Д-р Павло Лисяк

З приводу смерти Д-ра Костя Левицького.

 

Немов грім з ясного неба впала на нас вістка про ненадійну недугу і негайно після того про смерть д-ра Костя Левицького у Львові. Не зважаючи на те, що саме з уваги на Його вік такої звістки кожної хвилини можна було надіятися. Адже д-р Кость Левицький дожив до біблійного віку й при смерти носив на своїх плечах повних 82 років життя. Але саме тому, що Він жив і що поміж найстаршими, старими й молодшими своїми товаришами праці, які по черзі відходили у вічність. Він один усе оставався, як незрушима скала серед бурунів житейських хвиль, — в нас витворилася думка про "вічність" старого президента. Ми не тільки мали повне право вважати д-ра К. Левицького живим символом цілого нашого національного відродження, живою і, так мовити, ходячою історією цього відродження, але нею Він був і на ділі. Поза Покійником абсолютно не було в нас ні одної людини, що в такій мірі заслуговувала би на цю почесну назву, як Він. З д-ром Костем Левицьким сходить у могилу один із найбільших українців нашої доби, постать направду велетенського формату, у своєму роді: єдина й неповторна. Отже тому ця втрата така болюча й так трудно з нею погодитися.

 

Вже сам факт, що прийшов Він на світ близько сотню літ тому, в 1859 році, є фантастичний. Подумаймо тільки! При Його народженні ще жив Тарас Шевченко! А зачинав Покійник свою громадянську працю, коли на нашій ближчій батьківщині, в Галичині, буквально все стояло перелогом і наш народ потапав у кромішній пітьмі в ділянках політичній, культурній, господарській — і взагалі ще майже національно не жив. Якого запасу фанатичної віри, непоколебимої, залізної енергії, якого ідеалізму, сили воді, розуму й працездатности треба було, щоб піти в світ із вірою в наше право до життя, не дати заломити себе всім затіям ворогів і супостатів, витривати на раз обраному пості й — перемогти! Це все видається нам тепер таке просте, що аж... незрозуміле. Якраз із уваги на факт, що буквально нема ні одної передової установи, ні організації, ні національної станиці, якої не покликав би до життя, не уґрунтував і не розбудував д-р Кость Левицький. Просто трудно зрозуміти, звідкіля Він брав стільки творчого запалу й енергії, щоб цього всього доконати. І то як доконати!... Ні одна установа, організація чи національна станиця, яку Він покликав до життя, не тільки не пропала й не завалилася, навпаки — всі вони по черзі, звичайно: з малого осередка, постійною і невсипучою працею леґендарного "президента" розросталися в могутні організми, що згодом втягали сотні, тисячі й десятки тисяч найактивніших наших громадських діячів і таким чином формували наше національне обличчя, різьбили нашу національну душу, одним словом: творили і створили з нас націю. Отже, коли буруни жорстокої долі били постійно з найбільшою силою по нас, але нас все таки не зломили, то безумовно велетенська пайка заслуги в тому д-ра Костя Левицького.

 

Вийшовши зі старої і відомої священичої родини та по скінченні гімназійної науки в Станиславові, молодий Кость Левицький записується на правничий факультет львівського університету, де зараз кидається у вир тодішнього нашого академічного життя і вибивається на передове місце своїм таланом і працездатністю. Від тієї пори д-р Кость Левицький уже Львова не покидає, відкриває там свою адвокатську канцелярію і з різними перервами, спричиненими на його довгому віку загальними, незалежними від Нього умовинами, живе тут аж до смерти. А це неабиякий шмат часу: добрих 65 літ!

 

У Львові ми Його бачимо при праці усіх головних ділянках нашого життя. В першу чергу в "Просвіті", яку Він фактично поставив на ноги, розбудував і довгі роки як голова вів. Потім працював у кооперативній організації. Вже до війни виросла вона в нас на передовий чинник нашого національного відродження, а по війні стала великанською потугою, що була нашими гордощами, нашим заборолом і криницею нашої невмирущої живучости. Далі прийшла черга на політичну організацію українського народу в австрійську добу. По оконечному розриві з москвофільським табором і по короткій фазі т. зв. радикалізму під впливом діяльности Драгоманова, національно думаюче наше громадянство організується в 1905 р. в рямцях Національно-Демократичної Партії, якої провід бере в руки саме д-р Кость Левицький. Партія стояла на зовсім ясно окреслених націоналістичних підставах і в умовинах тодішньої дійсности змобілізувала наші національні сили для боротьби за здійснення наших національних постулятів. Вибори до галицького сойму, до віденського парляменту, до самоуправних установ, політична акція на терені цих установ, узагалі: вся наша передвоєнна політика — в цілому і подробицях — проходить під безпосереднім кермуванням д-ра Костя Левицького, незрівняного промовця, першорядного тактика й блискучого організатора. Він став загально признаним і безапеляційним лідером нашої політики, якого шанують і слухають не тільки свої, але і чужі. Сусіди ненавиділи Його з цілої душі, але, все ж таки, шанували за Його сміливість, чесність і характерність.

 

Підчас війни в руки д-ра Костя Левицького перейшов провід загально-української національної політики і в краю й у Відні. Все українське, громадянство, всі партії й організації обєдналися в одне політичне тіло, яке своєю метою поставило боротьбу за здійснення найвищого нашого ідеалу. Зрозуміло тому, що при розпаді Австрії в 1918 р. д-р Кость Левицький став у проводі Державного Секретаріяту ЗОУНР, себто фактично першим премієром нашого уряду.

 

В цьому характері Він діяв із початку в краю, себто у Львові, опісля в Тернополі, а згодом на еміґрації.

 

По відомім рішенні Ради Амбасадорів в березні 1923 р. д-р Кость Левицький вернувся згодом до краю, де вже, щоправда, відійшов від активної політики, але, проте, далі не перестав посередньо впливати на її хід, як свого роду її жива совість і як моральний авторитет. Словом і пером Він займав становище в усіх важливих моментах нашого національного життя і ніхто не може заперечити, щоб до цього Його голосу наш загал не прислухався.

 

Незалежно від цього працював і працює д-р Кость Левицький в різних громадянських організаціях, загальних і професійних, отже тіловиховних, шкільних, міщанських, правничих, адвокатських, в Н. Т. Ш., в театральних, як редактор або співробітник нашої політичної, господарської і фахової преси, як автор політичної мемуаристики і наукових творів.

 

У рямцях короткого спогаду трудно зясувати і вичерпати ввесь зміст многобічної діяльности цього Велетня, якому ми стільки завдячуємо, і дати завершену картину Його життя і діяльности. На це прийде пора колись і це напевно буде зроблене.

 

Довелося Йому пережити і перенести на собі теж і останню фазу нашої кривавої дійсности. Він був одним із перших, що впали жертвою московсько-большевицького терору по захопленню полчищами Сталіна Львова і нашої вужчої Батьківщини восени 1939 р. Як 80-літній старець помандрував жахливими етапами до большевицької тюрми, в якій просидів повних 22 місяці, опинившися нарешті в центральній тюрмі НКВД в Москві на Лубянці.

 

Ще місяць тому я сидів у сідоголового президента у Львові і як фантастичної казки слухав Його оповідання про ці Його останні переживання, постійно почуваючи, що передімною не жива людина, а символ і дух цілої нашої минулої і сучасної історії, такої невимовно жорстокої, а проте такої величавої і геройської. Ми нагадували літа спільної праці і очі старого президента горіли давним жаром, запалом і енергією.. Думка плила ясно, чисто і кристалічно, якби це не був старець, але молода, запальна людина. Жарт і дотеп теж попадалися. І все те було невимовно зворушливе, хапало за серце! Я розпращався з Президентом, не гадаючи, що вже бачу Його востаннє.

 

Тепер Його вже нема в живих. Український народ ніколи його не забуде, а память про Нього буде жити від рода в род!

 

[Краківські вісті]

16.11.1941