Мовні права в західних політичних теоріях і мовна ситуація в Україні

 

Малодослідженість проблеми мовних прав залишає місце для політичних маніпуляцій

 

Проблеми мовних прав у західних політичних теоріях часто пов'язують із ширшим контекстом культурної різноманітності, етнічного, расового, релігійного та інших видів плюралізму. На цей час існує дуже великий корпус публікацій на тему расових взаємин у західних демократіях, проблем корінних народів, імміґрації, націоналізму, релігії. Досить докладно розроблені ліберальні теорії цих проблем, так само не менш докладно розроблена критика цих теорій, зокрема з позицій фемінізму, комунітаризму, громадянського республіканства, постмодернізму й інших.

 

Тимчасом як мовній різноманітності, яка характерна для кожної сучасної західної країни, приділено значно менше уваги від теоретиків. Нормативна теорія мовних прав з комунітарної, ліберальної, постколоніальної точки зору досі залишається мало опрацьованою. Це своєю чергою дозволяє різні маніпуляції, фабрикації та використання нерозробленості предмету з чисто політичною метою. Яскравим прикладом цього є історія ухвалення сумнозвісного мовного закону Ківалова-Колісниченка. 

 

У Європі мова таки має значення

 

Вам напевно доводилося чути: мова не має значення, мова — не європейська цінність, Євромайдан і Революція гідності були про європейські цінності, і мова не є такою.

 

Але що говорить сам той факт існування 24 офіційних мов Європейського Союзу для 27 країн-членів? Якби мова дійсно не мала значення для Європи, тоді напевно була би одна офіційна мова — англійська. Для того, щоби максимізувати зручність комунікації, щоби заощадити величезні кошти. Адже лише один орган Європейського Союзу — Європейська Комісія — щороку витрачає на переклад 1 мільярд 200 мільйонів 1 500 євро перекладачам.

 

Якщо подивитися на європейську спільноту, вона найбільш драматично ілюструє всі ці дилеми сучасних демократій початку XXI століття. Величезна мовна різноманітність не раз називається найбільшою перешкодою для створення транснаціональної демократії і постнаціонального громадянства, якими намагається стати Європейський Союз. І теза, що мова не є європейською цінністю, спростовується самою реальністю.

 

У Західній Європі постійно відбувається боротьба за мовну першість, гегемонію. У 2008 році під час створення зовнішньополітичного органу ЄС — Комітету зовнішніх справ — Німеччина поставила гострий ультиматум Франції й іншим членам союзу, що коли німецька мова не буде вважатися мовою дипломатії нарівні з французькою, тоді німці відкличуть підтримку французів у всіх інших питаннях. Отже, німецька мова, яка за кількістю носіїв набагато перевершує французьку (тому що це — і Німеччина, і Австрія), і французька мова, яка історично має впливовий статус як мова дипломатії. У суперництві двох мовних спільнот йшло до відкритого мовного конфлікту. Але навіщо був би мовний конфлікт, якщо мова для Європи не мала би значення?

 

Мова найчастіше розглядається як вихід із сучасної проблеми громадянства

 

 

Традиційні теорії громадянства та політичної участі в управлінні, успадковані від Стародавнього Риму та міст Відродження, засновуються на вузькому баченні громадянина як білого, чоловіка, гетеросексуала, багатого власника і християнина. Однією з головних цілей політичної теорії останніх років було створити модель громадянства, яка одночасно зміцнює громадянську тотожність і включає як абсолютно не загрожуючу культурну різноманітність. І спільну мову часто розглядають тут як унікально придатну для спільної основи саме такої модерної моделі громадянства, яку поділяють як цінність всі члени спільноти. Тобто можна бути різного соціального статусу, різного етнічного походження, різної релігійної приналежності, але всіх громадян об'єднує спільна мова. Й оцій об'єднавчій функції мови надається дедалі більша роль.

 

У ліберальному суспільстві держава не може засновуватися на одній окремій релігії чи на одному способі життя. Тому що це порушувало би факт розумного плюралізму. Це концепція Джона Роуза. «Факт розумного плюралізму — це наявність у громадян вільного суспільства, часто різних і навіть конкуруючих понять про те, що таке добре життя».


І водночас держава не може засновувати громадянську тотожність лише на чисто універсальних цінностях свободи і демократії. Тому що такі універсальні цінності не пояснюють, чому громадянин має бути відданий одній ліберально-демократичній країні, а не іншій. Кожен ідеал рівності, свободи і братерства мусить мати національне забарвлення. Інакше, чому вам бути патріотом Франції, якщо, скажімо, Нідерланди ті самі універсальні ліберальні цінності реалізують більш повною мірою? У кожній країні ці цінності мають не тільки свою національну історію, але також свій спосіб реалізації, до якого історична певна спільнота звикла.

 

Українська мова найкраще надається для об'єднавчого начала суспільства

 

Отже, яка мова з тих, що є в Україні, найкраще надається для об'єднавчого фактора громадянського суспільства? Я думаю, українська. Хоч би тому, що за даними останнього перепису населення українська — мова незаперечної більшості громадян. Чи реально, чи сентиментально.

 

Сентиментально — тобто тоді, коли людина каже, що її рідна мова українська, хоча насправді вона нею не володіє. Це означає, що вона ментально пов'язує себе з українською мовою. І це тільки один чинник, який робить українську мову придатною для консолідації суспільства. Російська мова в цьому випадку є мовою меншості.

 

Інший чинник: українська мова є однією з національних ознак титульної нації — українців. Поза цим ареалом вона так ніде не виступає, тим часом як російська мова має свою територію первинного поширення, на якій їй, очевидно, нічого не загрожує.

 

Від вибороцентричної демократії до «міркувальної демократії»

 

Ми всі, напевно, згідні, що Україна мала би стати справжньою демократичною країною, де шануються права людини, гідність людини, де кожна людина має можливість вповні себе реалізувати і економічно, і політично, і духовно. Побудова такої України неможлива без вирішення мовного питання.


Якщо раніше у західних теоріях демократії наголос робився на моделі вибороцентричної демократії, при якій мала значення лише кількість голосів, останні десятиліття зростає інтерес до так званих консенсунсних моделей демократії, при якій враховується думка меншості.


Вибороцентрична модель ставить під сумнів сам принцип демократії, тому що не пропонує механізмів досягнення консенсусу і розрізнення між твердженнями, що засновуються на егоїзмі, власному інтересі, упередженнях, невігластві, примхах, і тими, що ґрунтуються на засадах справедливості чи фундаментальних потребах. Якщо хтось говорить з точку зору російської меншини, що російська мова зазнає переслідувань в Україні, цікаво розглянути це твердження під таким кутом зору: чи ця людина керується своїм егоїзмом, упередженням, невіглаством, расистським ставленням до інших, чи вона, навпаки, керується інтересами загального блага, досягнення консенсусу, гармонії та зміцнення громадянської солідарності? Модель вибороцентричної демократії вважає, що це все не має значення, таким чином підважуючи леґітимність самої демократії, тому що у цій моделі важливий тільки бюлетень на голосування. Вона визначає переможців і переможених, але не пропонує механізмів для досягнення консенсусу чи бодай компромісу.

 

Тим часом дослідження показують, що більшість громадян готові погодитися з рішеннями більшості навіть якщо вони суперечать їхній думці, але за умови, що їхня позиція буде вислухана і взята до уваги. Якщо такого публічного обговорення немає, громадяни ставлять під сумнів леґітимність колективних рішень. Тож як альтернатива вибороцентричної демократії десь на зламі 1990-х років артикулюється так звана «міркувальна демократія» (дискурсивна, комунікативна). Така модель уможливлює суспільний діалог, створює публічний форум, на якому різні сторони можуть почути одне одного.

 

За такої моделі українці, які щодня зазнають мовної аґресії, наприклад, послуговуючись рідною мовою в якомусь магазині «Сільпо» у Києві, матимуть нагоду бути почутими. Дуже багато людей про це не знають. Я впевнений, що люди з мінімальною емпатією, без огляду на те, якою мовою вони розмовляють, одразу би стали на бік україномовної людини, яка стала об'єктом аґресії чи дискримінації.


Проте сама модель комунікативної демократії передбачає наявність у суспільстві спільної мови. Розмова не може відбутися, якщо всі члени суспільства не будуть поділяти однієї мови — і не обов'язково успадкованої ними мови.

 

 

Відкрита лекція «Мовні права в західних політичних теоріях і мовна ситуація в Україні», виголошена 8 листопада 2016 року в Українському католицькому університеті в рамках навчальної програми Artes Liberales.  

Для публікації адаптував Мар'ян Довганик

 

 

 

19.11.2016