Ісус би так не зробив

Очевидно, священик чи інший член Церкви повинен подати представнику ЛГБТ руку миру. Якщо цього не зробить, то зрадить дух Євангелія.

 

 

 

— Що Ви думаєте про кампанію «Подаймо собі знак миру»?

 

— Я не брав участі в підготуванні цієї акції, тому не знаю деталей її виникнення. У спонтанному сприйнятті кампанія здається мені дуже ясним євангельським заохоченням до діалогу і примирення. Я не хочу вишуковувати в ній іншого змісту. Це є звістка, що має в собі виражену знаком силу.

 

Звідки в декого виникає нехіть до позитивних знаків такого плану? Мій досвід з рухом «Віра і Веселка» схиляє мене побачити в ньому добрі наміри. Вважаю, що якщо я добре  відчитую Євангеліє, то ця рука миру має бути простягнута іншій людині. Незалежно від того, чи вервиця у ній, чи кольоровий прапор.

 

— Цього бракує в Католицькій Церкві? Діалогу і примирення з ЛГБТ-особами.

 

— На рівні научання — ні. І з Євангелія, і з офіційного вчення Церкви виникає відкритість до кожної людини, незалежно від її поглядів чи сексуальної орієнтації. Турбота про тих, які мають труднішу за інших дорогу до Бога та єдності з Церквою. Таким є також і послання Папи Франціска, який каже відрізняти людину та її вчинки. Вчинки можна засуджувати, але людина завше має бути прийнята з розпростертими обіймами.

 

Знаю, що на практиці буває з цим гірше. ЛГБТ-особи мають проблеми з деякими представниками Церкви, з їх категоричними, деколи просто брутальними висловлюваннями в медіях або відсутністю будь-якої реакції на листи-запрошення на зустрічі і розмови. Трапляються і такі ситуації з проповідями, коли батьки, які акцептували сексуальну відмінність своєї дитини, повертаються з недільної Служби Божої з баґажем пробуджених проповіддю неґативних емоцій.

 

Треба виразно розмежувати Євангеліє і вчення Церкви від практики, яка інколи йде збоку або й проти вчення. І це стосується не тільки представників ЛГБТ.

 

— А що каже вчення Церкви?

 

— Найбільш загальною нормою є те, що кожну людину належить запросити до спільноти. І гетеросексуальні люди мають проблеми зі своєю сексуальністю. Коли б ми хотіли таврувати їх і виключати за те, що вони є безладними в цьому сенсі, то ми б мали, певно, порожній костел. Нема людей без гріха. Неправильно є закрити двері перед однією групою. Ісус з Назарета так би не зробив.

 

Виникає питання про оцінку людських вчинків, їх суперечність чи згідність з християнськими нормами. Гетеросексуальний уклад також потрафить мати колізії з цією оцінкою. Це, однак, не означає, що таких людей треба виключати.

 

Щойно зблизька придивившись до гомосексуальних осіб, увійшовши з ними в інтимні розмови, я побачив, в яких тяжких і складних, в яких неоднозначних і нетипових ситуаціях вони є. Говорити про них однозначно, що вони грішники, є величезним спрощенням, несправедливістю і кривдою. Оце так, ніби прийти до музею і, не знаючи нічого про мистецтво, говорити, що абстрактне мистецтво є до нічого, бо кожен би так вмів намалювати.

 

Діапазон позицій цих людей, інтенсивність їхніх намагань жити у згоді з Євангелієм величезна. Щоб зрозуміти складність цієї проблеми чи побачити комплексність долі цих людей, треба в це все увійти глибше.

 

— Ви маєте багатий досвід з представниками ЛГБТ. Зокрема, провадили реколекції, організовані Групою польських християн ЛГБТК «Віра і Веселка».

 

— Не тільки. Я зустрічаюся з такими особами й індивідуально. Вони приходять до мене на розмову чи на сповідь. Потрапляють до костелу св. Яна, слухають мої проповіді, і це, напевно, заохочує їх до відкритості, до розмови, в якій ми маємо шанс порозумітися. Під час індивідуальних зустрічей видно, якою великою є напруга в цих людях, яку кривду вони терплять через те, що почуваються відкинутими з обох боків — Церквою з одного, а гомосексуальним середовищем, де Церква сприймається як ворог номер один, — з іншого. Тривіально кажучи, їх звинувачують в колаборації з «чорними», котрі прецінь є форпостом осуду.

 

Я захоплююся рішучістю людей з «Віри і Веселки». Вони кажуть, що не уявляють собі життя без Церкви і без участі в її житті. Водночас змагаються з опором власного середовища і своїми внутрішніми проблемами.

 

Щодо реколекцій, їх програма була зразковою. Виглядала інтенсивнішою, аніж програма реколекцій для семінаристів. Ранішні медитації, псалми, конференції, літургії і час на розмови зі священиками. Триденне перебування разом, спільне споживання їжі і відкритість, нераз повна жалю, болю і гніву, дозволили мені зрозуміти дуже багато. Цього досвіду не вдасться замінити ніякими теоретичними дослідженнями. Він лишає в людині дуже виразний емпатичний слід.

 

— Чи священик або інший член Церкви, який не хоче подати представнику ЛГБТ руки миру, чинить гріх?

 

— Очевидно, що він повинен подати, і повинен запросити, і повинен поставитися до них з найбільшою вразливістю. Якщо цього не робить, то зраджує дух Євангелія, зраджує місію Церкви, яка каже за Ісусом: прийдіть до мене всі. Я знаю, що є така позиція, але запевно не є вона євангельською.

 

— Чи двоє чоловіків або дві жінки, що живуть як пара, чинять гріх?

 

— Ми маємо тут подібну ситуацію, коли пара живе в неосвяченому союзі. Ця проблема постала останнім часом на ватиканському форумі, де її інтенсивно обговорювали. Виникло питання про життя на кшталт сім'ї у формі, котра або є освяченим подружжям, або не є. Якщо є, проблем нема. Якщо не є, то незалежно від того, чи це гетеро- чи гомосексуальний союз, він не узгоджується з канонічним правом і наукою катехизму.

 

Тоді це є справа кожного, хто зіткнувся з такою проблемою. Дехто, що живе в не першому союзі, децидується на так зване біле подружжя [без сексу]. Я стараюся показувати таким людям всі за і проти, бо сексуальна стриманість є героїчним рішенням і трудно когось зобов'язувати до неї.

 

Те, що відбулося у Ватикані під час останнього синоду, а потім папський документ на цю тему — це перенесення наголосу з леґіслації, зі штивного дотримання параграфів, в бік людського сумління, індивідуального рішення людини, яке має вести її до власної відповідальності за рішення про те, як вона функціонуватиме в Церкві. Це є її децизія, яка в остаточному виборі ставить її безпосередньо перед Богом. Якщо вона впевнена, що має добре сформоване сумління, відповідальна за це рішення і доклала всіх зусиль, щоби воно було належним дороговказом, то має обов'язок йти за голосом цього сумління у всіх ситуаціях, навіть тоді, коли цей вибір суперечить вченню Церкви. Недавно нагадав це за св. Томою о. Людвік Вишневський у важливій публікації «Блиск правди».

 

— Особи гомосексуальні не мають такого вибору, як гетеросексуальні. Католицька Церква не хоче уділяти їм таїнства шлюбу.

 

— В цій справі вчення Церкви незмінне дві тисячі років і важко з ним дискутувати. Таїнство подружжя є для жінки і чоловіка. В католицизмі, де подружжя розуміється як таїнство, нема дозволу на гомосексуальні союзи з благословенням релігійної спільноти. Думаю, що це не зміниться і однозначно так і залишиться.

 

— А що з іншими таїнствами, наприклад хрещення чи євхаристії?

 

— З хрещенням для мене нема жодної проблеми. Якщо батьки чи опікуни хочуть для дитини таїнства хрещення і вирішують виховати її по-християнськи, то я не бачу причин відмовити в такому хрещенні.

 

Розгрішення в таїнстві сповіді чи приступлення потім до таїнства євхаристії — це індивідуальні позиція і вибір як з боку ЛГБТ-особи, так і з боку священика. Таїнство покути є зустріччю двох сторін — однією є людина, яка приносить свій гріх, з іншою — священик, завданням якого є милосердно підійти до цієї проблеми, але передусім дати силу цій людині.

 

Залежно від ситуації я уділяю такі таїнства. Якщо хтось надається на розгрішення, то я чиню згідно з тим, що вчить Церква і що підказує мені моє сумління. Шукаю такого розв'язку, щоб сповідник не був змушений сказати: відпущеня гріхів мусимо відкласти на потім. Деколи для цього треба навіть кількагодинної розмови.

 

Питання в тому, чи священик взагалі має право відмовитись надати таїнство причастя людині, що до нього приступає. Це є рішення цієї людини. Священик не знає її поточної диспозиції.

 

— Вас за Вашу позицію не викликають на килим до начальства?

 

— Я не маніфестую своєї позиції. Не кажу: увага, я є відкритий. Просто роблю те, що роблю. Трапляється, що після Служби Божої приходять до мене люди, не обов'язково мої керівники, і кажуть, що їм щось не подобається. Тоді з ними дуже щиро розмовляю і кажу на завершення, що дякую за зауваження і що буду розважувати над ними у своєму серці. І дійсно так роблю. Інакше, як в згоді зі своїм сумлінням, я не міг би функціонувати.

 

Розмовляла Анна Добєґала

 

 

 

Ксьондз Кшиштоф Нєдалтовський є душпастирем творчих середовищ Ґданьської архидієцезії, від 1998 р.є ректором костелу святого Яна в Ґданьську.

Доктор теології. Викладає релігіологію в Ґданьській духовній семінарії.

Його особа є прообразом епізодичної постаті Кшиштофа Нєналтовського, героя роману «Таємна Вечеря» Павела Хілле.

 

 

«Подаймо собі знак миру» — перша в Польщі суспільна кампанія, до якої на запрошення ЛГБТ-організацій долучилися представники католицьких середовищ.

Її патронами стали щоквартальник «Więź», тижневик «Tygodnik Powszechny», щомісячник «Znak» і журнал «Kontakt».

Польські єпископи розкритикували кампанію. Розмова з о. Нєдалтовським відбулася ще перед публікацією офіційної позиції єпископату.

 


Rozmowa z księdzem Niedałtowskim
Jezus by tak nie zrobił
Gazeta Wyborcza, 22.09.2016
Переклад О.Д.

24.10.2016