Юрій Винничук

 

Тиждень завершився радісно і оптимістично. Попри всі яйкання з приводу перемоги Трампа, залишалася тиха підозра, що не все так просто. Знаю американських українців, щирих патріотів, які на дух не переносять демократів, а Обама їх дістав до печінок. Отже, вони в Трампі не бачили ні для себе, ні для України жодної загрози.

 

І я їм повірив. І я спокійний.

 

Тим часом скидається на те, що Росія навмисне підтримували Трампа, розраховуючи, що тоді він якраз і втратить частину голосів. Журналісти й блоґери там збивали піну, вкидали якісь фрази, які потім підхоплювали наші матолки, воліючи висмикувати їх з запоребрикових джерел, а не з оригіналу. Потім з’являлися уточнення, але вони вже мали значно скромніше поширення.

 

А тепер пішла незлецька забава. В Кремлі з неабиякою тривогою стежать за новими призначеннями в команді Трампа. І щоразу це новий шок, який доводиться запивати, запивати, запивати...

 

А потім уже з бодуна закидати фейки. Наприклад, такий: Порошенка не запросили на інавгурацію Трампа. При цьому, звісно ж, не уточнили, що до неї ще цілих два місяці і на інавгурацію американського президента запрошують не президентів, а послів різних країн. Про те, що Путіна теж «не запросили», якось увагою обійшли.

 

До цієї гарної новини можна додати й самоспалення Демальянсу. Нарешті вони задемонстрували, чиї яйця їм найбільше заважають. Закликавши Порошенка не балотуватися на другий термін, наші піцики від політики нічого при цьому не мають проти, щоб балотувалися Юля, Ляшко, Медведчук, а, може, навіть і сам, прости Господи, Овоч Єнакієвскій.

 

Та родзинкою цього тижня є інша чудова новина: у Польщі проголосили своїм королем Ісуса Христа. Бо так колись одна медсестра прорекла, що їй було видіння. З’явився перед нею Ісус і сказав, що польський народ мусить його посадити на трон. Тоді народ порятується від війни.

 

Хтозна, чи повірили б медсестрі з іншим прізвищем, але Розалія Целякувна не могла викликати жодних підозр. Не знаю чи й після оприлюднення свого видіння вона залишилася Целякувною, але ось нарешті нація дозріла. Відбулася урочиста інтронізація, Його Величність король Республіки Польща Ісус сів на троні, і благодать Господня хляпнула на Польщу разом зі снігом.

 

Але ми того так не попустимо. Якщо вони інтронізували Ісуса, то нам не залишається нічого іншого, як інтронізувати Богородицю. Вона й так у нас уже розтиражована по всіх селах і багатьох вулицях. Так що їй не звикати.

 

Тому мусимо втерти носа полякам і проголосити її королевою України-Руси. А щоб двічі не вставати, то прем'єр-міністром – Йосифа, спікером Марію, а міністром фінансів – Ослика. Ну, щоб уже вся Свята родина була вкупі. Хоч і без Ісуса.

 

Але то для греко-католиків. А кого ж православним братам нашим меншим інтронізувати? Є і для них пропозиція: Адама і Єву. Щоб уже полякам остаточно в носі засвербіло.

 

Від інтронізації кумедної перейдімо до інтронізації поважної. Бо власне новий тиждень почнеться зі знаменної дати.

 

18 серпня 1830 року нарід ві Львові кричав «Гіп-гіп гурра!», бо того таки дня пополудні у цісарськім замку в Шьонбрунні побачив денне світло нащадок Габсбурзько-Лотаринського роду, якого назвуть Франциском на честь дідуся.

 

Вся наша укохана імперія плакала від розчулення, по всій Галіції та Льодомерії били дзвони. Шляхта і міщани квапилися до своєї ратуші складати привітання.

 

2 грудня 1848 року хлопець посів трон і отримав титул цісар Франц Йосиф Перший. Під час урочистого обіду князь Гесії раптом пригадав свій візит до Шьонбруну, коли до покою Софії, матері майбутнього цісаря, влетів маленький хлопчик, волочачи за собою здоровецького ноцника, оздобленого гербом Габсбургів. Відтак поклав його просто посеред покою і з поважною міною вмостився на ньому.

 

– Як тільки я поглянув на нього, – казав князь Гесії, – то відразу сказав собі: та то наш цісар! Що за погляд, що за статечність, що за постава!

 

Ця оповідь так припала до смаку матінці, що потім не раз просила князя Гесії її повторити під час урочистих обідів.

 

Монархи існують для того, щоб їх любили. Такими вони є і зараз. Уже майже нічого від них не залежить, вони просто красиві ляльки, але народ у тих країнах, де ще вони є, і далі з розчуленням стежить за новими поповнення у королівських родинах та переповідає які-небудь цікаві деталі з їхнього життя.

 

Монархів люблять, бо є потреба любити ще когось окрім Бога. Не можна ж бо любити президента чи прем’єра, хоча винятки бували. Наприклад, Вацлав Гавел (поза Чехією). Але такі винятки не для нашої країни і не для нашого народу. Принаймні в найближчому майбутньому.

 

Наша імперія, в якій ми, галичани, жили, не була ідеальною, але намагалася нею бути. В кожному разі нам тут ніхто не боронив ані мови, ані преси, ані шкіл, ані богослужінь. Наша імперія була морською, ми мали Середземне море і їздили купатись в Аббацію, котра нині Опатія. Наскільки цей курорт був популярний свідчить те, що у Львові на Гетьманських валах була каварня «Аббація». Там, в Опатії, можна побачити на лавочках розчулюючи написи: «тут любила відпочивати цісарева Єлизавета».

 

І у нас, наперекір Табачніку з його міфами про галицьких лакеїв, були свої барони, графи, й навіть адмірали, як от Ярослав Окуневський (1860– 1929), який ще й виявився талановитим письменником.

 

Я не буду тут описувати усі ті добрі речі, які здобули українці під цісарським берлом, бо не раз це описував. Не буду писати про саму неординарну персону цісаря Франца-Йосифа, неймовірна працьовитість якого стала еталоном для багатьох його підлеглих.

 

Але я хотів би побачити колись у Львові два пам’ятники: імператриці Марії-Терезії та цісареві Францу-Йосифу, як і дві такі ж вулиці. Сільські інтелігенти, які вже віддавна виступають проти цього, рано чи пізно відійдуть на небесні хліби. А нове покоління нарешті віддасть належне тим, хто не дав нам зникнути з карти світу.

 

Цісар Франц Йосиф прожив довге й плідне життя і помер 21 листопада 1916 року, не побачивши краху своєї і нашої імперії. Тому в понеділок, як закликав Юрко Андрухович, запалімо маленьку свічечку і згадаймо того, кого так любили наші прадіди й прабабці.

 

20.11.2016