Адам Заґаєвський
Переклала Роксолана Задорожна

 

Adam Zagajewski. Lekka przesada, Wydawnictwo a5, Wydanie pierwsze, maj 2011

 

***

Одне з найважливіших питань, яким точно задається, принаймні десь-колись, кожен читач поезії і кожен автор віршів: чи те, поетичне, те світло, без якого не виникає жоден великий вірш, існує лише у нашій уяві, в благих, інтенсивних ілюзіях натхнення, піднесення, чи має також свій відповідник в реальності? А чи є це лишень стрибок уяви, феєрія фантазії, фестиваль мови, який запускає свої невитрачені ресурси, як атлет на ярмарку, чи може є дізнанням чогось такого, що прикрите на щодень, але насправді існує? Від відповіді на це запитання багато залежить. Я ж, якби мене хтось про це запитав, відповів би: часто сумніваюся, не раз побоююся, що те світло — тільки огні св. Ельма, що палахкотять на щоглах нашої уяви. Але, зрештою, визволившись від сумнівів, ставши чистим та сильним, я б сказав, що те, що в поезії незвичайне та прекрасне (і дуже рідкісне), береться із реальності, з тієї її верстви, завісу якої нам відслоняють тільки зрідка. З того сеґменту світу, з якого б'є блиск.

 

***

 

Весна великих подій. Десятого квітня катастрофа президентського літака під Смоленськом. Я дізнався про це від продавщиці крамниці, де вранці купував чай та вермішель. У неї було налаштоване радіо і вона сказала, що щось з тим літаком негаразд. Раптом на місто спала жалоба. Вулиці швидко споважніли. По полудні того ж дня ми пішли на Вавель, де відправляли богослужіння за тих, що загинули. А там — величезний натовп, натовп глибоко зворушених людей, спокійних, опечалених, замислених. Обличчя, що викликають довіру. Натовп такий великий, що тільки його мала частина змогла уміститися у стінах катедри. Люди стояли під відкритим небом, на дідинцю, де саме почали квітнути дві могутні маґнолії. Та мить була прекрасною, прекрасною у трагічній величі. Як у Йєтса: «A terrible beauty is born». А незадовго по тому, через декілька днів — відродження істерії, повернення політики, кінець жалоби в сенсі чистого, безінтересового жалю і перехід до прагматики, почуттів партійних. Перші миті людей не розділяли, навпаки, єднали їх у спільному смутку. На жаль, це не може тривати й тривати.

 

***

 

Але по-справжньому виселені були тільки євреї, ті, що уже ніколи не повернулися. Це їх виселено з нашої планети, їх спалено, їх масово розстріляно на краєчку братських могил. Їх виселено у дим, у непам'ять. Так як виселено польських офіцерів, фахових офіцерів, та й офіцерів запасу теж. Тих, що були лікарями і математиками, художниками і адвокатами, тих, кого убито в Катині, Харкові та інших місцях, де здійснювали екзекуцію пострілом у потилицю, пострілом у оселю людського розуму. Усі інші, мої тітоньки, дядьки, мої батьки, поляки, німці, ті, хто краще чи гірше, але доїхали до місць призначення — моїй родині потрібен був тиждень, аби товарним потягом подолати 400 кілометрів, що віддаляють Львів од Сілезії, — добралися до своєї землі не обітованої, вони були переселені. Тільки переселені. І дехто від цього помер, від переселення.

 

***

 

Той, хто пише, наражається на певні небезпеки. Їх список досить довгий, не важко здогадатись, про які пастки тут ідеться. Та особливо неприємними є загрози інтелектуальної природи. Кажучи якнайкоротше: письменник не може не мислити, не може не бути, хоча б якоюсь мірою, учасником інтелектуального життя своєї епохи. Не може, не повинен, ховатися у дитячій, абсолютній невинності, бо ж вона у якусь мить змінюється на глупоту. Та що вдієш, коли навколо існує безліч теорій, вірувань, та й навіть ще відносно донедавна — ідеологій. Тож не можна цілковито прийняти жодної теорії, бо утратилась би свобода мислення. Найбільшим нещастям є і було — прийняття модної або панівної ідеології. Але не втекти від бодай часткового вчадіння; епоха затруює нас завжди. Отруїть і порятує, бо не можемо жити поза часом.

 

***

 

Фестиваль поезії у Кракові, якихось десять літ тому, фінальний вечір у Старому Театрі. На сцені шестеро чи семеро поетів. Зала театру наповнена доброзичливою публікою. На завершення усі поети встають і кланяються — не так елеґантно, як актори, вони в цьому не вправлялися, не вміють добре цього робити. Глядачі в свою чергу також встають зі своїх місць: овації стоячи. Поети, щасливі, кланяються і кланяються. Овації тривають, ще і ще, без упину… Поети — на сьомому небі. Таке щастя у них буває не часто, а може й ніколи. Згодом, по факту, я дізнався, що монтажник сцени нарікав на недосвідчених у театральному плані поетів: стали у поганому місці, задалеко, там де мала опуститися завіса, тому й так довго неможливо було її опустити.

 

***

 

Дві, або ж навіть і три мови. Здається, що ми розмовляємо та пишемо не однією мовою, що їх більше — та я не маю на увазі мов етнічних. Існує єдина мова, яка бере свій початок в сяйві, у далеких маревах. Тією мовою тепер мало послуговуються, але вона не перестає існувати. Інша ж мова має свій фундамент у розпачі. Це — мова констатації, натуралізму, цільних зауваг, проникливо критичних спостережень. Мова, що не залишає сухої нитки на конституції нашого світу, нищить ілюзії. Ту, іншу мову, чути дуже часто. І, нарешті, є ще й третє наріччя: мова іронії. Тією мовою послуговуються тільки ті письменники і мовці, які не можуть визначитися, котру з двох перших обрати. Тож ніби між іншим, провізорично, вдаються до іронії. І не раз перебувають в ній до кінця.

 

***

 

Можу жартувати над виселеними, глузувати з їхніх ритуалів, з їхньої літературно-мемуарної продукції, з їхньої схильності до кітчу, з сентименталізму, можу з легкістю іронізувати, насміхатися з надмірної ідилічності, яку вигнанці крізь роки приписують своїй малій батьківщині, але іноді думаю про втрачене місце не без болю. Болить мені те, чого я там ніколи не зазнав, велика пустка того, чого ніколи не було, дитинство, яке могло там відбутися, але ніколи не відбулося, умерло. Мене інтриґують навіть учителі, яких би я там мав, у великій будівлі якоїсь гімназії, не знаю котрої з них, районізація не охоплює тих, що виїхали, але, напевно, я б відвідував котрусь гімназію (нею були б свіжо вимиті сходи, металічний відголос відра з водою, яке ставить прибиральниця на мармурову площадку сходів перед входом). Я чомусь упевнений, що вони були б цікавішими від тих, які нас нудили у ліцеї міста Ґлівіце. Іноді думаю про це. Про життя, якого там у мене не було, про любов, яку не зустрів, про близькість з каменями та деревами, з вулицями, з якими ніколи не запізнався. Запахи того міста. Запахи, у яких змішався схід із заходом, чорні насінини соняшника з кремовою, крихкою халвою і делікатним запахом старих фортепіано, які добре знали музику Баха і Шумана. Жовті зуби тих фортепіано. Усі ті домівки і незліченні предмети, які їхні власники мали за якорі, що тримали їх у Львові, безпечно, спокійно. Тяжкі скрині, величезні шафи мали бути якорем. У тому місті, де було мало води, не могло ж бути якорів. Суворість зими, а тоді солод весни, коли розкривалася земля. Чистота неба в травні. Загроза війни та окупації, етнічні чистки, терор спочатку радянський, а потім гітлерівський (але я цього не прожив, не бачив). Пагорби того міста і численні вежі костьолів та церков. Зелені куполи найвищих будівель, філармонія, театр. Ті будівлі, солідні та важкі, мали бути якорями. Родинні гробівці на Личаківському цвинтарі — як гріб Станіслава Зборовського, юриста і поета, який помер дуже молодим і за яким багато хто дуже шкодував, але не міг знати тоді ніхто, що наступне покоління його родини приведе на світ жінок, які житимуть чи не по сто років. (Ніби якась невидима рука статистики хотіла перепросити за його дочасний відхід). Старий ринок, розташований на тихому узбіччі, і мур церкви у самій середині міста; мур, у якому назавше зупинився артилерійський постріл, слід братовбивчих українсько-польських боїв у 1918 році. І прегарна Вірменська Катедра, у яку входили ніби до коптийського храму десь у Єгипті. І де чути східні, неоздоблені співи, що хвалять вірменського Бога. Дискретні синагоги, котрі завжди промовляли, що є домом молитви, не домівкою Бога, і не хотіли нікому заважати, трохи боячись. Те, чого уже нема. Неділі, коли австрійські офіцери виходили на шпацер у парадних мундирах, а панночки з прислуги задивлялися на них із замилуванням. Шаблі польських офіцерів, срібні змійки на комірцях їхніх курток. А потім олов'яні зими окупації. Уся та минувшина скупчена у деревах, у щебеті ластівок, присутня і не присутня. Єзуїтський сад, назва якого зачаровувала мене, коли я ще був дитиною, бо у ній здійснювалися дві речі, що не суміщалися між собою: не відаюча втоми плідність квітів і кущів з єзуїтською дисципліною. З риторикою, напрацьованою віками, з чорними сутанами. Птахи і ящірки у тому саду, непокірні учні єзуїтських професорів, що постійно зникали у гущі, щоб їх не знаходили, — а поруч з ними черниці, що шукають своїх вихованців. Сецесійні, самодостатні кам'яниці, що свідчать про розквіт міста під кінець дев'ятнадцятого сторіччя. Спалені сонцем передмістя, що виходять на простори України, — ті зворушливі місця, де місто маліє до рівня одноповерхових будиночків і одразу переходить у село. Маленький блакитний трамвайчик, що мозольно видряпується на Високий Замок, ковзаючись по вузьких рейках. Дикі черешні у Кайзервальді, смак яких перевершував смаки решти плодів. Я був би напевно кимсь іншим, якби споглядав пагорби Львова замість веж копалень Сілезії. Дивився би на церкви та уніатські святині, може б краще розумів іншість. І самого себе. Не відаю. Що можемо знати про пустку, брак, про те, чого не було.

 

Львів

 

У Львові кумедна ситуація: першого дня, за вечерею, я несподівано звинуватив своїх супутників, що вони не розуміються на цьому місті, що сприймають його так, як будь-яке інше місце Європи, Ліверпуль чи Бохум, що нічого не відчувають, зупиняючи свої об'єктивні погляди на вулицях та площах, як фотоапарати. А це, все-таки, місто незвичайне, тут існують дивовижні речі, хоча і приховані… Вони, до певної міри, заховані під завісою радянського пилу, що ще там спочиває. Звісно. Та тут необхідна якась сила уяви, щоб до них добратися. Це не легка Флоренція, зі своєю очевидною, абсолютною, підтвердженою сотнею екскурсоводів вродою, це не Рим, красу якого побачить кожний ідіот, ні, тут — цілком інакше; місто ховається під верствою вульґарності — тим паче воно заслуговує на дослідження, тим паче людям вразливим слід почати працювати, а не тільки пасивно очікувати дива… Тут, у цьому скаліченому місті, треба послуговуватися не лише поглядом і слухом, але й уявою. Ця уява, щоправда, як казав Марсель Пруст, стосується місць відсутніх, віддалених. Не можна уявляти собі вулицю, на якій знаходимося, кімнату, у якій перебуваємо, особу, з якою розмовляємо. Але ж Пруст жив у епоху класичну, до катастрофи, і не міг знати, що колись будуть напівіснуючі міста, міста напівпокинуті, прикриті шлейфом гидоти, міста втрачені і напіввіднайдені. Він не міг передбачити, що в них уява стає — мусить зостати — ще одним чуттям, напівуявою і наполовину органом чуття. Бо тих звичайних, медично та емпірично підтверджених апаратів сприйняття тут замало. Вони мають бути підсилені примруженим оком, інтуїцією… Не міг він передбачити і нашу мандрівку до Львова — у місто, котре нікому не належить, ані тим, хто з нього виїхав, ані тим, хто тут живе постійно, і тому вимагає іншого виду уяви. Я говорив, звісно, коротко. Тоді я ще не умів розвивати свій арґумент, я був дуже лаконічним та емоційним, якимсь, навіть, незґрабним. То аж тепер, перебуваючи сам у своїй кімнаті, слухаючи музику і будучи в змозі розписати усе те, що насправді хотів тоді сказати, аж тепер, долаючи свій постійний esprit d`escalier, виправляю недосконалість того вечора, коли ми сиділи у пивниці якогось ресторану на вулиці Академічній (це довоєнна назва) у Львові. Зрештою, пишу ж ще й для того, щоб підкоригувати свої незґрабності та лаконічності, аби з навальної хвилі думок виокремити міркування вичерпні, більш вмотивовані.

 

Вони дивилися на мене, не розуміючи мого вибуху, але за мить, певне, дійшли висновку, що мають справу з кимсь трохи ненормальним, з кимсь, хто здійснює свою мандрівку у місце незвичайне. Вони осягнули це, а наступного дня — так мені здалося — відчули щось з величі того міста, щось з його випромінювань…

 

19.10.2016