Між ідеєю та формою: міжвоєнна арт-преса Галичини.

 

На тлі непростих політико-економічних умов міжвоєнного двадцятиліття мистецька преса галицького українства постає своєрідним соціокультурним феноменом. Процес її становлення як окремого сегмента тогочасного медіа-ринку відбувся головно завдяки активізації громадсько-культурного життя краю у перші роки ХХ століття, зародженню національної мистецької критичної думки та популяризації мистецької творчості як вагомого чинника культурного самовираження недержавної нації.

 

 

 

Перші спроби випуску самостійних українських мистецьких часописів у Галичині сягають початку ХХ століття, коли у культурному середовищі Львова спостерігалося загальне національне піднесення та поступово відбувався перелом у свідомості українства в бік тяжіння до новаційних пошуків у мистецтві. До цього проблеми українського мистецького життя фрагментарно висвітлювалися у періодичних виданнях «Діло», «Зоря», «Руслан» і «Літературно-Науковий Вістник», але більшість публікацій мали популярно-полемічний характер і давали фахову оцінку лише вибіркових мистецьких явищ, а, отже, не відображали повної картини мистецького руху на теренах Галичини.

 

 

Упродовж 1903–1904 років українські музичні діячі Йосиф та Микола Кишакевичі, Володимир Садовський, Олександр Бережницький, Філарет Колесса й Остап Нижанківський намагалися реалізувати у Перемишлі мистецький пресовий проект «Музичний Вістник», але ця спроба виявилася невдалою. Заповнити лакуну спеціалізованої музичної преси взявся Ромуальд Зарицький, композитор і батько оперної співачки Євгенії Зарицької, який у 1904–1908 роках видавав у Львові періодичні «Ілюстровані Музичні Календарі-Альманахи».

 

 

У січні 1905 року видавнича спілка, організована при Союзі співацьких і музичних товариств, почала видавати у Львові «Артистичний Вістник» – перший в Україні журнал, присвячений «головно музиці і плястичним штукам», який виходив спершу за редакцією Олександра Бережницького, а згодом Івана Труша. Світ побачило лише 10 чисел журналу (серед них три подвійні) – галицький читач, який сприймав малярство як «штукарство», а музику як приємну «розривку», не був готовий до такого типу видання. Водночас саме художньо-критична діяльність І.Труша поклала початок нового мистецтвознавства у Галичині.

 

 

Пройшло майже десятиліття, перш ніж у Львові почали з’являтися часописи, в яких традиційно домінантний блок громадсько-політичних, науково-популярних і просвітницьких публікацій був зрівноважений значною кількістю статей культурологічної та мистецької тематики. Це були відновлені після перерви львівські літературно-мистецькі місячники «Шляхи» (1915–1918) та «Світ» (1917–1918), станіславівський літературно-мистецький журнал «Пролом» (1919). Ці видання заклали підґрунтя для становлення в Галичині мистецької преси як повноцінного окремого тематичного напряму, яка би відповідала на суспільно-політичні та культурні виклики в умовах Польської держави.

 

 

Після поразки в українсько-польській війні та військової окупації Східної Галичини Польщею у житті галицьких українців настав важкий етап невизначеності їхнього політично-правового статусу та жорстких утисків з боку польського уряду. Для приборкання бурхливих державницьких амбіцій українства в Галичині польські можновладці взялися насамперед за закриття українських культурно-освітніх установ, видавництв, редакцій газет і журналів – майже на півроку галичани були повністю позбавлені власного друкованого слова. Попри песимістичні настрої та гострі політичні протистояння з польською владою, в Галичині з кінця 1919 року спостерігалося поступове відродження різних ділянок культурно-освітнього життя. Створювалися громадські, літературні та мистецькі об’єднання, організації, гуртки, спілки. Долаючи адміністративні обмеження та цензурні утиски, із вересня 1919 року у Львові відновила діяльність й українська преса, яка поступово розширювала свій тематико-типологічний діапазон.

 

 

Коли на початку 1920-х років Наддніпрянщиною прокотилася хвиля політичної міґрації на Захід, чимало еміґрантів зупинило свій вибір на Львові, в якому відчувався потужний культурний потенціал і сприятлива для модерних віянь атмосфера. Сюди прибули видатний громадський діяч і художник Петро Холодний із сином (теж Петром), конструктивіст Костянтин Мацкевич, графіки Микола Бутович, Павло Ковжун і Роберт Лісовський, малярі Василь Крижанівський і Леонід Перфецький, архітектор Сергій Тимошенко, історик мистецтва Володимир Січинський та ін.

 

 

Саме на цей час припадає і становлення мистецької преси у Галичині, яка, з огляду на тогочасні реалії, ставила перед собою завдання насамперед пробуджувати національні ідеї серед українства та дбати про культурний поступ нації, а вже згодом – формувати естетичні цінності пересічного українця та сприяти інтеґруванню українського мистецтва у західноєвропейський культурний простір. Мистецтво у той час «стало зброєю боротьби українців Галичини за національне самоутвердження».

 

 

Характерною особливістю Галичини другої половини 1920-х років була поява часописів радянофільського спрямування – під впливом політики українізації, розвитку мистецького та літературного життя на сході України й афішування «незалежності» УРСР. А вже на початку 1930-х років у краї спостерігалося загальне пожвавлення мистецького життя та зростання зацікавлення новаторськими тенденціями у світі, кількість мистецьких часописів почала динамічно зростати.

 

 

Визначальною рисою цього періоду були жваві дискусії у мистецькій пресі між представниками трьох напрямів мистецької критичної думки – ліберально-модерністського, націоналістичного та радянофільського (католицький напрям не був настільки репрезентованим, як у літературній критиці). Найзапекліші суперечки точилися між націоналістами та лібералами: полеміка між ними постала винятково у площині актуальності тези «мистецтво для мистецтва» за тогочасних суспільно-політичних умов, домінування ідеї чи форми в українському мистецтві та шляхів його розвитку. Ідеологічно заангажоване мистецтво пропагували журнали радянофільської орієнтації, здебільшого нівелюючи поняття індивідуального мистецького процесу та заперечуючи естетичне і духовне начала мистецької творчості.

 

 

 

 

Мистецька періодика змогла гідно зайняти окрему нішу на медіа-ринку Галичини та поступово розширювала свій тематичний діапазон (від часописів широкого спектру мистецьких проблем до видань з окресленою мистецькою проблематикою).

 

З огляду на міжвоєнні реалії, найчисельнішу групу становили літературно-мистецькі часописи, які часто, за вимогами часу, переходили у громадсько-літературно-мистецькі або й громадсько-літературні, оскільки такий тип видань мав більше шансів утриматися на пресовому ринку Галичини. Серед них: «Життя і Мистецтво» (1920), «Митуса» (1922), «Літературні Вісти» (1927-1928), «Вікна» (1927-1932), «Література й Мистецтво» (1928-1931, тижневий додаток на шпальтах «Нового Часу»), «Нові Шляхи» (1929-1932), «Світ» (1931), «Література. Мистецтво. Наука» (1931-1932, безкоштовний тижневий додаток на шпальтах католицької газети «Мета»), «Дажбог» (1932-1935), «Вістник» (1933-1939), «Критика» (1933), «Назустріч» (1934-1938), «Обрії» (1936-1937), «Хрест Меча» (1937), «Напередодні» (1937-1938), «Вість» (1938), «Ми і Світ» (1938-1939). Ці друковані органи висвітлювали широкий діапазон мистецьких проблем і мали на меті не лише відображати мистецьке життя краю, а й формувати його, культивувати українське мистецтво серед пересічних галичан.

 

Фото 14

 

У другу групу можна виокремити журнали з образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, як-от «Нова Хата» (1925-1939), «Українське Мистецтво» (1926), «Стежа» (1929), «Мистецтво і Культура» (1930), «Мистецтво» (1932-1933, 1935-1936), «Карби» (1933), «Літопис Національного Музею» (1934-1938), «Мистецтво і Культура» (1939), що повинні були сприяти активним творчим пошукам та інтеґруванню здобутків українських митців у західноєвропейську культуру, а також підвищенню рівня мистецько-критичної думки у Галичині.

 

 

 

Із поступовим відродженням українського театру на теренах Галичини започатковувалися й вдало функціонували спеціалізовані театральні часописи – «Театральне Мистецтво» (1922-1924), «Аматорський Театр» (1925-1927), «Театр» (1925), «Вертеп» (1930), «Жива Сцена» (1930), «Масовий Театр» (1930-1932), «Театр» (1935), які популяризували українське театральне мистецтво, допомагали його реформуванню та професіоналізації, поширювали спеціальні сценічні знання і практичні навики, рішуче обстоювали (за винятком видань радянофільського спрямування) вимогу незаангажованості сценічного мистецтва та орієнтацію на нові тенденції світового театрального процесу.

 

 

 

Бурхливий поступ кінематографа та фотосправи в Європі спонукав українських видавців до започаткування періодичних видань із кіно- і фотомистецтва, які конкурували б із польськими спеціалізованими журналами та «відвойовували» українського читача (відтак потенційного глядача). Йдеться про часописи «У Фільмовому Царстві…» (1928-1929, тижневий додаток на шпальтах «Нового Часу»), «Кіно» (1930-1936), «Рекорди: Кіно-Фото-Радіо-Спорт-Шахи» (1931), «Радіо-Кіно-Фото» (1931-1932), «Світло й Тінь» (1933-1939), які мали на меті поглиблювати зацікавлення широкого загалу українства фотографією та кіномистецтвом, заохочувати до створення національного кіновиробництва на західноукраїнських землях.

 

 

 

Функцію популяризаторів українського музичного мистецтва й осередків формування музично-критичної думки на теренах Галичини взяли на себе музичні журнали «Музичний Вістник» (1921), «Музичний Листок» (1925), «Боян» (1929-1930), «Музичний Вістник» (1930), «Музичні Вісти» (1934), «Українська Музика» (1937-1939), «Музичні Вісті» (1938). Вони ставили перед собою чітке завдання – дбати про загальне піднесення української музичної культури, боротися з дилетантизмом та провінційністю у музиці, сприяти побудові фахової музичної школи тощо.

 

 

 

Більше половини міжвоєнних мистецьких пресових проектів припинили свій вихід уже на першому чи другому році існування, до чого спричинилося кілька вагомих чинників (непідготовленість галицького читача, недостатня кількість передплатників, фінансові можливості редакції, цензурні утиски). Більшість часописів існувала коштом меценатів, творчих об’єднань, товариств, окремих митців і небайдужих громадян, за винятком журналів радянофільської орієнтації, частина з яких мала фінансову підтримку з УРСР. Ця тенденція відображена у накладі пресодруків: абсолютними рекордсменами були радянофільські часописи (2–4 тис. прим.), незалежно від їх тематичного спрямування, а вдвічі–вчетверо меншими накладами виходили літературно-мистецькі часописи (1000 прим.) і у рази – спеціалізовані журнали (500 прим.). Завдяки вдалій редакційній політиці й актуальності тематики максимально охопити галицький пресовий ринок вдалося місячникам «Нова Хата» й «Кіно» (у найсприятливіші роки їхні наклади могли сягати 5000 прим.).

 

 

 

За типом видання переважали журнали, які виходили щомісячно та мали кращі, порівняно з газетами, можливості для поліграфічного та художньо-технічного втілення мистецьких задумів видавців.

 

 

Українська мистецька преса Галичини міжвоєнного двадцятиліття, активно здобуваючи собі право на існування в умовах польської окупації, пройшла етап активного становлення та розвитку, гуртуючи довкола себе найкращі творчі сили української інтелігенції та виступаючи потужним засобом національного самоствердження та самовисловлення у краї. Українські мистецькі часописи намагалися виконувати покладену на них високу місію – плекати національні ідеали та мистецтво, культивувати нове творче мислення, спрямоване на популяризування власних культурних здобутків та інтеґрування їх у західноєвропейський простір.

 

Варто також зазначити, що важливою рисою української мистецької журналістики 1920–1930-х рр., яка формувалася пліч-о-пліч із польською мистецькою публіцистикою та критикою, було намагання утвердити свою автономність у межах загальної мистецької думки Галичини та підкреслити самобутність українського мистецтва. Функції тогочасної журналістики вже не зводилися лише до реєстрації мистецьких подій і явищ, спостерігалось активне введення галицького читача, який зазвичай перебував осторонь культурологічних дискусій, у мистецький контекст, подолання непорозуміння між ним і митцем, спонукання їх до конструктивного діалогу.

 

 

Джерела:

 

 

Лупій Т. Українська художня критика і літературно-мистецькі видання Львова першої третини ХХ ст. // Мистецтвознавство України : зб. наук. пр. – К., 2001. – Вип. 2. – С. 91–96.

 

Ріпко О. У пошуках страченого минулого: Ретроспектива мистецької культури Львова ХХ століття.  – Львів, 1996. – 286 с.

 

Середа О. Мистецька преса Галичини 20–30-х рр. ХХ ст.: типологічний аналіз // Українська періодика: історія  і сучасність : доп. та повідомл. десятої Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 31 жовт. – 1 листоп. 2008 р. – Львів, 2008. – С. 213–220.

 

Сніцарчук Л.В. Українська преса Галичини (1919–1939 рр.) і журналістикознавчий дискурс. – Львів, 2009. – 416 с.

 

Українські часописи Львова 1848–1939 рр.: іст.-бібліогр. дослідж.: у 3 т. / уклад. М.М.Романюк (кер. проекту), М.В.Галушко. – Львів, 2003. – Т. 3, кн. 1: 1920–1928 рр. – 912 с.; Т. 3, кн. 2: 1929–1939 рр. –  928 с.

 

 

04.11.2016