З приводу заяви Mілюкова.
Подана нами вчера заява Мілюкова в українській справі заслугує на те, щоб її докладно розглянути. Як з огляду на особу, від якої вона вийшла, так і на зміст, який її виповняє.
Павло Мілюков, визначний учений і полїтик, від початку "конституційної ери" в Росії провідник конституційно-демократичної партії, став за час війни чи не найголоснїйшим російський полїтиком, який, хоч не займає нїякого офіціяльного становища і знаходить ся в опозиції до правительства, одначе перед Европою репрезентує Росію на рівнї з офіціяльними кругами. Не тут місце виясняти причини сього явища; досить буде зазначити, що таке становище Мілюкова треба приписати тій обставинї, що в нїм бачить Европа найвизначнїйшого представника тої "завтрішньої" Росії, якій швидше чи пізнїйше мусить зробити місце Росія "нинїшня". І тому також те, що сказав Мілюков в українській справі, заслугує на особливу увагу.
При розглядї заяви Мілюкова бють в очи найперше два ствердженя: 1) що Українцї, не тільки австрійські, але також російські займають супроти Росії непримириме становище та що ся непримиримість з ходом війни ставала щораз більша, і 2) що внутрішне положенє Росії не дозволяє на здїйсненє тої проґрами в українській справі, за якою стоїть Мілюков з своєю партією і поступовим бльоком.
Перше стверджене важне особливо з огляду на те, що наші "приятелї" старають ся ширити про наш нарід серед міродатних кругів і широкої публики центральних держав. З тої сторони повторяється без упину, що це тiльки російські Українцї стоять принципіяльно на становищи ненарушимости російської державности, але також в Галичинї український нарід перенятий руссофільством. А тимчасом російський полїтик такої міри як Мілюков, — полїтик, який з одної сторони є прихильний українству, отже не обвиняв би його безпідставно в симпатіях до центральних держав, як се роблять російські націоналісти, з другої сторони бажав би собі, щоби українство в сїй війнї було по сторонї Росії, — з жалем констатує, що не тільки в Галичинї, але й на російській Українї українство не то не стоїть по сторонї Росії, але займає просто непримириме становище супроти неї.
Друге ствердженє важне знов тим, що воно являєть ся оправдаєм тої непримиримости супроти Росії, за яку Мілюков докоряє Українцям. Мілюков стверджує, що в Росії ще не прийшов час на здїйсненє тої проґрами в українській справі, яку думає заступати він зі своєю партією й поступовим бльоком. При тім треба мати на увазї, що та проґрама певне не буде покривати ся з домаганями російських Українцїв, з якими вони виступали перед війною і виcтyпaти-мyть по війнї супроти російської держави. Коли отже теперішна російська держава не може заспокоїти потреб Українцїв не то в мірі, виставлюваній ними самими, але навіть в мірі, яку хотїли би виставити російські поступові партії, — то де є та плятформа, на якій російські Українцї могли би примирити ся в російською державою?!
Мілюков каже: "Чим більше зростати-муть між Українцями ґрупи, прихильні до Росії й антанту, чим більший буде вплив тих груп, тим лїпші вигляди мати-ме українська проґрама бльоку". Ми не думаємо, щоби таке ставленє справи було правильне. Коли Мілюков в наведених словах ставить принцип "do ut des" (за прихильність Українцїв до Росії — здїйсненє української проґрами бльоку), то на нашу думку інїціятива повинна тут вийти від держави.
Російська держава повинна перша показати, що і її рамах можливий свобідний розвиток української нації, і тоді може ждати від Українцїв пpимиpення. Особливо, що сього вимагає досвід історії російсько-українських відносин. Адже Україна злучила cя з Росією як самостійна державна одиниця. Росія зломила договір і пoневолила Україну. З сього виникла непримиримість українства супроти Pociї. Отже тільки тодї, коли Росія змінить свою полїтику в українській справі, можуть також Українцї змінити своє становище.
Мілюков вимагає від Українцїв прихильности до Росії, отже річи реальної, за обіцянку, що тодї українська проґрама бльоку наблизить ся до здїйсненя, отже за річ зoвсїм нереальну. Бо по-перше ми не знаємо української проґрами бльоку, а по-друге не маємо ґарантій, які переміни зайдуть в проґрамі кадетів і бльоку, заки вони дійдуть до власти в російській державі.
Особливо, що минувшість партії кадетів не дає нам що до сього нїякої певної запоруки. Ми знаємо, що ті лїберальні круги, з яких вийшла партія кадетів, перед революцією українського питаня не оцїнювали як слїд. Знаємо, що в початках революційного руху лїберальний "Союз Освободженія" тільки під натиском делєґатів України приняв у свою проґраму — побіч автономії Польщі, Литви і Закавказя — також автономію України. Знаємо, що опісля кадети весь час і до нинїшного дня возили ся тільки з автономією Польщі, коли їх відношенє до справи автономії України характеризуєть ся тим, що вони полємізували з тими, хто висував справу автономії України, — вважаючи сю справу в найлїпшім разї справою далекої будучности.
Правда, Мілюков каже, що з початком війни його партія була виробила "проєкт широкої культурної й адмінїстративної автономії земель, заселених Українцями". Але ми не знаємо, чи сей проєкт покривав ся в домаганєм автономії України як окремої цїлости. А при тім бачимо, що була се воєнна ефемерида. Коли кадети так носять ся з проєктом автономії Польщі, то з дальших виводів Мілюкова не видно, щоби в українській проґрамі поступового бльоку знаходив ся якийсь проєкт автономії України.
Словом, ми ще не знаємо, чи й та "завтрішня" Росія, яку репрезентує Мілюков, хоче і зможе сповнити українські домаганя, а Мілюков хоче, щоби ми в надїї сповненя наших домагань тою "завтрішньою" Росією віддали нашу прихильність Росії "нинїшній", яка є нашим непримиримим противником.
Констатуючи, що в теперішній Росії неможливе здїйсненє українських домагань навіть в мірі кадетів і поступового бльоку, Мілюков тим самим оправдує нашу непримиримість супроти Росії.
Поза висше означеними й обговореними двома ствердженями заява Мілюкова важна тим, що вона свідчить, що українська справа в Росії росте в значінє, та що хоч теперішня Росія є непримиримим противником українства, то Росія завтрішного дня числить ся з українством як з полїтичною силою не тільки внутрішного, але інтернаціонального значіня.
Очевидно, як уложать ся будучі російсько-українські відносини, се залежить головно від вислїду війни. Але що війна не принесла би, український нарід промостить собі шлях до свобідного житя. Заява Мілюкова є одним з симптомів, які стверджують сю нашу певність.
[Дїло, 05.10.1916]
05.10.1916