В якійсь розумній книжці колись я прочитала про те, як лисиці позбуваються бліх — і спогад про це засів так міцно у моїй пам'яті, ніби я наяву стала свідком цього вигадливого і дотепного дійства. То була книжка зовсім не про лисиць чи про бліх, швидше за все вона якось стосувалась фіктокритичної антропології, але, цілком можливо, це були хасидські історії, у кожному разі ця ситуація з лисицею використовувалась автором для того, щоб провести паралель із людиною і її звичками, використовувалась як метафора чогось — але чого саме, я тепер не можу згадати.
Усе ж мені хочеться переповісти вам про вигадливість лисиць. До того ж, прочитавши цей пасаж, ви зрозумієте, наскільки він напрошується на те, щоб стати метафорою. Я думаю, його навіть можна застосувати для різних потреб, перетворити на метафори зовсім різних явищ, настільки антропоморфна ця замальовка. Немов із “Надзвичайного містера Лиса” Роальда Дала.
Отже, коли лисицю починають заїдати блохи, вона бере в зуби жмуток трави і йде до ріки. Лисиця дуже повільно заходить у воду, занурює лапи. Іде далі й далі, аж доки все її тіло не ховається під водою. Блохи, які встигли втекти з занурених частин, зосереджуються на лисициній голові, але й голова поволі зникає під поверхнею плеса — разом із вухами, заплющеними очима. Тільки ніс і затиснутий в зубах жмуток трави стирчать над водою. І коли блохи у відчаї перебираються на жмуток, лисиця відкидає його якнайдалі від себе і повертається до берега.
Щоб давати раду різним фрустраціям і страхам, болям і труднощам, розмаїтим відчуттям і виявам, які опановують ізсередини, як блохи лисицю ззовні, людина використовує слова. Більшості відчуттів і виявів неможливо вербалізувати, але бодай простір навколо них вдається таким чином освоїти, присвоїти і частково засвоїти, як організм засвоює корисні речовини.
Дивовижно, що людина використовує мову також і для того, щоб засвоювати життя, робити його реальнішим. Щоб зупиняти і заповільнювати те, що проминає, щоб роздивлятись детально те, що є. Щоб давати імена тому, що мучить і не дає спокою, каталізує емоції — незрозуміле, непроговорене, неусвідомлене.
Жмутками трави можуть бути які завгодно теми: вибоїни на дорогах, високі тарифи на комунальні послуги, підручник із сімейних цінностей, фільм певного режисера про жахливу трагедію.
Лисиця кидає жмуток трави у ріку, і його відносить течією в далечінь. Чи лисицині блохи порятуються і знайдуть собі тіло іншої тварини для життя?
Ріка, до якої людина кидає свої жмутки трави, може виявитись засміченою чи отруєною словами. Крім того, людині не завжди допомагає просто викинути свій жмуток трави у ріку — вона відчуває полегшення тільки тоді, коли перекине жмуток із блохами на іншу людину. Отже, емпатія — це вміння приймати чужих бліх. Людина потребує слухача. Людина потребує співрозмовника. Когось, хто розуміє її мову, хто використовує близькі слова в близькому значенні, когось, хто може прийняти чужих бліх, взяти в зуби жмуток трави і увійти в ріку. Когось, чиє слухання перетворює говоріння зі жмутка трави з блохами на течію ріки.
Коли доросла людина починає вивчати нову мову, вона задіює ті самі частини мозку, що й у ранньому дитинстві — із неї раптом починає проступати дитяче. Те, що колись уже відбувалось, але зараз відкриває новий світ, іншу логіку, інші сенси зрілій сформованій людині — збиває захисти, підважує óпори, знезброює і дає нові опóри. На мовні курси варто ходити бодай уже заради того, щоб спостерігати, як у дорослих людей із серйозними професіями стають розгублені й беззахисні обличчя, як вони намацують голосами шлях, як неоковирно формулюють найпримітивніші фрази, якими безпосередніми виявами прориваються раптом: торжеством, зніченістю, безпомічністю, пошуками підтримки. Ти отримуєш шанс іще раз щось довідатись про те, як влаштоване життя, мало не від самого початку. Як тебе звати, скільки тобі років, яблуко, яйце, мама, Бог, котра година. Ти отримуєш шанс на незамилене око, на свіжий погляд. На інший спосіб побудови речень, на іншу логіку, на іншу точку зору.
Я ще ніколи раніше не відчувала такого небажання їхати до Польщі. Разом із кількома іншими авторками мене запросили взяти участь в літературному фестивалі. Я була впевнена, що запитуватимуть про волинську трагедію і про фільм: яка ваша думка? Яка ваша позиція?
Ти обов'язково мусиш мати позицію, мусиш кількома змістовними абзацами вичавити сенс і переповісти зміст, підбити підсумок, вирахувати суму. Чітко, конкретно і однозначно. Я стільки про це думала, що коли почало ставати зрозуміло, що ніхто мене про це не буде запитувати, я відчула побоювання — як би самій у найбільш невідповідний момент раптом не заходитись уголос вираховувати і підбивати.
Я навіть жодного разу за весь час не почула назви цієї місцевості — так мені пощастило. Натомість прочитала в дорозі книжку Вітольда Шабловського “Праведні зрадники”. Історії конкретних осіб, конкретні долі. Багато прямої мови — дуже простої, наївної, болючої, незахищеної, оголеної. Те, що відбувалось, настільки жахливе, що не вміщається у пояснення чи в звинувачення, у жодні слова. Шабловський і не намагався вмістити. Він просто вчив нову мову, інший спосіб побудови речень, іншу логіку. Слухав розповіді. Про тих людей, які вбивали, і тих людей, які рятували. І цими розповідями нічого не вичерпати, цим шляхом не дістатись до жодної мети. Але ним можна йти, він провадить уздовж течії. А течія несе жмутки трави — свідчення надзвичайної вигадливості лисиць.
31.10.2016