У Львівському Музеї етнографії та художнього промислу завершилася виставка світлин чеського поета і фотографа Ігоря Малієвського «Знаки Львова». Він готував її два роки, не раз навідуючись до нашого міста. Митець у розмові із Z поділився враженнями від Львова та львів'ян і розповів про свій особистий «львівський період».

 

 

— Ви вже не вперше у Львові, а рік тому навіть приїжджали сюди з літературними читаннями. Розкажіть, що цього разу привело Вас до нашого міста?

 

— Цього разу для мене закінчується певний львівський період, який почався понад два роки тому. В той час у Львові був мій друг, у нього тут відкривалася виставка, і він запросив мене приїхати. Не знати чому, я приїхав. І несподівано я відчув себе тут дуже добре. Я не розумів, чому мені тут так добре. У перший день по приїзді я написав свої перші вірші про Львів. І я вирішив зробити світлини цього міста. Це не перше місто, яке я фотографував, адже я часто працював у різних містах. Але я відчув якийсь внутрішній зв'язок, зовсім мені не відомий, який я можу відкривати, роблячи фотографії. У перший же день, коли я це побачив… Я кажу «це», тому що важко сказати, що це таке. Я просто вирішив, що моїм наступним містом мусить бути Львів. Потім вдалось приїхати на книжковий Форум, потім я приїжджав під час Місяця авторських читань, декілька разів я приїжджав сам по собі, тільки писав і фотографував. Цього разу я приїхав до Львова, щоб просто показати свою роботу, підсумок цього періоду.

 

Львів — це казкове місто, всі ми його знаємо. Та ніхто ніколи там не був. Чи був там уже давно, можливо, тоді це було інше місто, бо ж на одному місці їх відразу кілька, вони відкриваються поступово, якщо необережно відгорнути сорочку фасаду — з-за неї виринають польські чи єврейські, а часом  німецькі чи й російські написи. Львів — це місто, яке не знають навіть ті, хто в ньому живе, і це добре, бо щойно усвідомивши, хто ми є, починаємо грати самих себе і незворотньо втрачати. Тому всі психотерапевти і гіди туристичних аґенцій завжди будуть лише добре поінформованими могильниками, патологоанатомами, що вивчають окремі клітини гарної дівчини, незалежно від того, чи є тою дівчиною наша душа чи душа міста, в якому ми опинилися. Львів — це гарна дівчина, яка сама про себе цього не знає і яка має інші турботи, ніж чепуритися. Це дівчина, про яку чоловіки в Чехії мріють час від часу, але яку вже не можуть знайти, дівчина для життя, дівчина, яка радіє тому, що живе.

 

З книжки «Знаки Львова»

 

 

Це книжка, яка надрукована чеською, англійською та українською мовами. Вона проілюстрована великою кількістю фотографій, я їх знімав у класичній техніці на плівку і видруковував ці фото в темній кімнаті. Я привіз свою виставку і презентував свою книжку. Вона, напевне, занадто дорога для українських читачів, але тішуся, що вона тепер у світовій дистрибуції. Тож фотографії Львова побачать люди в Сполучених Штатах та інших країнах. Мені вже писали і друзі, і навіть незнайомі мені люди, що ця виставка і ця книжка спонукали їх приїхати до Львова. Перше її відкриття відбулось у Празі. Але у Львові це було, мабуть, найважливіше відкриття, бо завжди трішки небезпечно відкривати місто для людей, які в ньому живуть від народження, а я ж іноземець. Тому я трішки хвилювався, як це буде сприйнято. Сьогодні запросив багато друзів, щоб вони побачили Львів, побачили мою виставку. Багато моїх друзів є художниками, музикантами, письменниками. Зібравшись їхати до Львова, ми просто вирішили, що покажемо що-небудь з того, що ми робимо. Бо Львів дуже відкритий для художників з інших країн, навіть є перекладачі, які безкоштовно все для нас роблять, і люди, які підготували вечір, і ми їм за це дуже вдячні.

 

 

- Колись і Чехія, і наш реґіон — Львів, Галичина — належали до однієї імперії. Чи відчувається ще ця культурна матриця, спільна для Львова і чеських міст? Чи, на Ваш погляд, за сто років ця матриця зникла і ми розійшлись в різні боки настільки, що це вже не відчувається? 

 

— Дуже відчувається. Цього літа я відпочивав в Одесі. Це також цікаве місто. Я також задумав його фотографувати. Але для мене це більш іноземне місто, ніж Львів. Різниця між ними є, а для мене цікавою є вся Україна. Звісно, я був у Києві, всього кілька днів, і хочу туди повернутись, однак Львів дуже подібний на Прагу. Я думаю, Львів, Краків, Прага та Лісабон — це міста, які мають якусь невелику таємницю. У них є багато подібного. Важко сказати, чого саме, можливо, з фотографій це видно краще, ніж з інтерв'ю, тому що словами це виразити важко. Львів дуже нагадав мені Прагу 90-х років, коли ми вже звільнились від соціалізму, але ще не зовсім належали до західної системи. Сьогоднішня Прага дуже самонаціоналізована. В центрі практично не живуть люди, і культура більш зв'язана. Тут на вулиці виступають вуличні музиканти, а в Празі це заборонено. Тож мені здається, що Львів вільніший, ніж Прага. Можливо, в майбутньому це зміниться, можливо, для багатьох людей все зміниться на краще, але можливо, буде втрачено якусь поезію. Я дуже тішуся, що був у Львові в цей час і застав цю поезію.

 

Вулиця Коцюбинського

 

— Ви розказували, що з Вами приїхали друзі подивитись Вашу виставку і їх цікавить Львів сам по собі. А загалом чеську публіку цікавить Україна, українська культура і література? Чи багато зацікавлених Україною в Чехії?

 

— Треба сказати, що кілька років тому цієї зацікавленості зовсім не було. Для пересічної публіки Україна була тим самим, що й Радянський Союз, тобто якась країна, дуже подібна на Росію. Після аґресії Росії проти України все змінилось. Люди знають, що це інша країна, вони почали цікавитись українською мовою, українськими письменниками. Зараз такі імена, як Андрухович, Винничук, дуже відомі в нашій країні, люди, які читають книжки, вже знають ці імена, а може, й багато інших. Цьому дуже прислужився Місяць авторських читань, завдяки якому багато письменників з України та інших країн можуть приїжджати в Чеську Республіку.

 

— Я знаю, що Ви запрошуєте до Чехії українських письменників. Ви зацікавлені Україною через те, що у Вас українське коріння?

 

— Можливо. Але я не можу сказати, що це зацікавлення є цілком генетичним. Це коріння дуже далеке. Українцем був мій дідусь з татової сторони, я його ніколи не бачив, він помер ще до того, як я народився. І прабабуся з татової сторони мала якесь російське коріння. Я дуже добре почуваюся в слов'янських країнах, я навіть добре почуваю себе в Росії. Але зараз там така політична ситуація, що це просто денервує інтелектуалів. Тож можливо, я поїду в Москву з цією виставкою. Мені дуже цікаво, як її сприйме російська публіка, але вона буде також цікавою для українців, які живуть в Москві.

 

Вулиця Вічева

 

— Чи є в Чехії українська діаспора і чи активна вона?

 

— Українська діаспора не дуже активна в культурному плані. Я думаю, дуже багато українців приїжджають до Чехії просто працювати, тому в них нема часу, вони не живуть там, щоб стати українськими чехами. Вони там живуть, щоб заробити і повернутись назад в Україну. Я знаю, що українці приходили на мою виставку в Празі. Я з ними розмовляв і знаю, що відбуваються різноманітні  акції, концерти, але їх організовує невелике коло людей.

 

— Я знаю, що Ви організовували акцію на підтримку України супроти російської аґресії «Звільнили Ілловайськ, звільнимо Карлові Вари». Було таке?

 

— Це були лише листівки і літачки під час фестивалю в Карлових Варах. Туди щорічно приїздить російська діаспора. То був наш невеличкий жарт. Де-не-де ці листівки залишались лише п'ять хвилин, де-не-де довше, і чеські журналісти встигли їх сфотографувати.

 

У мене є друг, чеський письменник Ярослав Рудіш. У Празі вже десять років ми маємо літературне кабаре. Кожного місяця ми ставимо нову виставу. Ми ставимо її лише двічі. І раз чи двічі на рік, як вдається, ми запрошуємо також авторів з інших країн. Нам вдалося запросити Юрія Винничука. Ми вирішили написати листа президентові Путіну з подякою за звільнення від фашизму і пропозицією взяти в дарунок те найцінніше, що ми, чеський народ, маємо. Отож ми написали листа чеською та російською мовою: мовляв, ми  висилаємо в подарунок нашого президента як найбільшу цінність, ми знаємо, що президент Росії не любить дорогих подарунків, але ми впевнені, що цей він залишить собі. Це була така маленька підтримка України з нашого боку. Ми були дуже раді, що того вечора, коли люди, які ходять на наші вистави, підписували цей лист, у нашому театрі виступав Юрій Винничук, який привіз свої переписи і готував український борщ. Так що в Чехії тепер є принаймні три сотні людей, які знають, що це таке. Тож зв'язок з Україною є. Якщо щось добре і сталося через цю аґресію, так це те, що весь світ і Чехія в тому числі дізнались про Україну і зацікавились її культурою.

 

Вулиця Академіка Колесси

 

Розмовляла Галина ГРАБОВСЬКА

 

ДЛЯ ДОВІДКИ

 

Ігор Малієвський народився 1970 року в Празі.

Вивчав теоретичну фізику в Карловому університеті.

З 1995 року працює в ділянці художньої фотографії (двічі перемагав у конкурсі Czech Press Photo), пише поезії та прозу, разом з Ярославом Рудішем готує літературне кабаре EKG.

У 2003 році дебютував збіркою віршів «Бєломорка», пізніше вийшли книжки «Дружба» (2005), «День, який настав після кінця світу» (2013) і «Місяць над річкою Тейо» (2014).

 

 

12.10.2016