Сліпінг на капусті

Життєві мигунці

 

Коротко, без вступу: я їздив до "рідні".

 

Їздив із рожевими надіями на ще рожевішу солонину, золотисте масельце, рум'яну гусятинку...

 

Їхав: стоячи в порожньому авті, держачись розпучливо стін, щоб не вилетіти по дорозі в невідоме...

 

Вертаюся: лежачи на купі капусти, відраховуючи боками і клубами кожду головку зокрема.

 

Провінціє, золота ти моя сторона! Як у тебе спокійно, аж сонно, яке миле рідному серцю рідне болото, і розквашене чоботами своїх щасливих мешканців підсметання листопадового снігу! Як розкішно прожив я у тебе чотири довгих, як передовиці, дні. Пів дня присвятив я рідні, а три і пів на вижиданні шоферського милосердя.

 

А тепер до речі:

 

Вже добре стемнілося, коли задихавшися виліз я на вантажне авто, що везло дорогоцінний вантаж: капусту. Мої товариші подорожі, а було їх четверо, поприміщувалися якнайвигідніше, значить посідали спереду на скринях від масла, поспускавши ноги, куди хто міг. За мною сіла якась симпатична пані. Її віку не можна було точніше окреслити, бо ж темно було. Оцінюючи по натиску її ніг на мої плечі дав би я їй 18 років, оцінюючи по говірливості і доборі слів — 35 років. Словом була це дівоча молодість у ногах і досвід зрілої жінки в язиці.

 

Мені не залишалося нічого, як тільки положитися на капусті, наче на матраці. А що в мене дрімає ще приспане з давніх часів почуття джентельменства, я підперся на власному лікті, щоб не натискати ніг сусідки.

 

— Пані, вам зимно в ноги? — чую голос із правого боку.

 

— Та від вас то ні, але від того пана, що лежить на капусті, то зимно. Не знаю, чи з цього боку більший вітер, чи той пан зимніший.

 

— Прошу пані, то може я вас більше притисну, — пропоную вже сміливіше.

 

— Та певно, що притисніть... А ви ще питаєтесь.

 

І я притиснув. Здолу гріла мене капуста, а зверху тепла жіноча ніжка... Приємно стало... Я почав дрімати.

 

Сусід з правого боку щось невдоволено воркотів, ревнуючи.

 

Втихло, тільки мотор дихавично сопів під гору. Ага, ще й мій сусід сопів. Раптом:

 

— Пане, беріть свої руки! Десь вам при такому харчуванню щось такого забагається!

 

— Та мені запари в пальці зайшли, і я нічого не чую.

 

— То вложіть собі їх за пазуху, а не мені в снігівці!

 

— Та йой, у дорозі повинні всі разом грітися.

 

— Але не з таким грибом як ви. Краще возіть з собою фаєрку.

 

Авто стануло. Що? Дефект? Тільки цього хибувало!

 

Ні! Шофер і його помічник висіли трохи розігрітися.

 

Ми злізли також. Кожний грівся за іншою вербою.

 

Так приставали ми чотири рази. Чотири рази займав я таку саму лежачу позицію, а моя сусідка щораз більше окупувала мої плечі.

 

Не враховуючи цього, що по дорозі мусіли ми ще в містечку П. носити на авто скрині з товаром, накидувати до паленища дров (авто було на деревний газ), маленького дефекту під самим Львовом, задубілих рук і ніг, ми приїхали щасливо. Особливе щастя мав я, бо віз у руках кусник вощини з медом. У висліді привіз я додому вощину в папері і мід у рукавичках.

 

Я їздив до "рідні".

 

Привіз: нежит, грипу, кольки, ревматизм...

 

Раджу всім поїхати.

 

[Львівські вісті]

23.11.1941