Слїдами IV-го куріня 24-го п. п.
І. Сербська кампанїя.
Початок австрійсько-сербської війни застав IV. курінь 24. п. п. в Боснїї, в місточку Фочі. Фоча розложена на горбковатім теренї над горішною Дріною, її населенє турецько-сербське. Як в цїлій державі, так і в сїм місточку війну привитано з одушевленєм. Сейчас завязав ся міщанський комітет для вербованя добровольцїв, багато Турків зголосило ся до війска, щоб вже раз присмирити "бутного Серба".
Курінь одержав приказ вимаширувати з касарень в поле. Він належав до 8-ої бриґади XV. корпусу. По малих перепалках, що вели ся зі змінним щастєм з пограничними сербськими та чорногорськими віддїлами на горах Челєбічі (2239 м.), Моталька та Чайнїця (1245 м.), Серби і Чорногорцї зникли. Цїла 8-а бриґада перейшла північну частину Чорногори, увійшла до т. зв. Нової Сербії, перейшла через міста Плєвіє, Нова Варош, Сієнїца, Новіпазар і инші, а сербської армії не було видно. Турецьке, а ранше музулманське населенє витало австрійське війско всюди з ентузіязмом, війску роздавало, що лише могло, словом, завал був не до описаня. По двоx тижнях блуканини, себто шуканя ворога, австрійські патрулї донесли з кінцем серпня 1914 р., що сербсько-чорногорська армія в силї двох дивізій йде здовж ріки Ібару в полудневім напрямі, отже як раз зближаєть ся до нас. Не було що робити. Наші сили були безумовно за малі, треба було вертати в свояси.
Був се т. зв. перший відворот із Сербії. Що тоді дїяло ся, здасть ся, зайвим буде описувати. Панїка по вчерашнім ентузіязмі в турецькім населеню була страшна. Маси Турків втїкали зі своїми гаремами за повертаючим війском. Крик і гамір нагадував хиба ярмарочне крикливе житє. Дорогами везли Турки саньми, які тягнуло по 5—6 пар волів, свої манатки, баби без завоїв, лементуючі дїти і инше добро; санї посували ся зі скреготом та гуркотом по гостинци раковим кроком, комунїкації так якби не було.
По кількох днях наша бриґада опинила ся над рікою Дріною. Здовж лївого її берега тягнули ся стрілецькі рови. Наш курінь обсадив простір кількох кільометрів біля місточка Ґоражда. Цїле майже турецьке населенє Ґоражди втїкало поволи в сторону Сараєва, забираючи що лекше з собою. Запал до війни втихав, майже у кождого переважав біль по стратї. Вжеж не легко їм було кидати свої господарства.
Тут варта зазначити, що господарка Турків стоїть на дуже примітивній основі. Возів тут не видно, навіть в лїтї послугують ся саньми, довгими на яких 2 м., а на 1½ метра широкими; дуже рідко подибують ся вози, які також широкі, низькі, з колесами, що мають найбільше чвертьметровий промір. Щодо чистоти, схожі Турки з галицькими Жидами. Сам Турок лїнивий, за нього працюють його жінки; він сидить біля ватри із скуленими під себе ногами, попиває чорну каву тай при сїм по звичаю молить ся. Доми, зі знаками півмісяцїв на дахах (сербські з хрестами), були звичайно поверхові, партер для мущин, поверх для жінок і дїтий; вони обведені високим парканом. Кімнати не грішать охарністю. Турки займають ся частинно торговлею, деякі знова ховом овець, кіз, або садівництвом. Боснїйські гори скалисті, денеде лише видно слїди колишніх лїсів.
Сербська армія йшла за нами нал Дріну. Одна через Ґоражду, а друга, як пізнїйше ми довідали ся, через Вишеґрад, стараючи ся вдерти ся до Боснії і загрозити Сараєву. Ми стояли в окопах по лївім боцї Дріни, на правий висилало ся лиш патрулї. Сю часть міста, яка була по сїм боцї ріки, спалено. В кінцї показали ся сербські віддїли. Не хотїло ся нам вірити, що маємо до дїла з правильним війском. Вояки називали їх глумливо жебраками. Тай не дивним, бо кождий Серб так убираєть ся, як і вояк. От звичайні, вузкі вовняні споднї, ноги в личаках, обвинені кавалком сукна; лиш блюзи темно-жовтавої краски, які були у вояків однакові, вказували на якусь одноцїльну масу. Шапки без дашків, як у галицьких арештантів, дві торбини по боках, пояс з набоями та кріс, от — і цїлий вояк. Побідно були убрані і Чорногорцї.
Перед наступаючим ворогом патрулї нашого куріня подали ся на лївий беріг Дріни. По кількох днях перестрілок в початках вересня в ясний день з криком та співом перейшли Серби Дріну. Курінь подав ся назад. Від тепер зачали ся порядні воєнні невигоди, як алярми, малі перепалки і т. ин. Ходило лиш о се, щоби Сербів по змозї вдержати, та ждати свіжих сил, які мали прийти на поміч. Задача була вельми тяжка. Серби творили рід банд, званих "комітаджі", які не раз тай не два нападали на трени, зади армії, палили турецькі хати і т. и. Навіть жінки належали до сих банд. Нераз лежимо в таборі, о півночи старахкотить кільканадцять крісів, а чорт знає, хто то. Се робота банд. Вони чимало також причинювали cя до сербських побід своїми інформаціями про рухи австрійських війск. Немало їх і згинуло.
(Дальше буде.)
[Дїло, 10.10.1916]
(Далї.)
Хоча хвиля була доволї поважна, то таки нерaз і до сміху приходило.
Завзятости й відвага у Сербів було аж за багато.
Paз знова в ночи верхом горя, майже рівнобіжно до дороги йшов Серб та острілював нас безнастанно. Рано привела його патруля. Запитаний, чому се робив, відповів: "За краля Петра". Таких примірів можна би наводити сотки.
Погані були то хвилї. Доріг майже нїяких, дощі, болота, безнастанні малі битви, перехід раз водно то знова в друге місце, словом, т. зв. воєнні штрапаци давали ся усїм добре в знаки. Серби посували ся в перед, а тимчасом й до нас приходили свіжі сили. Цїлий наш фронт тягнув ся паралельно до Дріни, маючи за собою Сараєво; лївим крилом ішов в Сербію через річку Дріняча (бічна Дріни), а правим сягав на полудневий схід від Сараєва черев річку Прача (бічна Дріни) на височину Яґоріну. Дальший фронт в сторону Чорногори продовжував инший корпус.
До більшої битви прийшло що-йно 25-го вересня 1914 р. під місточком Влясенїца. Боротьба була завзята і тривала чотири доби. Серби заняли домінуючу гору над цїлою околицею, а що гора-скала була зі сходу та півночи стрімка, а з инших боків, хоча недоступна, але за те ворогом обсаджена, тож і гіренько прийшло ся її здобувати. Тут перший paз добре курінь охрестив ся, штурмуючи скалу зі східного боку. Даремні були зусиля, на стїну годї було видерти ся, даром спинали ся жовнїри серед сербського граду куль та каміня. Так зійшло два днї. Гори не взято. За кождим штурмом курінь розбивав ся, а вечером знова збирали ся.
Серби сидїли спокійно дальше на скалї. Одинокою потїшаючою надїєю було се, що сербська артилєрія була доволї слабонька й переважно малокалїброва. Не була і австрійська міцнїйша, та всеж тут і там були 10 або 15 центиметрові батерії, перед якими Серби, як се оповідали полонені, мали пошану. Та недостачу артилєрії докривали Серби відвагою й завзятєм.
Вкінци змінено плян. Артилєрія добре острілювала скалу, а наступ переведено із полудневої сторони скали; під його напором Серби поводи уступали, а вкінци четвертого дня курінь яри підмозї инших здобув гору. Курінь дуже відзначив ся. Не обійшло ся тут без тяжких страт (між иншими упав однорічний доброволець Горбовий), але за те Сербів приневолено не тільки до вдержаня походу на Сараєво, але і до малого відвороту. Як вояки говорили — наша артилєрія Сербам "помагає". По битві під Влясенїцою Серби подали ся на яких 20 кільометрів на полудневий схід між ліси біля осель Ганпєсак і Ганжлєбово, але і тут не сприяла їм доля. Австрійські війска не давали спокою, тож подали ся вони небавком кільканайцять кільометрів дальше на схід на полонину Романія Плянїна (1629 м.) біля місточка Coкольовіц.
Настала маленька павза. Ми ждали на нові свіжі сили, а Серби знова зміцнювали свої шанцї на горбках сеї полонини. Треба зазначити, що Серби були майстрами в будованю стрілецьких ровів. Після говореня полонених, були у них зорґанїзовані маси робітників з цивільного населеня, які йшли за війском та по вказівкам фаховцїв копали шанцї.
(Дальше буде.)
[Дїло, 11.10.1941]
(Далї.)
Д. 24-го жовтня 1914 р. курінь був знова в добрім огни, а саме в лїсах під Вішеґрадом. Серби дістали втретє доброго прочуханця, при чім стратили часть своїх тренів, кілька гармат, а ледви смеркло ся, втекли в свояси аж за Дріну.
Аж лекше кождий з нас відітхнув. Здавало ся, що ось-ось мира що-йно не видко. З Боснїї Сербів зовсїм прогнано, крім сього занято навіть частину Сербії біля річки Дрінячі, отже думало ся, що Серби просити-муть о мир. Деяких вояків в куріни декоровано, в приказах дивізійної і корпусної команди курінь кілька разів похвалено. І в тих останнїх боях не обійшло ся без страт та всеж вони були не надто великі. Із сотнї Гуцулів-леґіників остала ще половина. З інтелїґентів Українцїв упав на Романія Плянїна однорічний доброволець з Буковини Роман Ґушул.
Один день курінь відпочивав. Відтак знова почали ся малі марші. Всїляко думано, ходили також всїлякі поголоски. Одні говорили, що йдемо до Сараєва зимувати, инші, що вертаємо бити Москаля. Почта, правду кажучи, дуже слабенько животїла. Часописий не було майже жадних, а про українські хиба й на зачувати; про Галичину таки нїчого не знали. Так перейшли ми знова через Роґатіцу, Влясенїцу, Cребренїцу, Мілїчі і ин. і біля села Любовія станули над Дріною.
Д. 1-го падолиста 1914 р. був перехід через Дріну. Доволї спокійно ми її переплели; перед нами вже були инші війска, які перехід вибороли. Так зайшли ми в Сербію. Наша бриґада була тодї корпусною резервою. З Сербами ми не стрічали ся. Стрічали также мало сїл. Тут і там кілька хат по горах, тай і сї були звичайно порожні, бо населенє утїкло за війском. По кількох днях маршу ми опинили ся під Валїєвом. Тут бої довго не тривали, бо над річкою Колюбарою побито Сербів і вони мусїли подати ся, а через те й Валїєво лекше здобуто.
Більше нїж бої давав ся нам в знаки холод. Настала зима, снїги, морози,
По занятю Валієва Серби подали ся дальше на схід в сторону Краґуєвача. Ми задержали ся два днї у Валїєві. Гарне промислове місточко виглядало наче вимерле. Тут курінь розтаборив ся по хатах, тут перший раз прийшла до куріня українська часопись. (Прислав її менї тов. Іван Німчук зi шпиталя). Було се "Дїло", редаґоване у Відни. Радість між нами була небувала! Українське друковане слово, хоч само появляло ся на чужинї, то таки й нас на чужинї дігнало. Що за іронїя долї! Не давно ще, бо в початках серпня, йдучи до війска, бажали собі ми "До побаченя", аж у Київі, а тепер були ми всї тїлом й душею на далекій чужинї... На нашій землї і по наших домах гуляли війска царські... Читали ми статї в "Дїлї", та мало сказати, читали. Ми шукали в кождій букві, в кождім слові, в найменшім реченю новин з рідного краю!... Хоч сумно й гірко було на душі, бо по ґр. Бобрінських і инших їм подібних годї було чогось доброго сподївати ся, то всеж таки ми не тратили надїї. "Побємо Сербів, а потім черга на Москву, — думало ся. Сей один примірник "Дїла" (4 сторінки) був тодї чимсь дуже дорогим, просто неоцїненим дарунком. Часопись ходила з рук до рук. Звідси ми довідали ся дещо певнїйшого про деякі подїї з нашого житя, бо перед тим вдоволяли ся ми тільки глухими вістями.
Та не було багато часу на розумованя. Прийшов приказ іти дальше. Від переходу через Дріну наша бриґада майже не була в огни. Тепер що-йно мали ми Сербів доганяти. До більшої битви прийшло 20-го падолиста, на гірськім поясї "Буква", де стрінули ся ми з добрим опором Сербів. Був се яких 1000 метрів високий гірський хребет, якого збоча вкривали лїси; сам його верх був чистий, а на нїм головні сербські позиції. Два днї тревали бої, вкінци третого дня взято приступом останній верх "Букви".
(Дальше буде.)
[Дїло, 13.10.1916]
(Далї.)
Було се пекло, не бій. Від раня до полудня лежали ми в розстрільнїй в огни. Артилєрії не щадили нї себе нї нас; скоростріли клекотїли як тілько могли, бо нам руки дзревіли від зимна так, що й крісом орудувати буде тяжко. Годї вже було видержати. О 2-ій годинї по полудни приказано гору штурмувати. Серби були на самім її вершку, на яких 600 метрів від нас. Жовнїри кинули ся до приступу; з одного боку наш курінь, а злїва хорватський курінь 53-го п. п. Серби мунїції не щадили. Вояки падали що хвилї. Був момент, де здавало ся, що ми вже всї пропали! Критична й страшна хвиля... І в тім моментї ударив ґранат в саму середину сербської розстрільної. За ним прийшов другий, третий... Були се самі "Volltreffer-и". Не бажав я собі тодї бути в сербській шкурі. Ледви піднесли ся сердеги, щоби втекти з сего пекла, як в тій-же хвилинї старахкотїли курінні машиневі кріси. Мов скошена травка лягло покотом 100 Сербів. Завзятий кровавий був останній бій, хоч тривав ледви яких 10 мінут. Серби держали ся по геройськи, гинули, а не піддавали ся.
Знова поплило тут чимало української крови, між нашими упали тодї однорічні добровольцї Іван Шинькарук з Коломийщини, Олекса Зубрицький і Трусевич (кінчив ґімназію в Перемишли); пропав теж по нинїшний день без вісти Олекса Олесницький, син декана о. Альойзія Олесницького з Чортівця, пов. Обертин... Трьох перших поховано у спільнім гробі на горі.
І знова прославлювано й хвалено курінь, слава куріня тішити-ме дальші поколїня.
Де то не проливала ся кров синів України? Кілько то на чужинї лягло головами? Сеж лише короткий опис з переживань одного куріня, а щож доперва можна би сказати, коли узгляднити, що разом з нами було в Сербії майже зі всїх східно-галицьких полків (знаю про 80 п. п., 77, 58, 30 і 45 п. п.) по одному куріневи. Історія денних приказів сих курінїв не знає анї одного випадку здачі, анї дезерції.
Три днї ми відпочивали по сїй побідї. Опісля пішов курінь дальше за ворогом в сторону Краґуєвача. "Ще місяць, а може і стільки нї — буде війна", говорили вояки, а "як здобудемо Краґуєвач, буде мир. На Різдво будемо певно в Краґуєвачи."
Другого дня ми вже маширували в напрямі правого крила, а третого таки побачили, що з нами тяжко. Серби йшли не розстрільними, а таки кольонами.
Д. 7-го грудня по полудни нам приказано загальний відворот.
Війско ішло верхами гір, а дорогами трени. Наче три великанські вужі, як день так ніч, повзло в сторону Дріни і Сави. Одні в сторону Вішеґраду, другі на Шабац, а треті на Бельґрад. Дороги були розбиті, тут і там падали з умученя конї; декуди віз або гармата застрягла в болотї тай спинювала весь рух. Про харчі не було й бесїди.
Д. 16-го грудня наша бриґада станула в Шабацї. Тогож дня вечером ми пеpeїxaли Caву і першу ніч від тижня відпочивали.
(Дальше буде.)
[Дїло, 14.10.1916]
(Далї.)
Ся частина Сербії, якою курінь переходив, є чисто гірська. Населенє доволї охарне, жило в достатку і займало ся садівництвом та годівлею безрог. Сади тут прегарні, ведені взірцево. Майже кожда збіч гори — се сад. Переважно сливи. Богато Сербів займало ся садівництвом для торговлї. У кождого було по кільканайцять сотнарів сушених слив, а крім сього варять Серби із сливок рід герівки, званої ракією. Її також можна було найти бочками в кождій сербській хатї. Ми з сього чимало користали. З одного боку жили нераз лиш сушеними сливками, а з другого червінку лїчили ракією. Хати і господарства виглядали на зверх як у наших селян. У найбіднїйшого Серба було по кільканайцять, а у богатших і до 100 штук безрог. Недаром прозвано Сербів "царством безрог". Мущин стрічали ми мало, а жінки не дуже радо говорили з нами, тож годї щось сказати про духову сторону. Не можна їм тільки відмовити відваги і завзятя. В часї відвороту були випадки, де баба-Сербка не то нїчого не продала, але просто таки сказала: "Вдирай, чоловіче, бо наше війско за плечима; а що я ще маю, то лише для нашого війска." Коли поста вити ся в положенє голодного і взяти під увагу таку відповідь безборонної жінки, якій не одно може обірвати ся, то не знаю, чи богато у нас таких найшло ся би. Ноша їх була звичайна і у жінок зовсїм не ріжнила ся від ноші наших селянок з Поділя. Місцями подибувало ся тарілки та деревляні фляшки, маленькі баривочки, вибивані дуже гарно в десенї всїлякими кораликами, щось в родї прикрас на наших гуцульських топірцях. Церкви переважно муровані. Не бачив я нїде нї одного попа. Населенє всюди православне. В мові його є кілька діялєктів.
По відворотї із Сербії від 17-о грудня 1914 р. до 21-о мая 1915 р. був курінь по селах над Савою в т. зв. Сирмії. Країна ся нагадувала нам зовсїм галицьке Подїлє своєю рівниною, чорноземом та недостачею лїсїв. Зразу перебували ми в нїмецькій кольонїї в селї Чальма. Тут головно відпочивали ми по сербських тарапатах, туди прийшло кілька "марш-сотень". Жовнїри одержали новий мундір, перепроваджувано десінфекцію, щепленя проти всяких недуг, деколи маленькі вправи переводжено, щоби мовляв не повсихали ся кости, і т. ин. Тут также відсвятковано Різдво. Годї не спімнути про се перше наше Різдво на чужинї. Рік передтим нїкому й не снило ся, що сї свята аж такі будуть. На святий вечір кухарі зладили вечеру, команда куріня дала навіть гроші, щоби уприємнити людям се рідке свято. Прибрано кімнату народньої школи, попід стїни уставлено вкриті столи, а на серединї стояла сяк-так прикрашена ялинка. Внесено кутю і роздїлено на тарілки; посходили ся всї підофіцири, та старі вояки, що вернули із Сербії, позасїдали за столи. До присутних промовив один з однорічних добровольцїв. Поважним тоном побажав по звичаю присутним всього найкрасшого, бажав також здїйсненя наших зусиль і повстаня незалежної, вільної України. По промові відспівали всї "Ще не вмерла..." Відтак вечеряли, колядували, на погутірцї зійшов час далеко поза північ. "В сїм часї того року ішли ми до церкви, а нинї спати" — говорено. Не було ceгo вдоволеня й радости, що колись. Спомини, ремінісценції з минувших лїт, питанє, що дїєть ся ріднею, чи діждемо ся красших хвиль, чи уступить Москва із наших сїл і богато такого не давало спокою й вдоволеня.
Минуло Різдво. Дальше зачало ся звичайне, монотонне житє. Тут що-йно зачала доходити правильно почта. З Відня приходило "Дїло", "Вістник Союза визволеня України", "Ukr. Nachrichten", а пізнїйше й "Свобода". Вечерами сходили ся вояки і підофіцири разом та читали часописи й говорили про всякі справи. Викладано їм також історію України. Дуже подобав ся жовнїрам коротенький опис історії України, друкований в "Свободї". Сї хвилї були доволї приємні, може подекуди навіть красші, нїж сходини у сїльській читальни. Вояки почали й самі передплачувати часописи, складаючи ся по двох-трьох на одну. Часу на читанє було доволї.
(Дальше буде.)
[Дїло, 15.10.1916]
(Далї.)
Немало звертало ся уваги на місцеве населенє, його господарку та звичаї. Земля тут дуже урожайна. Широкі звичайні дороги, правда, подібні до т. зв. польських доріг в Галичинї, лише без ям, багон і в добрім станї. По обох боках дороги росли дерева. В селї всї доми муровані, криті дахівкою, а на серединї біля школи гарний дім "Lesehall-ї" (читальнї). Доми тягнулися по обох боках дороги, всї гарно обведені муром. Каміня не було, а проте вдовж села попри доми тягнув ся хідник з цегол. На подвірю всюди лад, чистота, порядок мов у пуделочку. Серед села пишала ся маленька церковця. Було також кілька крамниць, в яких можна було усього дістати. Характеристична річ, що ся кольонїя не закинула між чужою масою своєї ноші. Жінки убирали ся по міщанськи, після моди — цїсаревої Марії Тереси. При господарстві носили рід деревляних кальошів. Се дуже практичне. В кімнатї ходять у мештах, а на дворі вбирають деревляники, які все стоять в сїнях. Черев се не вносять в кімнату смітя й болота, а крім сього дерево гріє і не протїкає так, як шкіра. (Пара таких деревляників коштувала в склепі 40 сот.). Кімнат звичайно по дві, всї біленькі і охарні, по стїнах повно образів, а поміж ними родинні фотоґрафічні знимки. Одна кімната гостинна, а друга наче їдальня. (Кухня осібно). На обід й вечеру сходила ся цїла рідня, разом засїдала при столї, разом відправляла й молитви. Населенє займало ся лише в части управою збіжа, бараболь і т. п. і то тільки для власного ужитку, за те в більшій мірі управлювано вино. До нас відносило ся доволї прихильно, тим більше, що вояки вміли зєднати його для себе, помагаючи в дечім при господарстві. В недїлю по полудни сходили ся Нїмцї до читальнї, хоча майже у кождого була своя часопись. Тут треба зазначити, що в околици була видавана місцева нїмецька часопись для кольонїстів.
Звідси перейшов курінь д. 1-о лютого 1915 р. в село Стеяновцї. Се знова було иншої породи. Населенє чисто сербське і до сербщини явно признавало ся. Зразу глядїло на нас "боком".
Село побудоване у формі хреста, чотири широкі улицї мали також цегольняні хідники. Хати муровані, але вже було менше ладу біля них, як у Чальмі. Там чистїсеньке подвірє було виложене цеглою, тут болото, смітє, от як на неоднім ґаздівстві в. Галичинї. На серединї села стояла гарна, мурована православна церковця, біля неї приходство, а далї школа, й замкнена читальня. Населенє богате, майже у кождого своя винниця і по кільканайцять штук товару та безрог, які випасали ся на широких пасовисках мадярських панів. Властителї 10—15 морґів поля вже мали свої власні господарські машини, як кирати, сїварки, жнїварки, млинки до чищеня збіжа і р. д. Садів тут не було і се чимало нас дивувало, але, як оповідали мешканцї, сади їм не вдають ся. Тутешний селянин не одним перевисшає нашого мужика. Люди доволї просвічені. В кількох домах находив я яку-таку біблїотеку, образи й портрети народних сербських дїячів. Чимало стеяновських селян було інтернованих. Духом і тїлом вони всї Серби. Я не здибав селянина, щоби сказав "я Грват", а у нас? Гей, гей кілько то лиш наших т. зв. інтелїґентів подавало ся на чужинї за все, лиш не за Українцїв?! Та не тут місце про се говорити...
В стеяновських кімнатах було доводї непривітно. Можливо, що разила нас їх невисокість і недостача печий, що з окрема в зимі давало ся відчувати. Жінки займали ся переважно ручними роботами, деякі ткали за варстатами. Нарід вживав собі добре мимо великого посту. Що днини мали мясо, яйця і инше, а по обідї і вечері пів лїтри вина; лише в пятницю варили молочні потрави. Се немало разило наших жовнїрів. Проте населенє не було вдоволене, бо мовляв в мирних часах красше йому жило ся. 10 кільометрів на північний захід від села тягло ся гірське пасмо, зване "Фрушка Ґора". Гарна лїсиста сторона, справдїшня прикраса сеї рівнини. Пасмо се — се велика святість, щось вродї галицької Зарваницї. Там було кілька монастирів, там також рік річно від Зелених свят аж до осени був відпуст. Тодї в монастирях не було нїякого житя, всюди стояли війскові сторожі.
(Дальше буде.)
[Дїло, 17.10.1916]
(Далї.)
В половинї цвітня 1915 р. перейшов курінь до міста Рума. Гарненьке і симпатичне, воно числило до 30.000 населеня (Нїмцї, Мадяри, Серби). Мало елєктричне освітленє, цегольняні хідники, лише ринок був виложений камінними плитами; був і суд, дві школи, дві величаві церкви (православна й латинська), великий поверховий дім "Lesehall-ї", дві гарні кофейнї, кіно і т. д. Час тут сходив доволї приємно. Мимоходом треба зазначити ще й се, що на великодні свята хор наших жовнїрів співав тут велику службу божу. Се випало доволї гарно, а місцеве населенє не могло нахвалити ся нашого співу. Так само і при куріни 58 п. п. був хор, який час до часу співав в місцях свого побуту при службі божій.
Загально кажучи, жовнїри звертали чимало уваги на все висше згадане. В погутірках було се слїдне. Вони видїли лихі сторони господарки в Галичинї, тут побачили инше житє й повірили, що можна красше жити. Досвід учить. Під впливом баченого між нїмецькими кольонїстами повірили справдї, що часопись і книжка таки на щось придасть ся. За сим пішов запал до українських часописий, який ріс майже з кождим днем. В куріни запренумеровано усї українські часописи. Було всїх поверх 300 примірників. Спроваджувано теж і всякі дешеві видавництва. Вояки жили спокійно, бо поза вправами і малими роботами коло стрілецьких ровів над Савою було досить часу. Вечерами співав хор з доволї добірними голосами наші народні піснї та деякі хорватські, і так сходив нам час. А ще гарнїйші хвилї були в маю 1915 р. Вісти про похід союзних армій в Галичинї просто розпирали грудь з радости. Радувала ся душа на вид того всього, любо було дивити ся на сих жовнїрів-патріотів, одно лише оставало до бажаня, а саме, щоб справдї повернули вони домів і сповнили свої мрії й пляни.
Нинї на жаль приходить ся сказати що инше. Дуже мало остало ся при житю з тих, що лелїяли такі думки...
Д. 22-о мая 1915 р. переїхав курінь на італїйський фронт і з сеї пори зачиняєть ся нова доба в його історії.
II. Італїйська кампанїя.
Д. 21-го мая 1915 р. розійшла ся в куріни, який стояв на сербській граници, вість, щo Італїя виповіла Австрії війну. Не місце тут розводити ся над всякими думками, які тодї шибали по наших головах. Курінь сейчас заалярмовано. Разом з иншими покинув він Сирмію та через Угорщину, Стирію і Країну приїхав 26-о мая 1915 р. до Санта Лючія. Тут вояки висїли та зараз в ночи розтаборили ся в селї Ґруденчі; другої днини зайшли ми в село Баца ді Модрея. Тут перебули до 31-го мая. Околиця ся вельми гориста, долиною пливе доплив Сочі, Ідрія. Село маленьке, в нїм доми поверхові, а вулички вузенькі, які нагадували середновічні хиба місточка; його населенє вбоге. Тут і там доволї гарні сади, та вже не в такім ладї, що у Сербії. В селї маленька церковця, досить гарне приходство, а біля него народна поверхова школа. Із за гористого терену всюди були гостинцї, доми муровані.
Раненько 31 мая заалярмовано курінь. Серпентиною вийшли ми серед дощу, майже на верх гори "Воділь врх", звідси знов нас завернено, бо поміч була вже зайва. З того часу до 1. липня 1915 р. зачали ся добрі штрапаци. Що другий день алярми, безнастанний гук гармат, тут пораз третий побачили тяжку артилєрію, тут мов у блуднім колесї ходимо то на "Mpзлї Врх" (1361 м.), то на "Воділь Врх", то знов на "Велї Врх" (2086 м.), то на гору "свету Лючію" і т. д. Тому ж дуже радо повитали ми вістку 30-го червня 1915 р. в селї Любіно, що 1-о липня маємо йти на позиції на "Крн".
Та хоч штрапаци давали ся доволї воякам взнаки, то за те чимало гарних споминів осталося. Весна, теплі дни й ночі, купелї в Сочі та Ідрії, гірський воздух, — мали свій чар та красу. А Соча прекрасна ріка. Чисто гірська ріка, з гарними водопадами, шумом, з десятками своїх красок. Вдивляв ся я в гру сих красок, та нїколи не наситив очий. До того гарні вісти про побіди над Москвою в Галичинї додавали охоти провчити і сього ворога. Надїя й віра в побіду росли з дня на день. А вже вістку про відбитє Львова майже відсвятковано.
(Дальше буде.)
[Дїло, 18.10.1916]
18.10.1916