Згідно з загальною думкою, у серпні-вересні 2014 року російську аґресію вдалося стримати завдяки укладенню мінських угод. Документи, підписані представниками тристоронньої контактної групи та ватажками екстремістських рухів «ДНР» і «ЛНР», ніби підвели риску під кремлівською атакою і спрямували конфлікт у дипломатичне русло. Втім недавня публікація листів із пошти Владислава Суркова свідчить, що причинно-наслідковий зв'язок був інакшим: мінські документи розроблялися ще перед тим, коли факт російського вторгнення став очевидним, а дата початку угод — 5 вересня — була відомою ще до «Іловайського котла», однієї з трагічніших сторінок війни на Донбасі.
Для того, аби кинути трохи світла на підкилим'я тодішніх переговорів, варто уважно зупинитися на одному важливому листі з пошти кремлівського радника і порівняти його з тодішньою хронологією подій. Ні, не для того, щоб насипати ще одну пригорщу «зради» на шальки суспільного невдоволення, а для того, щоб показати, що угоди з Росією не вартують ані паперу, на якому вони викладені, ані байта, «забитого» у всесвітній мережі...
24 жовтня 2016 року українські гакери з групи CyberHunta повідомили про проникнення до електронної пошти приймальні кремлівського радника Владислава Суркова (адреса поштової скриньки: prm_surkova@gov.ru). «Кібер-хунта» оприлюднила частину документів, а іншу передала спецслужбам, відмовляючись від публічного афішування, зважаючи на те, що матеріали можуть містити актуальну й важливу інформацію. Після перевірки СБУ оголосила, що документи — автентичні.
Лист, про який далі йтиметься, прийшов на поштову скриньку приймальні Суркова 25 серпня 2014 року о 13:01. У додатку до цього листа був документ — «План синхронізації кроків з виконання мирного плану Президента України». Автором цієї кореспонденції був Андрій Плахотнюк, очевидно, офіційний працівник української дипломатії. У реквізитах документу Word, долученого до мейлу Суркову, було зазначено назву установи: MFA, тобто Ministry of Foreign Affairs. Згідно з інформацією зі сайту Міністерства закордонних справ, особа з таким самим іменем працює керівником департаменту протидії загрозам з боку Російської Федерації МЗС. Ініціали з електронної кореспонденції — a.m.plakhotniuk — збігаються з офіційними: Плахотнюк Андрій Миколайович.
«План синхронізації…» був розгорнутою і видозміненою версією «мирного плану», що його Президент України Петро Порошенко презентував іще 20 червня у Святогірську на другому тижні свого президентства (саме так, мирні ініціативи походять іще з «раннього Порошенка», котрий обіцяв АТО «за лічені години»). Більшість пунктів цього плану перегукуються зі статтями угоди, яку ми тепер знаємо як «мінський протокол»: зміни до Конституції, місцеві вибори, амністія тощо.
Z пропонує порівняти Вам три версії «мирного плану» – Порошенкову, Плахотнюкову та Путінову – з остаточною редакцією «мінського протоколу» (передостання колонка)
У реквізитах електронного файлу зазначено, що план зазнав змін 25 серпня о 9:02, також його друкували на принтері 24 серпня о 12:23.
Документ, надісланий до Кремля, був свіжим і враховував останні події з фронту. Для прикладу, в одному з пунктів ішлося про те, що сторони мусять засудити «парад військовополонених», який пройшов у Донецьку допіру 24 серпня. Це означає, що документ відображав реальні побажання України до моменту, коли ситуація на фронті кардинально змінилася.
Згідно з матеріалами воєнної прокуратури України, масштабне вторгнення збройних сил РФ почалося вдосвіта 24 серпня. Прорив російських сил ішов через район Амвросіївки. Російська армія просувалася територією України майже безперешкодно і дійшла до околиць Іловайська. На окремих ділянках українські військовики намагалися дати бій домінуючим силам РФ. По обіді наші солдати взяли у полон 10 російських десантників поблизу селища Кутейникове.
Водночас військове та політичне керівництво України кілька днів не визнавало факту вторгнення. Вранці 25 серпня — тобто на другий день атаки — прес-центр АТО оголосив, що повідомлення про масовий прорив росіян «йде, як дезінформація».
Тоді вважалося, що на Печерських пагорбах свідомо замовчують масштаб трагедії. Втім, сьогодні виглядає, що тоді в Україні просто не вірили у початок вторгнення.
«Для нас це було несподіванкою», — зізнався перший заступник командувача артилерії ЗСУ Юрій Ярусевич. З його слів, у штабі «спочатку думали, що це може бути імітація — входження техніки на 5-6 кілометрів на територію України і відхід у зворотному напрямку».
І, власне, на цьому тлі у стінах МЗС готували документи під мирний план на Донбасі. Лист із «Планом синхронізації…» прийшов на скриньку Суркова на другу добу вторгнення і за день перед тим, як у Мінську мала відбутися зустріч Петра Порошенка з Володимиром Путіним. Переговори були заплановані на 26 серпня у рамках саміту ЄС–ЄврАзЕС.
Сьогодні, якщо аналізувати виступи Петра Порошенка в Мінську, то можна зауважити: його риторика була ординарною, і він розповідав про аґресію проти України в тій самій тональності, що й у липні чи на початку серпня. Виглядало, що президент перебував у логіці тієї ранньої антитерористичної операції, під яку він складав свій план, і голова держави ще не пристосувався до нових військових і дипломатичних реалій, зумовлених наступом Росії.
Мапа вторгнення, офіційно поширена Міністерством оборони
Україна почала бити на сполох через російську аґресію аж 28 серпня. Порошенко скасував свій візит до Туреччини, заявивши, що становище на Донбасі «різко загострилося», зокрема біля Амвросіївки, «оскільки відбулося введення російських військ в Україну» й оголосив про скликання термінового засідання РНБО. На той момент фронт тріщав на всіх напрямках, а декілька армійських угрупувань опинилися в щільному оточенні.
Кульмінацією російської аґресії став розстріл колони українських військовиків 29 серпня у «гуманітарному коридорі» під Іловайськом.
Для нас важливо згадати про події тих днів бодай у тезах, бо перебіг дипломатичних переговорів дисонував із боями на фронті. З одного боку, ми мали нечувану ескалацію конфлікту, а водночас — уже наступного дня після масакри під Іловайськом Петро Порошенко оголосив, що «в найближчі дні, починаючи з 1 вересня, ми наближуватимемося до деескалації».
Власне, підписання мінського протоколу супроводжувалося кількома процесами та подіями, які не відповідали логіці розгортання конфлікту. Чому так склалося, що угоду про перемир'я підписали невдовзі після безпрецедентної ескалації, в момент, коли драматургія вимагала радикалізації заяв і вчинків? Чому Росія, незважаючи на істотні успіхи своєї атаки, погодилася прийняти для обговорення пропонований Порошенком план і підписалася у Мінську під тезами, які український президент пропонував їй іще наприкінці червня? Чому Європейський Союз прив'язав свої санкції не до конкретного брутального акту аґресії Росії проти України, а лише до перспективи виконання ефимерних мінських угод?
Універсальною відповіддю на ці питання може бути лише одна гіпотеза: у серпні 2014 року всі сторони переговорного процесу ЗАЗДАЛЕГІДЬ домовилися про те, що активні бойові дії припиняться на Донбасі на початку вересня, а учасники конфлікту укладуть угоду, яка базуватиметься на «мирному плані» Порошенка.
Таку гіпотезу підтверджує і лист Андрія Плахотнюка на адресу приймальні Суркова: наприкінці серпня сторони перебували в активних переговорах щодо виходу з конфлікту. Понад те, цілком імовірно, що парламентери навіть визначили конкретну дату запровадження «режиму тиші». Принаймні «План синхронізації кроків з виконання мирного плану» передбачав, що днем втілення перших кроків перемир'я буде 5 вересня, і, нагадаємо, саме 5 вересня у Білорусі було підписано «Мінський протокол».
Фраґмент листа до Суркова. Хіба 5 вересня могло бути збігом?
Це був обман. У той час, коли українська влада сподівалася, що війна на Донбасі переживає останні дні, Росія трактувала «відкладене перемир'я» як повний карт-бланш на воєнні дії. Москва планувала захопити якнайбільше землі на Донбасі, перш ніж настане «режим тиші». Воювати «до дзвінка».
Особливу увагу Росія спрямувала на операцію оточення українських військовиків. І це стало «почерком» цього злочинця. Подібний крок Росія винила і взимку 2015 року під час боїв за Дебальцеве: Москва домовлялася про «відкладене перемир'я» саме для того, щоб мати час на окупацію міста. Коли ж ударив марсовий гонг, Путін заявив, що українські солдати – у «дебальцівському котлі»...
У серпні 2014-го Порошенко сподівався, що «мирного плану» та низки його поступок вистачить для того, щоб залагодити конфлікт на Донбасі. Пригадується, в Мінську він навіть казав: «Якщо хтось хоче вийти з ситуації, щоб зберегти обличчя, то ми готові говорити про стратегії». Президент не передбачав, що згодом цей план трансформується у пакет зобов'язань, якого він захоче уникнути сам.
Мінські угоди, на які раніше покладався Порошенко, є неспроможними: те, що було актуальним для Донбасу станом на середину серпня 2014 року, тобто тоді, коли українським військовикам вдалося оточити майже всі найбільші міста реґіону, є зовсім неактуальним для Донбасу, який завдяки російському вторгненню має ознаки цілісного квазідержавного утворення. Те, що вони розроблялося під режим обмеженої юрисдикції центральної влади над певним реґіоном чи окремими поселеннями, натомість мусить залагоджувати проблеми, які виникають з режиму повної окупації. Тому за ті декілька днів, котрі минули від кореспонденції Андрія Плахотнюка і до встановлення нової фактичної лінії фронту, «мирний план» попросту втратив свій сенс.
Перша зустріч у Мінську. Порошенко ще не знає, що в спині ніж
Оприлюднення цього листа спричинило переважно неґативну реакцію в Україні: як українська влада могла домовлятися з росіянами про ці трикляті мінські угоди, коли в Іловайську винищували наших хлопців?!.
Проте аналіз «Плану синхронізації кроків з виконання мирного плану» за серпень 2014 року, навпаки, показує, що Україна до останнього намагалася обстояти державний інтерес у переговорному процесі і пропонувала кроки, які й сьогодні відображають актуальну позицію України щодо вреґулювання конфлікту на Донбасі.
Першими пунктами для імплементації цього плану був вихід російських військ до місць постійної дислокації, повернення Україні контролю над кордоном, а також звільнення заручників. Планувалося забезпечити ОБСЄ мандатом на контроль ситуації вздовж кордону та на блокпостах. Пізніше передбачалося ухвалити закон про амністію. А протягом перших місяців після початку перемир'я — проведення місцевих виборів та ухвалення змін до Конституції.
Тобто черговість кроків для втілення «мирного плану» є майже дослівно такою самою, яку Україна пропонує зараз, — усупереч Росії (а частково всупереч посередникам з Європи). Натомість від України вимагають поступок згідно з планом Москви, розробленим у момент окупації та ухваленим в момент брутального ошуканства та масового вбивства…
Реакція Росії на «мирний план» України влітку 2014 року яскраво показала ставлення Москви до перспектив «мінського процесу». Людям, котрі перебували всередині переговорів, від початку мало бути зрозуміло, що РФ не налаштована на залагодження конфлікту на Донбасі і що вона уявляє собі мир лише у форматі війни. Ну гаразд, ми можемо змиритися з думкою, що Росію неможливо примусити робити те, що вона мусить. Але чому тоді примушують нас робити те, що ми не мусимо?
Для перегляду документу, котрим Україна пропонувала Росії своє бачення втілення мирного плану 25 серпня 2014 року, перейдіть за лінком
24.11.2016