Проміжні підсумки. Проміжні зачини

 

Листи з України: Поетична антологія. Тернопіль: Крок, 2016. 544 с.

 

Ця книжка має всі підстави вважатися важливою подією літературного 2016-го, але за задумом-то і книжкою не є. Як я зрозуміла, «Листи з України» – проект, супутній до Львівського місяця у Вроцлаві, такий собі оригінальний «каталог», додаткові матеріали до презентації української культури закордоном. Два томи-білінгви: українська-англійська, українська-польська. П’ятдесят шість актуальних поетів, які пишуть російською і українською, «організовані» принципово поза ієрархіями, суто за абеткою. А якщо ширше: антологічний (й онтологічний) зріз сучасної поезії, демонстрація хиб і переваг певних перекладацьких традицій; велич і злиденність рецепції актуальної української літератури «нашим» і «їхнім» читачем. Втім, своє безпосереднє, прагматичне просвітницьке завдання ця книжка вмить переросла, і – що найцікавіше – почасти спростувала.

 

 

Сучасному мистецтву загалом притаманний мінімалістський, такий собі, номіналістський режим. Список авторів у цій книжці уже сам собою справляє враження; ще до того, як збагнемо принципи відбору і чільну концепцію. Сам акт називання, іменування, стане смислом, коли концепція впродовж читання вочевидниться: бо в ньому – в «іменуванні» – здебільшого і полягає зміст «Листів». Дати ім’я тому, чого раніше не існувало. Для нас не існувало.      

 

Над грубенькими томами працювала команда, участь якої у видавничому проекті свідчить про його рівень. Укладач «Листів» – Григорій Семенчук, редактор української версії – Юрій Іздрик, англійської – Віталій Чернецький, польської – Богдан Задура, автор передмови – Юрій Андрухович, дизайн робила Аґрафка, серед консультантів – Сергій Жадан і Олександр Кабанов, серед перекладачів – (на англійську) Юрій Завадський, Ольга Герасимів, Таня Родіонова, Юлія Мусаковська, (на польську) Богдан Задура, Анета Камінська та ін.

 

Почну з початку – із передмови Андруховича. Зрештою, вона вся про початки і написана. Сучасна українська поезія, здається, успішно, і не те щоб непереконливо отримала нову етапну дату для відліку періодів, шкіл і генерацій – грудень 2013. «…і тоді…» – це сам початок передмови, і «Листів» як таких. Від сотворіння світу, нове літочислення, день перший, суша відділилася від тверді – «...одного з перших вечорів грудня, на Майдані». Андрухович згадує, як під час читань на Майдані йому замість мікрофону дали мегафон: «Мегафон спотворює голос рівно настільки, щоб надати йому особливо зловісного драматизму». Мені в цій фразі подобається все – і драматизм, і спотворення. Це ключі до «Листів».

 

Драматизм у тому, що поети пишуть про насправді болісні, і болісно зрозумілі нам речі – про розстріли на Майдані, про війну, про смерть, про способи забування і увіковічення цих переживань. Автор передмови нам підкаже: всі текти в книжці читаються як «вірш-симптом». Умовно простий акт сприйняття на кшталт «щось бачити і чути», «щось говорити і слухати» можливий у такому просторі тільки як «щось тобі хочуть сказати».

 

І тут перейду до спотворених мегафоном голосів. У віршів є свої способи змусити нас повірити, що вони мають всі правильні відповіді. Питання ж наразі тільки одне: «Возможна ли поэзия после Ясиноватой / Горловки / Саур-Могилы / Новоазовска» (Анастасія Афанасьєва)? Після – не відомо. В очікування цього «після» – так, безперечно. А як щодо не «після», а «про» – така поезія можлива?

 

У «Листах», певна річ, оприлюднений чи не найвідоміший вірш про цю війну – «Звідки ти, чорна валко, пташина зграє» Сергія Жадана. Він так елегантно перегукується з тими «початками» у передмові Андруховича! Яким же це здається вправним – починати щоразу спочатку. Навіть якщо і не з чистої сторінки, а з брудом і кров’ю.

 

Вони покинули свої землі, спаливши там свої церкви і зруйнувавши все вщент; добровільно зібрали валізи попелу: «Ми, капелане, мешканці міста, якого немає». І тепер питають у пароха роз’яснень і підтримки. Він не може їх втішити нічим, окрім обіцянки, що всі будуть покарані – винні, невинні, байдужі. І було б сказати щось, окрім «як би ви знали, як нам усім не пощастило». Не літота, не применшення, буквальне прочитання: нам не пощастило бути просто зараз просто тут. Все начебто очевидно: жодних надій. Нам не пощастило – отже, ми складаємо з себе відповідальність. Війна не є наслідком наших необдуманих дій, вона – просто сума випадкових не-прогнозованих обставин. Тому і покарані будуть всі, бо винних, по суті, немає… Але пташина валка, втрачений спадок, пророк, котрий не має відповідей – ці образи тут є прихованими цитатами: «Чи для Мене спадок Мій, хижий птах різнобарвний, що хижі птахи позлітались круг нього?» (Єр. 12: 9). Ба, більше: весь вірш Жадана є переспівом Книги пророка Єремії, однієї з найчорніших і обнадійливих водночас; і вказівка на неї у Жадана наявна: «Потрібно було уважніше читати книги пророків».   

 

Коли відбулася вирішальна битва, і єгиптяни програли, Бог надихнув Єремію писати літопис цієї поразки. Два роки. Єрусалим зруйновано військами Навуходоносора. Біженці і полонені прямують до Вавилону. Юдейське царство закінчилося на десятки років. Вавилонський полон іудеїв – не найбільш втішна для нашої війни аналогія. Так само, як буквально спалені церкви у Жадана є біблійним зруйнованим Храмом. Але: Бог у Книзі пророка Єремії не карає свій народ, а випробовує його перед тим, як укласти з ним новий договір. І аж тоді людина спроможеться свідомо відповідати за свої гріхи. Оце «не пощастило» з фіналу вірша, виявляється, не скасовує відповідальності. І це теж цитата, зауважу: «Чому доля безбожників щаслива, і всім віроломним добре ведеться?» (Єр. 12:1).

 

Жаданівська війна – таке собі чисте праведне обурення: простити не можна, забути не можна, жити з цим несила. Вона, ця реальна війна на Сході, не дає жодної надії. Обнадіюють її «біблійні масштаби». (Кепсько обнадіють? Вже як є). Тут у розмову з Жаданом вступає органічно Афанасьєва, коли обіцяє: «Мы спасем во имя любви и убьем во имя любви». Тільки одне, здається, убивство було з великої любові – «Розіпни його!». А підсумовує ці (без)сумнівні любові Христина Венгринюк: «У цієї смерті було стільки любові, / Що вона народила».

 

Але чому пророк раптом у «…чорній валці» Жадана став капеланом? Це теж спосіб злити «біблійну» реальність із «історичною». Капелан за визначенням суміщає духовний сан зі світськими обов’язками, безальтернативно редукуючи обидві свої іпостасі. Але цікавішим капелан проявляється, коли міркує про різницю між собою і «чорною валкою». Вона – як різниця «між приголосними і голосними». Розбіжність, визначена втратою звуків і букв, девальвацією висловлювання, а значить – втратою способу означити себе (насамперед себе) та іншого. У який спосіб говорити, скажімо, тільки голосними? Хіба що в мегафон. Хіба що кричати.

 

Така сама утрата через не-розрізнення (і навпаки: не-розрізнення через утрату) зустрічається не в одному творі антології: «як фонетичний процес, насаджений окупацією» (Юрій Завадський), «у тиші після останнього сеансу камлання» (Мірек Боднар), «треба більше мовчати треба більше мовчати (…) погляд не фокусується погляд не фокусується» (Богдан-Олег Горобчук), «на вірші розбивається кожна проза» (Іздрик), «ловиш останню його фонему, наголос» (Павло Коробчук), «про війну є лише розкладання / лише літери / і всі вони – ррр» (Любов Якимчук). Втрачається різниця між звуками і літерами, різниця, яка дає нам змогу висловитися і бути почутим. Всі інфіковані мовною амнезією: не пам’ятаємо себе, не впізнаємо інших – не знаємо, як назвати(сь). Забувати – природно, втрачати – природно. Але тільки в одному творі «Листів» (окрім «Звідки ти, чорна валко») нездатність відрізнити «приголосні» і «голосні» стосується природних утрат. А значить, обурення, покарання чи невезіння, чи як-ше-це-назвати – його все рівно не уникнути, адже процес пішов. Історичний процес пішов.

 

Це одна з «пісних пісень» Андрія Бондаря: «Люби й бережи українську мову, / Як язик за зубами, / Бо в ній – 32 букви, / Як колись було зубів / У твоєму роті. / М’який знак, як хлібний м’якуш, / Залиш для голодних. / Він – тридцять третій». Літери зникають, як зникають зуби. Тіло природно старіє – і втрачає зуби, що колись були. А ще зуби втрачає знесилене тіло помираючого від голоду. І мова втрачає свої «живі органи» – також від віку і голоду, хоч і не фізичного. Насправді, проста аналогія, хоч і переконлива. 33-ій підведе жирну риску: природні утрати за штучних умов. Вони що, справді чимось різняться від неприродних? Відсутність зубів – вона і є: немає зубів – не вберіг. Відсутність мови, яка надалася би адекватно розказати про трагедії і травми – вона і є: забракло слів. Успадкована німота. Люби її і бережи. Мова як якісь фрагменти фрагментів, як зуби, відокремлені від хворого тіла. Любити в історії своєї країни уламки себе: як переживання і як пережовування.

 

Літери, звуки, фонеми стають одиницями вимірювання для колективної пам'яті. Точніше – генетичної, ближче до тіла.

 

І навздогін – вірш Тараса Малковича про сина міського ката. Малий боїться крові, а мусить же успадкувати сімейне ремесло. То батько приносить йому кокосові горіхи завбільшки з людську голову, і малий випиває їх, зафарбувавши кокосове молоко вишнею. Так він боровся зі страхом крові. Кажуть, що кінець-кінцем збожеволів – ходить попід чужими хатами, і залишає там розтрощені кокоси: «і так жодної голови й не / зрубавши / відмолював кожну солодку кров». Поезія тут – це говоріння до мертвих, здається. Про що ті розмови? Можна тільки просити вибачення. Навіть якщо смерть спричинена не тобою, навіть якщо в основі її – велика любов. Про що? Про сподівання і розчарування, либонь. Батьків нам довелося розчарувати, так.

 

Андрухович говорить про метафору: тривожна валіза з віршу Юлії Мусаковської, сюрреалістична зелень з віршу Коробчука, випраний однострій чоловіка з пронизливого вірша Ірини Цілик – вони є поетичними символами. Здається спочатку, він правий: «Листи» опановують цю війну у оптимальний для поетичної мови спосіб – метафоризуючи її. Але ні (наполягаю), «Листам» йдеться про номінацію: не про метафору, а про зворотній щодо неї процес. Поети тут прагнуть відновити прямі значення слів і смислів, буквалізувати війну настільки, щоб вона уже скидалася на художній прийом.

 

От Горобчук подає детальний опис битви – така собі класична «-махія». Вірш називається «Наша війна». Кулеметники, безпілотники, багнети, ротація, передислокація, «жорсткий розподіл ресурсів» – і перша кров. Чи буде блюзнірством у такий спосіб описати літній вечір на природі, коли стрекочуть цикади і харчуються тобою агресивні комарі? Власне, вірш про це. Чи буде адекватним способом говорити про війну саме так, пояснюючи незрозумілі слова і поняття зрозумілим і доступним твоєму досвіду «малим кровопролиттям»? А тут поруч є ще й сильний вірш Коробчука: в зелених полях шукаєш не душу, а голову командира – щось, та й знайдеш. Бо їм – тим у «зелених полях материнських грудей» – ще повертатися, щоб покурити з побратимами і запліднити коханих. Як ті «наші мертві … уже вищі за нас» із вірша Ірини Шувалової ростуть, зокрема, і буквально: проростають деревами із землі, яка прийняла тіла померлих. Не тільки вірш Коробчука, вся ця книжка – зелена. І це не колористичний прийом, це ота сама тактична «зельонка». Цю зелень треба читати буквально, певно. Так само, як буквального прочитання потребує місто, «де очевидно забагато всього горить» із віршів Каті Бабкіної. Біблійні трагедії у масштабах однієї центральної площі одного столичного міста.

 

Ця книжка не претендує бути «пам’яттю досвіду». Хоча б тому, що подія, якій вона присвячена, триває – триває українська війна, триває українська поезія. Щось має зникнути, аби бути усвідомленим. Це така дуже відома і дуже суперечлива теза. Є натомість абсолютно однозначний її антонім: щось має з’явитися, аби бути усвідомленим. А тепер зверну вашу увагу: «Листи» – антологія. Робота антології, відповідно до жанрових вимог, полягає у фіксації історичного процесу, примусовій зупинці літературного потоку. Була б різкішою – сказала би, що антологія в літературі – це аналог руїн в архітектурі. Для поетичних текстів, які мають на меті осмислити карколомні події 2013-14 років, і свідомо дати «новий відлік» української історії, кращої форми годі шукати: «Листи» консервують пам'ять. Хоча… Знаєте, що забезпечує пам’ять про подію? Можливість знову і знову перечитувати про неї написане. «Бо руки твої, бачу, вміють робити лише слова» – цитата з Остапа Сливинського. Я ж бачу в цьому красивому парадоксі вічні сподівання: час не зачіпає письмо, точніше – ресурси пам’яті, які в письмі втілені. Ця книжка – збірник поезії. Лірика як вона є. При цьому кожен і кожна, хто до нас із неї промовляє, в своїх особистих і особистісних висловлюваннях гранично синхронізований із Великою історією – на рівні часу, передусім. А це (перепрошую ліриків) під силу тільки епіці. 

 

«Листи з України» мають на меті познайомити не-українського читача з новітньою українською поезією. А нам би самим із нею познайомитися для початку. Насправді, це якийсь новий відлік. Поезія міняється – вона змінилася просто на наших очах. Новий початок. І слово було: війна; отож, названа за ім’ям. А кожне слово в цій поетичній книжці доведеться зрозуміти буквально. Така вона, поезія після Ясинуватої.

17.11.2016