З мартирології українського духовенства за большевицьких часів
Повернувши по двох роках до Галичини, заглянув я до мого родинного села, Пісочної, коло Стрия, а довідавшися про страшні переживання пароха о. Ом. Каленюка за большевиків, відвідав я його і просив розповісти про ці страхіття. Частину цієї розповіді подаю як цікавий документ часу. Інж. М. В.
Дня 5 квітня 1941, — розповідає о. Каленюк — завізвав мене НКВД на переслухання до Миколаєва. Переслухував енкаведист, заступник голови Шукалин — не менше як 3½— 4 год., ставляючи мені понад 100 питань, які по більшій частині читав із записника. Питав про УВО, УНО, про націоналіста Дмитра Палієва, про Ексц. Митрополита, про деяких парохіян, про мої проповіді і т. п., і т. п. Написавши опісля протокол, зажадав підписати його. Я просив, щоб дав прочитати цей протокол, але Шукалин накинувся на мене: "Я не обманьщик і просить вас не буду". Уступаючи перед силою, бо знав я, що мене чекає, так і підписав я, не знаючи зовсім, що підписую. Можливо, що і вирок смерти на себе. Опісля відправив мене до дому, визначуючи мені друге переслухання 12 квітня 1941. Цього дня попрощався я з женою, прибув до Миколава, висповідався в т. пароха о. Федусевича і зголосився у Шукалина, який держав мене цим разом коротко, випитуючи про вік моїх дітей (які всі були в Німеччині) і зараз завів мене до сусідньої кімнати перед енкаведиста, який сидів за бюрком. Цей спитав мене, чи знаю, хто він. "Не знаю", сказав я. "Я начальник НКВД у Миколаєві, Харитоненко", відповів і просив сісти. Найменше півтора години плів мені про теорію комуни, заявляючи, що він сам комуніст. Від часу до часу питав мене, як задивляюсь на клясову боротьбу, поміщиків, жидів і т. п. У нас, сказав я, девізом є: "любов ближнього, навіть ворогів". "Це дурман — мракобісіє" — крикнув. — "Раджу вам зрезигнувати з пароха, бо за 4 місяці вас і так не буде". "Бог знає, чи дочекаємо цих 4 місяців", відповів я. "Ми дочекаємо", кричав — "ви певно, що ні".
В цій хвилині прискочив Шукалин, який у другій кімнаті підслухував, і почав кричати: "Ми знаємо, що ви за пташок. Резигнуєте, чи ні?" "Я не Юда" — відповів я. "Ви всі Юди" — кричав енкаведист. Тоді я встав з крісла і сказав: "У вас револьвер — так стріляйте, Бога ніколи не виречусь". Шукалин глянув на мене і почав кричати: "Що ви зробили б з таким священиком, що виступає публично у проповідях проти большевиків?". "Такого нема", сказав я. "То ви такий" — і пальцем ударив мене у груди. — Ми маємо купу доказів на це — ви наш ворог — кричав Шукалин. "Доноси проти мене — це нечесна клевета". "Зараз переконаємось, кричав Шукалин, а Харитоненко, читаючи часопис, сказав: "Каленюк, застановіться, що робите, щоб не жалували, а буде запізно". Шукалин вийняв з кишені письмо і зажадав, щоб я підписав його. Коротке — "декларація", що зобов'язуюся добровільно співпрацювати з НКВД у Миколаєві, про все доносити і держати в тайні, про що тут говорилось, і це під судовою відповідальністю. Прочитавши, я заявив, що цього ніколи не підпишу, бо це ж не мій фах. "Так, ви наш ворог, бо не хочете нам помагати. Відчуєте незабаром наслідки цього!" — кричав Шукалин. — "Якщо конче жадаєте декларації льояльності, так прошу дати папір, я сам напишу, бо предложеної безумовно не підпишу", сказав я. Харитоненко подав папір. Я написав, що я льояльний до влади. "Замало", кричить Шукалин. Харитоненко питає мене: "А ви священик?". "Так", відповів я. "А якби ви довідались про планований морд — чи ви повідомили б про це владу?" "Так, повідомив би." "Замало", кричить знову Шукалин — "Ми вам не віримо, проте мусите ще написати, що будете держати в тайні все, про що тут говорили." "Як мушу, так і підпишу", сказав я і підписав. Шукалин прочитав письмо і приказав мені проїхати ще вечірнім поїздом дня 24 квітня 1941 р.
Ледви встав я з крісла, цілий мокрий; по 3-ох годинах мук — виволікся я з проклятого будинку енкаведистів-катів, оглядаючись, чи не завертають і чимскорше побіг додому. Ні спав, ні їв. Такі я муки страху переходив. День перед 24 квітня 1941 утік я до Львова. Я був в Ексц. Митрополита, який вислухав мене і богато порадив.
Другого дня пішов я до депутата проф. д-ра К. Студинського і просив опіки й оборони. Д-р Студинський, якому я все розповів, почервонів з обурення та зажадав прізвищ енкаведистів. Ми зладили письмо, яке я надав на пошту. Це письмо звучало: "До Начальника НКВД у Миколаєві. Знаю напевно, що ви змушуєте священиків до донощицтва і мовчання. Заявляю вам, що в цій справі звертаюсь до Хрущова і що буду боротись з вами всіми засобами, що є у мойому розпорядженні, бо в Совєтах усі громадяни рівні. — Студинський, Львів, 26 IV. 1941."
Довший час не взивали енкаведисти мене. Письмо професора поділало. Кілька разів мали вивезти мене, як тайно повідомлено мене: тоді втікав я з дружиною до Львова, а вертався, коли транспорт з жертвами відходив. З обережності ночували ми з дружиною в полі.
Аж, слава Богу, вибухнула війна з большевиками.
Дня 26 червня 1941, т. є. четвертого дня війни, повернувся я з дружиною, як звичайно і передтим, в 3-ій рано додому з поля, де цілу ніч пересиділи ми, слухаючи недалеких гарматніх стрілів і нетерпеливо ожидаючи приходу німців.
В 5 год. рано цього дня відправив я Службу Божу при зачинених дверях церкви, віддаленої від приходства яких 20 метрів. Коли виходив я через захристію до хати, нагло побачив через вікно захристії енкаведистів. Був і один жид без шапки, з крісом, готовим до стрілу. Енкаведисти йшли по мене попри захристію на приходство. Як тільки ввійшли вони на приходство, я почав утікати. Збоку стояло авто з другими енкаведистами. На щастя вони були тоді обернені у противний бік. Я скочив у бік, поза церкву, до найближчої селянської хати, а в цій хвилині авто заїхало по мене перед приходство. Тоді міг я опасти в їх руки, але дійсно чудом спасся від неминучої смерти, бо зараз другого дня енкаведисти змасакрували й убили 14 жертв, разом з д-ром Здебським, адвокатом у Миколаєві.
Утікаючи дальше, скинув я реверенду в другій хаті, а одягнув селянську загортку і полями, збіжжями, зробивши велике коло — забіг під хату між дерева, яких 200 метрів від приходства з другого боку і там задержався, неспокійний за мою дружину. На запит енкаведиста-жида: "Де батюшка?", відповіла вона: "Якраз недавно пішов до Миколаєва за дріжджами". Обшукавши всі будинки, город і т. п., розбили навіть одну "убікацію", що була замкнена, надіючись там мене знайти; скоро від’їхали, щоб дігнати мене.
За яких 20 хвилин повернулись назад і знову обшукали по шафах, а не знайшовши мене, знову скоро від'їхали.
Перестрашена дружина втікла полями до сусіднього села, де перебувала аж до приходу німців. Довідавшись від парохіян, що дружина вийшла ціло, почав я дальше втікати, а це до Рудник. Яктільки вийшов я зі збіжжя на толоку, через яку мусів я переходити, побачив, що два шпигуни у віддаленні ¼ км. забігають мені дорогу. Я скрутив у противну сторону, а вони задержались, стежучи довго напрям моєї утечі.
Щоб змилити їх, ішов я понад 2 км. у противному напрямі. Втративши їх з очей, зробив я велике коло і лісами дістався до Рудник. Тут дуже щиро прийняв мене т. священик о. Лавришин, який мешкав у селянській хаті — поза селом.
В домі о. Лавришина задержався я 4—5 хвилин, бо боявся, щоб там не шукали за мною; удень пересиджував по селянських стодолах з 2 дверима, а всі ночі у полі, аж до приходу німців. Годину по моїй утечі енкаведисти зарядили при помочі робітників-комуністів фабрики шкла в Пісочній обшук усіх піль у Пісочній, а Шукалин телефонував з Миколаєва до голови сільради Кіндія: "Живого або трупа доставити сюди сейчас батюшку Каленюка". Прихильний мені голова сільради Кіндій, що старався помогти мені при втечі і відповідав: "Хіба б ми не зловили, але ми шукаємо його". Та мене в Пісочній уже не було.
В мому житті, а маю 61 р. життя, заглядав я вже кілька разів смерті у вічі, але це послідне було страшною мукою для мене, і дійсно один Бог чудом вирятував мене від смерти."
[Львівські вісті]
24.10.1941