Андрій Дрозда

 

Боб Ділан отримав Нобелівську премію з літератури, і тепер у нього є все: він вже має Оскара, Золотий глобус, Ґреммі, Пулітцера, місце в Залі Слави рок-н-ролу… Словом, важко без спеціальної підготовки назвати хоч одну значущу світову нагороду, якої б не удостоївся Боб Ділан.

 

 

Цікаво й те, що всі ці премії, медалі і статуетки він зібрав ніби ненароком, вдаючи із себе того, ким він насправді не є. Наприклад, Ділан ніколи не був видатним вокалістом, його фірмова гугнява манера співу дратує багатьох, та незважаючи на це він спромігся отримати аж три Ґреммі саме в категорії «найкраще вокальне виконання». Та якщо музика все ж вважається рідною стихією Боба Ділана, то власне літературних звершень у його біографії небагато. Якось у середині шістдесятих він було спробував закосити під своїх друзів-бітників і написав роман «Тарантул», але нічого видатного з тієї писанини не вийшло. Пізніше співак зізнався, що затія з виданням книги належала його менеджеру Альбертові Ґроссману.

 

Боб Ділан не належить до тих бардів з акустичними гітарами, які спочатку були легітимними поетами, тобто писали вірші на папері і друкували їх збірками. Із визначних авторів такого типу можна назвати канадця Леонарда Коена, який прийшов у музику з літератури, не перестаючи писати, окрім пісень, ще й прозу і поезію. Проте Коен наразі Нобеля не має, а Боб Ділан після кількох років ходіння у фаворитах букмекерів таки отримав золоту медаль, і саме за пісні, а точніше – за тексти пісень, які стали зразками нової поетичної мови. Однак, американський бард став лауреатом не лише через особливості авторського стилю, а й завдяки впливу, який його творчість мала на формування світогляду кількох поколінь молоді в США і всьому західному світі.

 

Літературний талант Роберта Аллена Циммермана (він же Боб Ділан) потужний і багатогранний. Він чудовий оповідач, його тексти – це розповіді про яскраві подорожі умовним Середнім Заходом, історії кохання, прощань, психоделічних мандрівок, виняткові зразки філософської й політичної поезії.

 

Ще на зорі музичної кар’єри Боб Ділан став провідником літератури у світ популярної музики. Армія діланознавців заявляє про впливи Артюра Рембо і Джона Кітса на тексти його пісень, починаючи з альбому Freewheelin’ Bob Dylan 1963 року. Пізніше метафор і сюрреалістичних образів Ділана набралися The Beatles, які до того писали тексти а-ля She loves you. Yeah, yeah, yeah!. Його пісні ставали гімнами покоління шістдесятих, їх розбирали на цитати.

 

Здавалось, усе: феномен Великого Барда можна відливати в бронзі, але Боб Ділан передчасно не застиг, не забальзамувався. Він змінювався, десь втрачав, а десь знаходив, стрибав від кантрі й фольку до електричного року і християнських мотивів. Нещодавно навіть записав кілька кавер-альбомів: різдвяний, пісень Сінатри і свого улюбленого ретро. На них, до речі, він нарешті почав класно співати.

 

Сьогодні він – динозавр, останній із могікан: він Леннона бачив, а ще встигав малювати картини, пробуватись у кінорежисурі, сповідувати хасидизм. І все це ніби зрозуміло. А критики сперечаються насправді про інше: Нобель для Боба – це констатація смерті чистої літератури, розширення її меж, виходу з берегів і злиття з іншими видами мистецтва; чи навпаки – повернення до джерел, адже колись давно поезія вийшла з музики, відірвалася від неї й почала існувати самостійно? У цій глобальній дискусії всі мають рацію й одночасно не мають. Дійсно, поети вже давно і впевнено виходять на сцену в якості фронтменів музичних гуртів, виконують свої тексти під музику, використовують візуальні ефекти, відеоарт та ще масу інших прийомів для впливу на аудиторію. З іншого боку текст пісні може бути поезією й окремо від музики, а разом із музикою не перестає бути поезією.

 

Принаймні, з текстами Ділана все так і відбувається. Сам бард на запитання про те, чим є його пісні, відповів колись так: «Вони можуть бути чим завгодно для будь-кого, хто їх слухає». Боб Ділан не обмежує ні себе, ні нас. Може, якраз у цьому й полягає таємниця його генія та його успіху.

 

17.10.2016