Д. Кирильчук

Хоч твердження наших ворогів, що українську націю відкрили німці чи хтось інший і що український революційний рух живе лише тому, бо його піддержують усякі заінтересовані в тому посторонні потуги, належить сьогодні до історії колишнього злобного гумору, то все таки й до сьогодні ще не перевелася в нас порода людей, яка жде лише на якесь чудо в розвязці нашої державности й свою увагу звертає тільки на те, що кажуть про нас чужинці. Напише чи скаже чужинець, що нас є не 40, але 60 мільйонів душ, що наші дівчата мають найкращі очі від усіх дівчат цілого світа або що наші чоловіки, це найкращі зразки героїзму й мужности — то наші "дядьки" зараз попадають у теляче захоплення й їх радости немає кінця. Навіть невільницькі ланцюги, якими вони ще час-до-часу побренькують, видаються їм золотокованою зброєю, перед якою дрижить і ворог і приятель. Але як скаже цей самий чужинець, що нас заледве 20 мільйонів, до того наша нація, це в дійсності не нація, бо повстала вона зі страшної мішанини найрізнорідніших народів, а наші козаки, це чистокровні молдавани чи татари, то й у це вірять ці "добродушні сватки" й тоді, замість радости, спершу мається невільничий протест, а потому апатію, пригноблення, зневіру, а то й сльози. Такі люди — нещасні сотворіння, це своєрідні барометри несталої змінливої погоди. Вони забувають, що вести пропаганду, це не значить реагувати на те, що хтось пише про нас, це значить, представляти самому чужинцям справу так, як ми самі її сприймаємо.

 

З вибухом війни на Сході Европи зактуалізувалася знову сильно на міжнародньому терені проблема України. Проблема України найбільш у моді в пресі, цьому дзеркалі світових подій. Писати про Україну, це значить писати на тему, яка інтересує найширші кола. Тому кожний часопис, щоб бути цікавим і стояти в обличчі подій (з цим сполучена й матеріяльна сторінка) стараються за всяку ціну написати щось про Україну. Але не кожний часопис має редактора чи співробітника, який визнається в цій проблемі, тому редактор такого часопису вибирає найлегшу дорогу: шукає якоїсь книжки про Україну, не промірюючи чи книжка, яку має під рукою, написана знавцем проблеми чи ні й компілює з неї статтю. Найменше праць про Україну для чужинців, із зрозумілих причин, написали українці, зате найбільше таких праць в ворожому освітленні дали наші найбільші вороги — москалі й поляки. Тому не важко собі уявити, як виглядає скомпільована стаття з такої ворожої нам праці! І чи маємо ми тоді плакати, критикувати? Чи маємо попадати в зневіру?

 

Але бо трапляються ще й такі випадки: той самий часопис у тому самому числі містить на одній сторінці надзвичайно прихильно написану статтю про Україну, а зараз на наступній сторінці містить іншу статтю, де написано щось цілком протилежне, заперечуючи все те, що було сказане в першій статті. А таких випадків в останньому часі дуже багато. Що тоді робити? Плакати чи тішитися? Чи одне й друге нараз. Ми ж маємо двоє очей і часопис має дві сторінці (більш безвихідне положення було б тоді, як би такий часопис помістив ще й третю статтю посереднього характеру).

 

Мені доводилось часто зустрічатися з закидами наших громадян, які до глибини обурені, чому ми не протестуємо, коли появиться в якомусь часописі наприклад, стаття про Україну, побудована на фальшивих даних. Цей закид частинно виправданий. Такі протести, чи пак річеві спростування робляться, але на все не можна протестувати. Як хтось каже наприклад, що проблема України виринула 1905 року, чи ще пізніше, то чи можна з такою людиною полемізувати? Або, як наприклад, якийсь анальфабет в українських справах пише, що 1905. року "рутенці з Галичини" злилися в одне з "українцями з Києва, Харкова й Одеси", то чи з таким "знавцем" можна полемізувати?

 

Але нас інтересує інше питання: Скільки від такого або іншого насвітлення нашої проблеми залежить доля нації, що хоче жити самостійним, державним життям? Правда, пропаганда в усіх її виявах, грає дуже важну ролю, але цю пропаганду не робиться лише протестами на те, що хтось про нас напише чи скаже, але активним і прямим діянням серед чужинців. Наша пропаганда не має бути реакцією лише на те, що хтось про нас скаже, але прямим, систематичним чином, виконуваним на основі нашого точно обдуманого пляну, бо лише тоді ми перетворимося з пасивного сприймача з ролею барометра, в активного чинника й самостійного творця бажаної нами політичної дійсности. Така пропагандивна постава можлива лише тоді, коли в крові й кості матимемо переконання, що наша доля не залежить від того, як хтось про нас пише, але лише виключно від того, яку вартість ми самі представляємо собою. Бути підметом, а не предметом подій, бути творцем, а не регістратором настроїв, творців, — ось тайна нашої пропагандивної сили. Пропаганда побудована на ілюзіях й облудних мріях може спричинити декому хвилеву приємність, але не посуне справи ні на міліметр уперед. За кожним нашим словом, за кожним нашим твердженням мусить стояти наша сила, наша рішучість пустити цю силу в гру, якщо цього потрібно. Бути свідомим себе, почувати в собі готовість стати із самим пеклом на прю за свою правду — ось духова постава, яка нас не допустить до плачу, коли нас хтось зле представить і не дозволить нам попасти в теляче захоплення, коли нас хтось похвалить. Наша сила не в тому, що хтось про нас говорить, але в тому, чим ми є!

 

[Український Вісник]

23.11.1941