Онуфрій Василюк, Варфоломій Осип'юк.

 

Отцю Курмановичу вдалося перебратися до Галичини: «В тюрьмі в Берестю просидів о. Йосиф більше пів року. Мати з 7-мома дітьми безпосередно по арешті мужа на саме Різдво виїхала до Сокаля до Галичини. Коли удалось о. Йосифови втічи з вязниці, прибув він сюди також. Тому що не міг він одержати духовної посади був через 9 літ приватним учителем в селі Вільшаниці пов. Золочів. Колиж з львівської консісторії повіяло иншим духом надано йому парохію в Новосілках. З дітий Віктор був наймолодший» ².

 

Отець Йосиф, ставши 1884 року парохом церкви Вознесіння у с. Новосілки на Золочівщині, служив там до своєї смерті у 1911 році. Старший брат Віктора, Лев Курманович (1865–1943), став у 1895-му парохом церкви Св. Михайла у Запитові біля Львова. У 1936–1937 роках його ініціативи збудували у Запитові велику муровану церкву з п’ятьма банями. Автором проекту був архітектор Лев Левинський, племінник і учень знаменитого будівничого Івана Левинського. Освятив нову церкву 1941 року о. Лев Курманович, який залишався парохом у Запитові до своєї смерті у 1943 році. На його честь у церкві встановлено пам’ятну таблицю.

 

Натомість Віктор Курманович обрав військову кар’єру. Після закінчення 5 класу Золочівської гімназії він вмовив батька віддати його до Кадетської школи піхоти у Кракові, на тодішньому передмісті Лобзув. Закінчив школу серед десятки найкращих й отримав офіцерську посаду у 48. реґіменті (полку) піхоти в місті Кремс (Krems an der Donau) у Нижній Австрії.

 

До речі, військова служба не була популярна серед галичан. Молоді люди воліли бути священиками, адвокатами, державними службовцями, народними вчителями чи професорами гімназій. Натомість офіцерська платня не була великою, а при одруженні треба було платити заставу. Тому галицьких русинів було значно менше серед офіцерів, ніж німців, угорців, хорватів чи поляків. Навіть у російській армії частка офіцерів-українців була значно вищою.

 

В.Курманович належав до винятків, бо не вдовольнився кадетською школою, а вступив до Військової академії (Kriegsschule) у Відні. Після її закінчення 1902 року його призначили до 30. реґіменту піхоти у Львові. А у 1908–1912 роках він служив у Генеральному штабі у Відні.

 

«Напередодні Першої світової війни В.Курмановича знову відкликали до Генерального штабу і заслали в Росію як розвідника з завданням перевірити достовірність повідомлень таємних аґентів про підготовку до війни. Завдання виконав блискуче. Об’їздив європейську й азійську частини Росії, затримався на Наддніпрянщині, яку буквально переповнювали російські війська, адже тільки Південно-Західний фронт на початку війни мав 27 армійських корпусів та 2,3 млн. вояків. На Україні його застала війна. Засланий вдруге, в Ковелі потрапив у руки російської контррозвідки. Військовим судом у Варшаві покараний як шпигун. Ув’язнення відбував у Варшавській цитаделі. Навесні 1915 р. австрійський Генеральний штаб визволив свого розвідника – обміняв на полоненого російського офіцера, одного з флігель-ад’ютантів царя Миколи II» ³.

 

Після звільнення підполковник Курманович командував підрозділами у Буковині, а у 1916–1918 роках воював на Італійському фронті, де став полковником. В листопаді 1918 року опинився у Відні на лікуванні у шпиталі. Там буковинський політик Степан Смаль-Стоцький намовив його їхати до Галичини, де бракувало досвідчених старшин. «Не вилікувавшись, Курманович виїхав на батьківщину. Через Будапешт добрався до Стрия, потім 24 грудня 1918 р. до Тернополя, де знаходилися уряд і військове міністерство ЗУНР. Державний секретар військових справ полковник Д.Вітовський і командувач Галицької армії генерал М.Омелянович-Павленко скерували полковника до Жовкви і поставили завдання об’єднати всі українські військові загони і групи, які діяли на північ від Львова, сформувати і очолити бойову групу “Північ”, її силами утворити і стабілізувати північне крило українсько-польського фронту» ⁴.

 

На початку 1919 р. Курманович сформував з розрізнених частин бойову групу «Північ», частини якої вже 8 січня відбили від поляків Жовкву і погнали їх на Раву-Руську. Потім на базі групи «Північ» було створено 1. корпус Галицької Армії, до якого входили 4 бригади: Сокальська №5, Равська №6, Белзька №9, Янівська №10.

 

Штаб УГА. Ходорів, лютий 1919 р.

 

 

8 лютого 1919 року В.Курманович став начальником штабу Галицької Армії, а з 12 лютого він виконував обов’язки державного секретаря військових справ ЗУНР. 22 лютого місія французького генерала Бартелемі прибула до Ходорова, де розпочалися перемовини про перемир’я. Галичани не погодилися тоді на втрату Львова та Борислава.

 

Та сили були нерівними, час грав не на користь ЗУНР, бо єдиний її союзник, армія УНР, відступала під ударами більшовиків до кордонів Галичини, а Польща нарощувала свої сили, отримуючи допомогу від звитяжних держав Антанти. 14 травня 1919 року польське військо почало наступ на позиції УГА.

 

 

До початку червня 1919 року уряд ЗУНР і більша частина УГА опинилися на півдні нинішнього Тернопілля. 9 червня представники УНРади на своєму засіданні у Заліщиках призначили Євгена Петрушевича Уповноваженим диктатором й передали йому всю виконавчу і законодавчу владу ЗУНР (тоді ще формально Західної області УНР – ЗО УНР). Диктаторові вдалося перебороти хаос поразки, змобілізувати всі наявні сили, й УГА змогла провести знаменитий контрнаступ – Чортківську офензиву.

 

В.Курманович 5 червня остаточно вирішив, чи переходити Збруч, чи ще спробувати перейти в контрнаступ: «І коли на фільварку в Товстім, де на постою була Начальна Команда, дня 5. червня біля 10 год. з ранку, в одній комнаті диктувались прикази, як Галицькій Армії належить поводитися за Збручем, то в другій комнаті рівночасно ішов на фронт ось який, диктований устами ґенерала Курмановича приказ: „Я, полковник Курманович, як шеф штабу Армії наказую Вам командантови Корпусу [Миронові Тарнавському, І корпус. – Z] удатися сейчас на позицію до Ваших курінів і сказати жовнірам ось те від мене: – Нехай всі жовніри разом і кождий з них зокрема скаже, чи дійсно є ще у них народня і жовнірська честь, чи готові вони боронити до останної краплі крови сей останній клаптик рідньої землі, чи рішені розпочати на ново похід для визволення з ганьблячої польської неволі своїх батьків, материй і сестер! Перекажіть їм, що я, пригадуючи на присягу, зложену ними рідній Вітчині, наказую сейчас всякий дальший відворот застановити, а приказую натомість готовитись до рішаючого наступу – удару. Се мій останій приказ і жадаю його виконання, доки хоч оден український жовнір буде при життю. Їду рівночасно на фронт, щоби ще раз особисто мій приказ повторити» ⁵.

 

 

Та Курманович не зміг керувати цим «Скоком тигра», бо занедужав: «Третого дня операції наші вже були в ході, успіхи очевидні, ґенералови Курмановичеви запропоновано від Армії диктатуру. Не приняв, а тим часом перепрацьовання, горячка та недуга ніг робили своє і він в день звісної побіди під Чортковом 9. червня 1919 вже був прикований до ліжка в Новосільці. Бажання цілої Армії одно, щоби якнайскорше зміг ґен. Курманович знова вернути до праці в сій тяжкій годині для рідної Країни» ⁶.

 

Та 28 червня поляки зупинили наступ УГА під Ходоровом, Перемишлянами, Олеськом і розпочали свій контрнаступ, щоби тепер повністю окупувати Галичину. Галицька Армія, знесилена під час Чортківської офензиви, змушена була відступати під ударами поляків. І 16 липня 1919 року частини УГА почали перехід через Збруч для з’єднання з Армією УНР

 

В.Курманович, Є.Петрушевич, М.Тарнавський, 1919

 

 

11 серпня для керівництва бойовими діями цих двох армій було створене спільне командування – Штаб Головного Отамана (ШГО). Керівником ШГО призначено отамана Миколу Юнакова, професора Військової академії, а його першим заступником – генерал–квартирмейстера Віктора Курмановича, якого підвищено до генерала-хорунжого (генерала-майора).

 

Курмановича цінували офіцери за його досвід, а прості стрільці –  за людяність: «Генерал тішив ся великим довірям і привязанням як офіцерів, так мужви. Рішучий і строгий в повненню обовязків, приступний і ніжний в поведенню, був люблений і поважаний в старшинськім корпусі, - всі цінили його військове знання і досвід. Прямо обожала його мужва, бо він брав все її в оборону перед кривдою і знущаннями.

Були випадки, що скривджений жовнір, не придержуючися службової дороги, ішов просто на скаргу до ген. Курмановича. Бо і розмовитися з простим жовніром умів все генерал. Мужик чув з уст висшого офіцера рідну мову і уважав його за свого чоловіка…

Своєю працею в день і в ночі впроваджує всіх в подив, зваживши притім, що мучила його недуга ніг, якої набавився на фронті, а до того часто долучався біль голови та горячка. Те, що його енергія доказувала в часі нашої мартівської офензиви, а відтак в часі нашого маєвого відвороту, де цілими ночами і днями приходилось йому при карті і телєфоні кермувати армією, було дійсно чимсь небувалим» ⁷.

 

Наприкінці 1919 року Штаб Головного отамана припинив своє існування. В.Курманович виїхав на лікування до Чехо-Словаччини й Австрії. «Після одужання він перебрався до табору інтернованих частин УГА в Німецьке Яблонне в Чехословаччині, де 1920 р. знаходилося близько 5000 галицьких старшин і стрільців. Розпорядженням еміграційного уряду ЗУНР, який містився у Відні, 30 жовтня 1920 р. генерала призначено командиром Галицької бригади, створеної у Німецькому Яблонному» ⁸.

 

У 1923 році табір ліквідували, В.Курманович переїхав до Відня. Там він брав участь в українському політичному та громадському житті, співпрацював з УВО й ОУН, був членом проводу ОУН, брав участь у похороні Євгена Коновальця. Підтримав у 1939 році створення військових частин Карпатської України.

 

В.Курманович під час проведення ІІ краєвого з’їзду Карпатської Січі в Хусті 19 лютого 1939 р.

 

 

Під час ІІ Світової війни генерала обрано почесним головою Військової управи з формування дивізії «Галичина (14-та гренадерська дивізія зброї СС).

 

Після радянської окупації Австрії співпрацівники «СМЕРШу» заарештували хворого генерала у місті Баден під Віднем і відправили його до СРСР. Віктор Курманович помер 18 жовтня 1945 року  в тюремній лікарні в Одесі.

 

«Ґенерал Курманович – се щирий а тихий патріот, знаменитий робітник, карний жовнір з чистим як слеза і отвертим характером» – писала про нього газета УГА ⁹.

 

 

ПРИМІТКИ:

 

¹ Бабинський А. Мученики з Пратулина // Патріархат. Ч. 2, 2014.

 

² Генерал Віктор Курманович // Стрілець. – 1919 рік, 23 липня.

 

³ Литвин М., Науменко К. Віктор Курманович // Західно-українська народна республіка. 1918-1923. Уряди. Постаті. – Львів, 2009. – С. 129.

 

⁴ Там само. – С. 130.

 

⁵ Генерал Віктор Курманович // Стрілець. – 1919 рік, 31 липня.

 

⁶ Там само.

 

⁷ Генерал Віктор Курманович // Стрілець. – 1919 рік, 23 липня.

 

Литвин М., Науменко К. Віктор Курманович // Західно-українська народна республіка. 1918-1923. Уряди. Постаті. – Львів, 2009. – С. 137.

 

⁹ Генерал Віктор Курманович // Стрілець. – 1919 рік, 31 липня.

 

26.11.2016