Ярослав Підгора-Гвяздовський

 

Телесеріали бувають різні. Але є неспростовні константи. Однією із констант сучасного телесвіту є «Чорне дзеркало», британський постмодерністський шедевр, що проявляє з небаченою раніше відвертістю найгірші вади людського суспільства, і жахіття розвитку технологій аж до повної відрази. Нещодавно вийшов новий, третій сезон цього шоу. Є про що поговорити.

 

 

4 грудня 2011 року – межова дата. Її можна назвати точкою відліку: до цього були одні телесеріали, а після – вже зовсім інші. Саме цього дня майже 5 років тому вийшла пілотна серія «Чорного дзеркала» –  «Державний гімн». Це був атомний вибух мистецької форми, направленої дії в соціальний бік. Складниками тут були Кафка, Орвелл і Дік, Босх, Малевич і Хьорст. На телебаченні ще ніколи до цього не було кінематографічних висловлювань такої максимальної сатиричності. Вольтер би заплескав у долоні. Це ж треба було примусити прем’єр-міністра Великої Британії до статевого акту зі свинею на тій підставі, що коли він цього не зробить, викрадач вб’є викрадену ним принцесу! Ба більше – якщо прем’єр-міністр Великої Британії не виконає вимоги викрадача, його елементарно засудять всі громадяни країні, палкі прихильники принцеси і потенційні виборці. Його більше не виберуть!

 

Ця серія наробила галасу навіть більш, ніж очікувалося. Цілком можна було розраховувати на громадський страх через сюжет – як свого часу нажахав англійців сюжет «1984». Телеканал Chanel 4 був засипаний різновекторними пропозиціями глядачів, що вимагали а) закрити шоу, або б) show must go on. І шоу продовжилося, жахаючи глядача все більше.

 

Перший сезон мав 3 епізоди від 45 хвилин до години зі щоразу окремою, непов’язаною з іншими, історією. Офіційно за межами Британії серіал не виходив на жодному телеканалі. Американці могли його побачити лише за рахунок супутникового мовлення DirecTV. І побачили. Причому в США «Чорне дзеркало» стало ледь не найпопулярнішим серед неамериканських. Стівен Кінг його назвав улюбленим, кажучи, що «це як «Зона сутінок» тільки з рейтингом R», а після другого сезону 2013 року компанія Роберта Дауні-молодшого купила права на адаптацію серіалу для ринку Сполучених Штатів і запропонувала це зробити голлівудському мейджеру Warner Bros. На жаль (чи на щастя), ця історія була і загула: ні Warner, ні хтось інший так і не відгукнувся на ідею показу «Чорного дзеркала» в Америці. Натомість власник формату, британська компанія Endemol Worldwide, продала шоу у 90 країн, включно з найбільшими ринками (Франція, Німеччина, Австралія та Китай; навіть у нас два перші його сезони показували на ТРК «Україна»). Поки до справи не підключився американський провайдер Netflix. У грудні 2014 року він ще не був гігантом. Своє придбання серіалу ніяк не коментував. І тільки зараз, в ретроспекції, ми можемо зрозуміти, яким далекоглядним був цей крок. Власне, як і всі кроки Netflix – через що він і став нині одним з найбільших і найвпливовіших ресурсів, з власним, найбільшим у світі виробництвом оригінального контенту вартістю 5 мільярдів доларів, та охопленням 243 країн.

 

 

Netflix запустив 3 і 4 сезон, збільшив кількість серій у сезоні до шести, при цьому не змінюючи формату висловлювань та теми. Таким чином в лінійці провайдера опинився визначальний серіал всього сучасного телепростору, лакмусовий папірець людського існування у стрімкому потоці розвитку технологій, які наразі незворотно трансформують людство, поступово знищуючи в ньому саму суть – людяність. Чому висновок такий приголомшуючий? Вся справа в куті зору творців, з допомогою якого інформація, проходячи крізь збільшене скло телебачення, створює в душі глядача полум’я жаху від споглядання оточуючої нас реальності. Так це вийшло з другою серією другого сезону, «Білим ведмедем»: вона цілком була здатна пропалити дірку в голові своїм сюжетом. Героїню доводять до пекельних страждань через її причетність до викрадення і смерті 6-річної дівчинки: її покарання за це – постійний повтор одного й того самого: як за нею женуться, полюють на неї, заганяють, хапають, виголошують вирок, а потім струмом випалюють пам'ять, і повторюють все з початку. В результаті покарання доводиться до садизму, адже в людському розуміння кара за злочин має нести навчальний характер, а тут вона нагадує пекло з його безкінечними колами мук. Людина – не Бог, і не може претендувати на вічність чи прирікати когось на вічні муки, щоб там винний не вчинив. Аби історія була більш жахливою, творці придумали вкласти її у форму шоу, в якому беруть участь звичайні люди, що приїздять у «Парк правосуддя», як в Діснейленд, і стають свідками і навіть учасниками полювань на жінку-злочинницю.

 

Шоу загалом – це один з головних формальних моментів багатьох серій «Чорного дзеркала», як і «масове звинувачення». Маси – ось та справжня химерна субстанція, що є причиною більшості проблем людства. Коли люди хочуть бути як всі, коли думка оточуючих стає вирішальною, коли більшість вирішує, кому як виглядати і що робити, хто є винним, і кому жити чи померти. Ідейний творець та сценарист «… дзеркала», Чарлі Брукер, не даремно 2008 року створив «Пастку», потужну 5-серійну зомбі-драму: там герої були учасниками шоу, подібного на мікс «За склом» та «Великого брата», і вони ж «проспали» кінець світу, будучи дуже зайнятими своїми псевдожиттями на поталу телевізійним масам глядачів. «Чорне дзеркало» – відображення псевдожиття цього багатоголосого, але одноманітного і безликого «угрупування», імен у якого мільйон, як у всякого зла. Третій сезон починається з яскравої і дуже знайомої для більшості сучасних людей історії про «лайки» – позитивні відгуки в соціальних мережах. Якщо ти набираєш рейтинг в 4,5 з 5 можливих, ти стаєш дуже шанованим, модним, «ти в тренді», а отже можеш собі дозволити гарний будинок, машину і решту, включаючи дівчину/хлопця чи дружину/чоловіка. Намагання отримати більше «лайків» від будь-кого (і чим більше цих «будь», тим краще) призводять до повної штучності поведінки і остаточного лицемірства. Більшість знову вирішує, чи підходиш ти під стандарт якості, насправді дуже і дуже суб’єктивний… Незвичайним і контркультурним, хоч і суперечливим нюансом в серії слугує тема лайок (антитеза «лайку»?). Емоційна складова як джерело нецензурщини тут подається позитивною протилежністю нещирості, бо лайка завжди чесна. Полемічно, але, погодьтеся, оригінально.

 

 

Враження чужих людей на нас самих – божевілля сучасної соціалізації. Орієнтація на принцип «а що скажуть інші» в наш час призводить до реакції, чия руйнівна сила часом перевершує деструкцію згаданого принципу. Наприклад, в 4 серії, «Сан Джуніперо», одна героїня каже іншій: «Ти подивись на всі боки – люди вилазять із себе, намагаючись когось із себе зробити – певно, у фільмах піддивилися». І це правда. Але щоб нівелювати цю правду, героїня пропонує іншій зробити те, що та раніше ще не робила – зайнятися лесбійським сексом, з висновком у фіналі сцени «Ну, класно ж було, правда?». Щоб перестати бути подібним на інших, людина пускається берега і вже не повертається, потонула у безумстві протилежності. 

 

Та апофеозом впливу мас на думку людини і гри в несхожість є фінальна, 6-а серія серіалу – «Ненависть нараду». Один з героїв каже, висловлюючи ніби загальнозрозумілу думку: «Якщо ти сволота, то заслуговуєш на цькування в мережі». А як цькують в мережі? Створюють хештег (в цьому випадку #СмертьТакому-то). До цього додають гру в «популярність» сволоти і «призовими» місцями. А до гри – високотехнологічний спосіб видати призи – власне, виконати прописану ідею хештега… Знаєте, що цікаво? З кожною новою смертю кількість учасників цькування все збільшується і збільшується. А коли до деяких учасників приходить поліція, розслідуючи вбивства, цькувальники, невинно кліпаючи очима, кажуть: «Та це ж лише гра…».

 

«Чорне дзеркало» насправді показує не нас самих, а інтерпретацію зображення. Будь-яке дзеркало не чорне, воно нейтральне, чорним його роблять наші думки, коли ми проводимо свої «п’ятихвилинки ненависті», в праведному гніві обурюючись на акт агресії чи дурості: на російські окупаційні війська в Донецьку та Сирії, ізраїльських вбивць в секторі Газа, талібів в Афганістані, зажраних депутатів в Україні чи просто якусь нарвану дружину/коханку олігарха. Ми експресивно коментуємо пости у ФБ, дописуємо твітти, пересилаємо інстаграми – всюди вставляємо свої селфі та «п’ять копійок», вважаючи свою пику чомусь привабливою, а свої думки – цінними. Від цього будь-яке дзеркало почорніє і перетвориться на портрет Доріана Грея. Тому особливо важливо хоч іноді приходити до тями, тверезішати, скидати із себе нашарування соціальних стандартів.

 

«Чорне дзеркало» дуже сприяє цьому. Хоч і в меншій мірі, ніж раніше: третій сезон значно м’якший за попередні. Певно, задля масової уваги Netflix попросив творців серіалу зменшити напругу і безкомпромісність. Гадаю, саме тому з’являються такі серії, як «Паляниця», де у фіналі героїня, навіть опускаючись на суспільне дно, все одно тішиться, з відчутним і візуалізованим задоволенням посилаючи під три чорти супротивника. Або «Сан Джуніперо», де дві жінки після смерті з’єднуються в обіймах лесбійської любові комп’ютерного «хмарного» світу. Чи серія «Ненависть народу», в якій антигерой таки заплатить за свою антисуспільну діяльність…

 

Та попри послаблення пронизливого звуку і шоку від побаченого, «Чорне дзеркало» зберегло свої відображальні властивості. Воно так само песимістичне, як і людське існування на цій планеті (незважаючи на посмішки дітей, Мони Лізи та, часом, долі). І в цьому – його сила. Адже песиміст (як казав Сірано де Бержерак) – це той, хто говорить правду. Просто говорить він її завчасно.

 

01.11.2016