Сьогодні був я вже на межі повного заломання фізичних і духових сил. Саме, коли шукав я за якимсь закутком, щоб у глуші скритись від людського ока, перегородив мені дорогу найменше побажаний у цій хвилині мій знайомий.
— Здоров, друзяко!
І з питомою собі нахабністю він безцеремонно підбив дашок мого кашкета.
— Ов! Міна квасна і піт на чолі? Щось не повезло?
Спершу хотів я, викрутившись на закаблуку, без слова відійти від нахабного розмовника, але й не зчувся, коли він у короткому часі видобув з мене моє нещастя! (У цьому моменті навіть Сократ міг би позаздрити йому духової акушерії).
— Так кажеш, ні духу по радянських "духах"...
— Ще є, але я знаю, що Люся крім "Бєлої ночі" інакших не вживає.
— Бєлої ночі... Так... Добре... Ну й що?
Товариш недбайливим рухом вийняв цигарку й затягнувся пахучим димком. Мене випроваджував з рівноваги його спокій, але я не переставав розповідати.
— Потім подумав я про солодощі... Це було б так прекрасно... Чепурна коробочка, повна пахучих помадок у блискучому кольоровому стані олю...
В прижмуреному оці мого знайомого світилась іскорка недоброї усмішки.
— Ну, так, злагіднив я якстій свій максималізм, я знаю, то це надто думати про щось таке... але все ж таки я мав надію роздобути хоч кілька деко звичайних цукорків. Люся пропадає за солодощами.
— Кілька деко... Люся пропадає... Я слухаю тебе дальше.
В моєму нутрі знов відізвався притаєний спротив на тон мого товариша.
— Китиця квітів була б найкращою розв'язкою справи, але тут також не проста історія. Дві надмерзлі галузки й це вже з переоцінкою на маркову валюту. Зрештою хризантеми... Так, що...
— Потім тобі, певно, захотілось палестинських помаранч, каліфорнійських яблук, бананів, тістечок, печеного леду і птичого молока. Як бачу, ти дальше не страждаєш від надміру здорового розсудку... Я — далеко скоріше і з успіхом поладнав справу подарку і то весільного, не якогось там іменинного.
— Весільного!
— Так. Саме тепер поспішаю з гратуляціями до щасливої пари.
Мої очі забігали по випханих череватих течках. З цікавості я дослівно вискакував із шкіри.
— Кортить побачити? Будь ласка!
Товариш із повною свободою відчинив течку. Побіч себе лежали дві паперові коробки. На одній з них виднів напис: Молодій парі на новій дорозі життя", на другій: "Многая літа". Написи з посмаком весільних тортів випровадили мене з рівноваги. Я не втерпів заглянув до середини і... остовпів. Потім протер очі і ще раз заглянув до коробок. Не могло бути ніякої омани. В одній коробці була найординарніша в світі проста бульба, а другій цибуля.
З непорозумінням поглянув я на товариша.
— Ти, що витріщився? Не подобається? Замало елегантне?
Товариш самопевно поплескав мене по рамені.
— Запевнюю тебе, що молода пара вважатиме цей подарок за королівський жест. За азбукою їх право на картоплю припадає аж на кінець місяця, а цибуля... Пхі! Навіть чар найсолодших медових місяців не заступить їм миски картоплі з присмаженою цибулькою...
Мій товариш з бравурою стрибнув на східці переїжджаючого трамваю, вимахуючи мені на прощання весільними подарунками.
[Львівські вісті]
26.10.1941