...Писав цю книгу для немногих, бо немногим лиш дано звершити многе...
Дмитро Донцов. Дух нашої Давнини. Передмова 1943 року
…Вони з'являлися з безодні, брудні, просяклі своєю і чужою кров'ю. Сідали за стіл у кухні. Бабця їм прислуговувала. Ніхто їх ні про що не питав, бо вони були мертвими. Смерділи наглою смертю. Їли, але не набиралися сили. Потім лягали покотом, виставляли вартового, але і так доводилося чувати, бо не вдавалося заснути серед мертвяків. Якщо не знали в лице, то неможливо було здогадатися, чи це ті з правих, чи з лівих, чи, може, «приватні». Але всі, включно з тими приватними, приходили в інтересі моєї бабці і мого діда. Хотіли їх захищати від инших. Навіть німці, приходячи за дня, твердили, що щойно тепер тут почнеться справжнє життя з туалетами, євгенікою і дахами з бляхи...
Анджей Стасюк. Схід. (Перекл. Т. Прохаська)
Вечоріло. А саме, як і завжди, іще від часу відділення світла від темряви, починалося із надвечір'я. Пори, через цілу округлість добову найлагіднішої, коли Земля — з того її боку, що ним оберталася тепер на підсонні, — назбирує цього зоряного тепла щонайбільше. Й кольори у Світі стають тоді теж найповнішими, налиті соками, загуслі.
Особливо, звісно, у серпні, на межі літа й осені. Тоді усе достигає — і плоди на деревах, й збіжжя на полях, і городина. І кольори. Проте це надвечір'я було вже після серпня, вже восени. Але днини також погідної, у її підсумку. Десь, отже, або на самім початку, іще до перших дощів і холодів, або ж вже опісля них, у бабиному літі. Скоріше перед тим, тому що листя на деревах іще не надто пожовкло.
В осені свої принади. Восени, наприклад, найкрасивіше небо: найглибше й найбільше синє. І неймовірні хмари по ньому: тонкими хвилястими, а чи так вигнутими, неначе промальованими лініями — одна біля одної, одна за одною. Десь дуже високо, там де вітер. Це ж бо він їх і зтоншує, він і малює. Внизу сонячно й затишно, а там вітер.
Аби уповні це бачити, потрібен відкритий простір. Мабуть, найкраще у відкритому морі, якщо там є осінь. Але це надвечір'я було на війні, війна була партизанською, а тому діялося в лісі.
Із відповідними особливостями. У лісі, наприклад, Сонця не завше й видко помежи дерев. А проте гра його світла, заплутаного у гілках, буває від того іще більш казковою. Сонячне сяйво лягає на стовбури, на ґрунт не суцільно, але мерхтливими плямами, які хочеться взяти в долоні й пригорнути. Або ж пригорнутися до них. Й мохи набувають незвичайної, теплої смарагдовости, а кора на соснині та килим з опалої глиці на споді запалюються особливим, смолянисто-червоним. Нероздільний зазвичай світловий потік, врешті-решт, поділяється тут на окремі розгалужені промені, які в инших місцевостях можна бачити тільки у небі, крізь отвори у важких, дощових хмарах.
Потому Сонце сідає за обрій, ховається за вигин планети. Захід Сонця — це теж неабищо. Але у лісі немає й обрію, тому тут кольори надвечір'я остигають поволі й ніби без причини, осяйні плями на вохристо встеляній землі та деревах перескакують усе далі — з одного стовбура на инший, з місця на місце — аж зовсім заникають, вигоряють й холонуть.
Вечір переходив у ніч, і в партизанів розклали багаття.
Таборів було два — у різних частинах одного лісу. Бо ж це лишень в степу нарікають чи не кожен перелісок, а тут, у лісовій зоні, ліс просто собі тягнеться зі сходу на захід, або ж навпаки — залежно від керунку подорожнього — обмежений щойно від півночі та півдня спекою й морозом. Таборів, проте, було саме два, позаяк належали до двох сторін — протиборчих. Цього не одразу й втямити, на перший, недосвідчений погляд. Адже армії, як згадано, партизанські: їхня одіж строката, а зброя трофейна й різна, але, однаково, і в тих, і в инших.
Однаковими достоту були в них і вогнища. Через вогонь. На відміну від племінних назв й особистих імен, форм житла й господарського трибу, релігійної й ужиткової обрядовости, він ніколи не змінювався. Із тих самих пір, коли бродячі мисливці святобливо зберігали тліючі вуглини у плетених й глиною мащених кошиках на переходах, і далі, через усе досконаліші й простіші у використанні засоби його видобутку та пічних систем. По-різному тільки дрова горять — дубове дає більше жару, тоді як глицеві стріляють й іскрять. Але все це, і колір, і мінливість форми, й властивости — усе від початку. Включно із тією, що заворожує, змушує чоловіка задивлятися у мерехтливий танець ватри, ніби пригадуючи собі щось особливо важливе. Може, й так.
І тільки коли вояки при багатті починали співати, тоді лиш ставало зрозумілим — пісні в них різні.
Табори, отже, були ворожими. Вже віддавна. Й так само віддавна, щоночі, озброєні загони виходили з них на «відплатні акції» — палити сусідні ворожі села. Адже іще давніше, іще тоді, як вічний вогонь щойно жеврів у коробах, люди вже навчилися користати з його полум'я не лише для обігріву та задумливого спогляданя, але й для цілого ряду инших речей, як-от для відлякування хижаків від своїх помешкань та залякування инших звірів, на яких полювали, заганяючи до урвища. А трохи згодом, але також давно, тоді, як назви племін й наймення були инакшими кілька разів: для випалення лісу й засівання згарищ хлібом, а з руди — заліза; для спалення пасовиськ під час відступу — аби не дісталося ворожим коням (бо ж тоді вже настав був такий час, коли й коні могли бути ворожими); ну, й ось для цього — для знищення житлових та господарських споруд противника, його інфраструктури. Иноді навіть разом із ним самим, а точніше, його сільським населенням, яке, на відміну від партизанів, було прив'язане до своїх осель й не вирізнялося достатньою мобільністю задля порятунку.
Ворожість села, або ж, инакше, його належність до того чи иншого з таборів визначалося просто — у відповідності з походженням вояків.
Ця «відплатність» у нічних операціях, вона передбачала дві складові: почерговість — адже спершу хтось має зробити це першим, аби була змога йому відплатити; й друге, хтось і колись, властиво, мусить почати — найпершим, щонайраніше.
Почерговість належала тут до суто практичного, функціонального виміру. На кшталт того, як у селі пасуть худобу в череді. Питання щодо первинности, навпаки, вирізнялося виключно філософським характером. А тому й зринало час до часу саме в середовищі комбатантів, біля їхніх табірних вогнищ. Вояки, адже, мали досхочу вільного часу для роздумів — під час несення варти або ж маневрів. Вони не переймалися буденним, мізерією обивательського, жили на межі й мало не кожен вояк з того був філософом.
При цьому, однак, в кожному окремому таборі, зрозуміло, все й усім і без того було зрозумілим: винним був ворог. А кілька переговорних зустрічей-конференцій на нейтральній галявині (що утворилась природним шляхом опісля рукотворного спалення одного із поселень — ймовірно, властиво, першого, у тій-таки першій, отже, «відліковій акції», але невідомо вже тепер, чиїй і чийого) зродили томи фактологічної джерельної бази, що є корисна сама по собі, але цілком не придатна для вирішення поставленого завдання. Так завжди і є: якщо вам потрібно отримати розлогу й барвисту історіографію, розвій історичної науки, зведіть до купи двох учених мужів із твердими переконаннями. Але й не сподівайтеся істини.
Тож нічні напади справно чергувались, питання першости залишалося відкритим — на двостороньому рівні через закритість у кожної зі сторін, а проте це аж ніяк не обходило простих у своїй природі селян. Вони, як відомо, ніколи не були схильні до міркувань, не кохалися у мудрощах, й натомість тільки но й молилися щодень, і то геть про инше: аби варта й пси не збудили їх цієї ночі...
Так тривало. Аж ось, одного разу, щось пішло не так — відбувся незаплянований якийсь, незрозумілий для всіх зсув у часі й черговість виправ було порушено: два збройні загони вирушили на «акцію» водночас.
Ішли, гадаю, мовчки, ба навіть похмуро. Звивистими лісовими стежками. Цілком можливо, зрештою, що й стежка ця була одна й тама сама, тільки з різних її сторін — усі шляхи рано чи пізно перетинаються. Й думки в них снувалися також подібні. Адже як і вогонь, мали спільну природу — людську. В кожного були батьки і дитинство, мрії і кохання й нікому не посміхалося руїнництво і смерть — нищити й вбивати. Ну, може, хіба одному–двом з кожного боку, в яких не було дитинства або мрії й кохання.
Проте ішли. Цього ж бо вимагав від них Чин. Чин змушував забути про всі пораховані світлості. Задля Чину, або ж, для зручності сприйняття — ясного й щасливого прийдешнього бодай в наступних поколіннях.
На плече тиснула кожному зброя: високоорганізований шмат заліза із технічною здатністю спричиняти порушення в життєдіяльності, аж до її повного зупинення.
Стежка і справді виявилась одною. З двох протилежних боків вона вивела їх на одне й те самісіньке поле — водночас. І вони стрілися. Не знати, звідки воно й взялося тут, посеред лісу. Але це було тим більше несподівано, що обране для їх зустрічі поле було до всього іще й чистим. Чисте поле, без жодного горбочка або деревця, за яким була би змога заховатись. Партизани, вони звикли робити придорожні засідки з метою магазинування зброї, закладати вибухівку під стратегічними мостами або ж з'являтися з дебрів нежданими примарами, мстити й знову розчинятися в ніде.
А тому були заскочені.
Але не мали де подітись — у темряві вони не одразу одне одного помітили, отож зайшли від краю лісу надто далеко: бій відбувся.
Куля продзизчала, куля влучила — вояк змарнів на обличчі й зневоленим, обм'яклим тілом осів додолу. Зсунувся, обвалився за вертикаллю, як підірваний будинок. Тільки тихо. Навіть коли й простогнав не голосно, не було чутно за урвистим, множинним перегуком з пострілів та криками у спалахами поцяткованій темряві тих, хто залишався живим. Кричать завжди вони.
Світанок, це геть инше, аніж вечір. Те саме Сонце на обрії Землі, ті ж самі відтінки червоного. Але все прохолодне. Треба мати мужність, аби любити світанки. Треба вірити — вірити у новий день.
Врешті-решт, вже на світанку, сторони виявили шляхетність. Вони це полюбляють: воїни люблять виявляти шляхетність, бо ж саме це робить їх великими воїнами. Вороги припинили стріляти й дозволили забрати тіла загиблих. Одні дозволи иншим, й инші одним.
Два села, визначені старшиною для «акцій» на цю ніч, їхні собаки — усі, окрім варти, — тривожно, а втім так і проспали до ранку. Невідомо, щоправда, від чого ті пси починають, бува, брехати усі разом, і чи були такі обставини цієї ночі? Але, як би там що, з третіми півнями селяни піднялися самі, без будь-чиєї допомоги, й, дякуючи Богові, узялися до простих своїх, маломудрих селянських справ.
Як-от корову подоїти, насмажити картоплі на сніданок.
А було, проте, усе ж восени на початку. Пізніше не могло. Вже коли ховали убитих — на узліссі, обабіч чистого поля, над Світом пролетів клин журавлів...
4–9 жовтня р.Б. 2016, Львів
