Можливо, нам треба прийняти нову форму розуміння політики, роблячи розрізнення між прибічниками відкритого суспільства з одного боку (політика Гілларі Клінтон, яка є демократом) і адептами закритого суспільства з іншого, що підтримують Дональда Трампа, який буцімто пов'язаний з Республіканською партією
Слідкуючи за виборами в США, важко застосовувати розрізнення між лівими і правими як сітку для читання. Поділ на кшталт європейського на лібералів і соціалістів вже не працює, позаяк соціалізм не репрезентований в США і всі — чи майже всі — кандидати підтримують більш чи менш реґульований капіталізм. Можливо, нам треба прийняти нову форму розуміння політики, роблячи розрізнення між прибічниками відкритого суспільства з одного боку (політика Гілларі Клінтон, яка є демократом) і адептами закритого суспільства з іншого, що підтримують Дональда Трампа, який буцімто пов'язаний з Республіканською партією.
Думаю, ці дві концепції дозволяють трохи прояснити позиції одного та іншої. Трамп, який попри брак знань не є позбавлений послідовності, налаштований проти імміґрації, проти неамериканських релігій (іслам), проти не білих (мексиканці), проти імпорту (насамперед китайського) і проти зобов'язань американської армії за межами країни. Його бачення суспільства є майже племінним. Він є прихильником централізованої і сильної держави, яка ухвалює всі рішення, не надто консультуючись ані з опозицією, ані з громадянським суспільством. Тож не дивно, що Трамп вже виявляє симпатію до диктаторів, які поділяють його націоналістичні, автаркічні та етатичні ідеї, починаючи від Путіна.
Цьому може протистояти — пункт за пунктом — програма Гілларі Клінтон, відкритої до культурного, релігійного та сексуального розмаїття нації, в міру прихильної до міжнародних обмінів і військової та політичної активності. Вона також налаштована провадити перемовини зі своїми політичними супротивниками, яких не оголошує ворогами; утім це не означає, що вона є класичним лібералом, оскільки схиляється до інтервенціоністської і реґулюючої держави.
Обидва кандидати ілюструють перекласифікацію політичних правил, кожне з них прийняло щось від лівих, а щось від правих, щось від республіканської традиції і щось від демократичної традиції, не цілком збігаючись з партіями, до яких один та інша себе зараховують. Трамп пориває із симпатією традиційних республіканців — від Рейґана до Джеба Буша — до того, що стосується імміґрації, міжнародної торгівлі і міжнародної пропаґанди демократії. Клінтон пориває також — але в менш вражаючій формі, ніж її опонент, — з обачністю демократів, а надто Обами, щодо використання війська для вирішення міжнародних конфліктів.
Мені можуть заперечити, що ця перекласифікація між відкритим суспільством і закритим суспільством є випадковим інцидентом, характерним лише для США, наслідком екстраваґантного характеру Трампа. Це тлумачення має право на життя, але не є переконливим; у цих виборах ми також можемо побачити такий собі різновид лабораторії майбутнього, яка може виявитися корисною для Європи. Так, нещодавній британський референдум про вихід з ЄУ протиставив одне одному не консервативну правицю і лейбористську лівицю, а прихильників відкритості і тих, хто виступав за закритість. Ми в Іспанії запитуємо себе, чи друга поспіль фраґентація парламенту не є зумовлена старомодною системою партій, які вже не відображають нового поділу між відкритим чи закритим. Маріо Варґас Льйоса, і не лише він, радив для Іспанії уряд коаліції між «відкритими» прихильниками Європи і «закритими» захисниками трибалізму. Те саме відбувається у Франції, де ті, хто виступає за відкритість чи закритість, розкидані поміж архаїчними партіями, отриманими в спадок від революційного минулого, що йому ми завдячуємо терміни «праві» (прихильники короля в 1792 р.) і «ліві» (прихильники республіки), які, однак, вже не відображають сучасних ставок і настроїв.
Насправді кандидати на президентських чи парламентських виборах несуть перед собою гасла старих партій лише через практичні та опортуністські причини: ці партії й далі контролюють організації та ресурси, які необхідні, щоб бути кандидатом. Виборці? Вони вже не орієнтуються, а результати не дозволяють формувати послідовні уряди: ми вже пересвідчилися щодо цього у Великий Британії, а також в Іспанії і Франції.
Як вийти з цього ґризайлю і відновити чіткий вибір в демократії? Можна створити нові партії: в Іспанії — це закрита партія «Ми можемо» [Podemos] і відкрита партія «Громадяни» [Ciudadanos]. У Франції такою є спокуса Еммануеля Макрона — ні праві, ні ліві, але відкритість. В США Трамп покінчив з Республіканською партією, яка обов'язково муситиме відродитися в іншій формі, зробивши вибір між відкритістю і закритістю. Майже у всій Європі назви партій не збігаються з вибором між відкритістю чи закритістю; спотворення є всезагальним.
Ми дамо одну пораду, яка, можливо, допоможе відновити в Європі нерозривність між партіями і переконаннями: скористатися наступними виборами до Європейського парламенту, щоб списки кандидатів класифікувалися згідно з цією шкалою — від відкритості до закритості. Цей приклад, поданий згори, міг би поширитися між країнами-членами ЄУ. Врешті-решт ми до цього дійдемо. Якщо нам це не вдасться, демократія вже не буде життєздатною.
Guy Sorman
Izquierda-derecha, una distinción obsoleta
ABC 08.08.2016
Зреферувала Галина Грабовська