Норвежці нагороджують добру інтенцію, а не фактичний мир.
Не всі, хто виграє Нобелівську премію миру, її недостойні. Лех Валенса, Андрій Сахаров, Аун Сан Су Чжі і Лю Сяобо перемогли, борючись за права людини і демократію в деспотичних режимах. Менахем Беґін і Анвар Садат, а пізніше Нельсон Мандела і Ф. В. де Клерк, поклали край колишнім чварам, щоб сформувати міцний мир. Джордж Маршалл поміг врятувати Європу від хаосу; Норман Борлоуґ врятував більшу частину світу від голоду.
Але це винятки з правила, згідно з яким, приз дістається чемпіонам фальшивого миру і наївних благих намірів. Так сталося і в минулу п'ятницю, коли норвезький Нобелівський комітет відзначив почестями колумбійського президента Хуан Мануель Сантоса, героя недавніх новин, бо йому не вдалося переконати виборців підтвердити його мирну угоду з партизанами Революційних Збройних сил Колумбії (ФАРК).
Не те, щоби Сантос не заробив бали за спробу. Він потратив п'ять років, намагаючись винегоціювати мирний договір з ФАРК. Угода на 297 сторінок, якої він досяг у серпні в Гавані, віталось всіма — від Рауля Кастро до Джона Керрі — як кращий спосіб закінчити конфлікт.
Колумбійці ж думали інакше, і не без підстав. Будучи тероризовані ФАРКом протягом п'ятдесяти років, вони не були схильні прийняти угоду, яка би дарувала лідерам ФАРК практично безкарність, гарантувала би їм місця в Конгресі або дозволяла би їм посилити свою пропаганду в медіа. "Нема справедливості, нема миру" — такою є стара мантра лівих, яку колумбійці використали в голосуванні проти лівих.
Голосування стало виявом пошани до здорового глузду звичайних колумбійців, які хочуть перемогти ФАРК, а не ділити з ними своє помешкання. Але воно стало і закидом стосовно рішення та цінностей Нобелівського комітету, що наполягав в своїй оповіді, що тільки за допомогою "процесу миру і улагоджування" країна може "ефективно вирішувати основні проблеми, такі як бідність, соціальна несправедливість і пов'язану з наркотиками злочинність".
В Колумбії все було в порядку і без мирної угоди — в основному тому, що попередній уряд Альваро Урібе вирішив захищати демократію військовою жорсткістю і реформами вільного ринку. Істина, що за мир і свободу треба боротися, є довший час іґнорована Нобелівським комітетом, який замість цього вважає за краще вшановувати світових творців порожніх жестів.
Так само премія була присуджена в 1929 році державному секретарю США Френку Келлоґґу за договір, що забороняє війни —передчасно, як з'ясувалося, — і британському політику Артур Гендерсону в 1934 році за "його роботу з Лігою [Націй], зокрема, за його зусилля в області роззброєння", і президенту Обамі в 2009 році за його відхід з Близького Сходу, що призвело до повстання Ісламської Держави.
Все це було би неважливо, якби не втрачена можливість навчити світ, ким є його справжні миротворці. Уїнстон Черчілль ніколи не діставав премію миру, хоча він зробив більше за будь-кого, щоб врятувати світ від тоталітаризму. Те ж саме стосується і екс-канцлер Німеччини Гельмута Шмідта, який наполіг на базуванні ядерної зброї США в Німеччині, і Рональда Рейґана, який мав прозорливість намалювати в своїй уяві перемогу в холодній війні.
Щодо Колумбії, то людиною, яка заслуговує премії, є Альваро Урібе, чия кампанія проти ФАРК зробила для мільйонів колумбійців життя більш безпечним. Це урок втрачено добромисними душами в Осло, які вдають, що мир, яким вони насолоджуються, завойовано одними лиш добрими намірами.
Редакційна стаття
A Strange Nobel Peace Prize
The Wall Street Journal, 10.10.2016
Зреферував О.Д.
10.10.2016