Вона звалася Наталкою.

 

– Звідки ти?

 

– З Полтави.

 

Я сприйняв це за жарт. Ми якраз пройшли Котляревського, завершивши «Наталкою Полтавкою» в обласному муздрамтеатрі.

 

Наталка була сучасною дівчиною, мало чим подібною до нарум’яненої акторки в червоних сап’янцях і вінку з довгими стрічками, що говорила мовою, якою в моєму місті так не розмовляли, переходячи деколи на спів під супровід музичних інструментів, що прокидалися в оркестровій ямі.

 

Наталка була без сап’янців, босоніж, її тіло вкривала легка засмага – вона приїхала кількома днями швидше за мене. Я ж був у сандалях. Вони досі на антресолі, дивом не викинені, – наткнувшись на них, я чую, як шепоче, наче воно зовсім поруч, море.

 

Я не зустрічав її ні торік, ні коли-будь раніше.

 

– Я приїхала сюди вперше.

 

– І як?

 

– Подобається.

 

– Мені теж.

 

Кожного літа ми зупинялися на південно-західному узбережжі Криму, неподалік від Євпаторії. Прозора, особливо вранці, вода з табунцями в’юнких рибок та крихітними медузками, золотистий пісок і блакитне, таке незглибне, як море, небо.

 

Мені кортіло вести кермо, залишати позаду міста та містечка, мчати крізь них, поринулі в сон, розбризкуючи краплі скупого нічного світла.

 

Нічна їзда, далеко-далеко, з Півночі на Південь, суголосна моєму романтичному вікові, пократнювала життєву спрагу.

 

Батько клав руку на моє плече:

 

– Встигнеш. У тебе ще все попереду.

 

Інколи доводилося чекати – добу чи й дві. Ми ходили купатися, їли, розклавши на капоті церату, підкочували, не заводячи мотор, нашу хатину на колесах, вперед – ближче і ближче до стовпців, між якими звисав металевий ланцюг, що то відкривався, то зачинявся, випускаючи й запускаючи транспорт. Я спав на надувному матраці просто неба.

 

Того разу черга пішла швидко, один за одним виїздили автівки, а на їхнє місце вкочувалися нові, так що вже пополудні ми змогли отаборитися – розбили намет, продовживши його тентом, і прокопали рівчаки для дощової води. Між машиною і наметом простору було рівно стільки, щоб умістити брезентовий столик і розкладні стільці. Напнуте полотнище тріпотіло, було видно, як біжать вітряні хвильки. Доки батько завершував облаштування, а мати варила на примусі гречку, якої ми багато привозили з собою, я подався на закупи.

 

Крамниця розташовувалася за відпочинковим містечком, обгородженим підмурівком із тесаних блоків, чия пориста структура і незліч мушельок, з яких вони складалися, вносили в атмосферу узмор’я переконливий штрих. Продовгувата одноповерхова споруда, під дахом тулилися ластів’ячі гнізда.

 

Назад ми верталися вдвох із Наталкою. Відтоді кожний день, більшість годин від світанку, коли сходило сонце, і ще довго по тому, як наставала темрява, ми проводили разом. Плавали, усамітнившись від батьків, грали в одній команді у волейбол; коли сутеніло, дивилися, загубившись у гурті глядачів, який-небудь фільм. Я накидав їй на плечі мій цупкий бавовняний светер. Вечори на Чорному морі холодні.

 

– Хочеш?

 

На доторк плоди нагадували великі зернята.

 

– Що це?

 

– Мигдаль.

 

Я взяв один і вкинув у рот. Мигдалем торгували на суботньому базарчику, куди мешканці довколишніх містечок звозили в самотужки змайстрованих причепах, що нагадували великі, поставлені на колеса кошелі, дари свого краю, проте ми зупинялися біля персиків, динь і кавунів.

 

За вирощене правили вдвічі вищі ціни, ніж по крамницях і ринках мого рідного міста. Але й смакувало воно стигліше та свіжіше. В соці плодів ще відчувався зв’язок із землею, на якій вони виросли. Й інший, без якого їх не було б. Через вузький перешийок життєдайні артерії з’єднували Крим з материковою Україною. Однією з них – мабуть, найважливішою – текла з континенту прісна вода.

 

За день до від’їзду ми здійснили мандрівку до Євпаторії. В Євпаторії я ще ніколи не був. Наталка також. До міста можна було дістатися залізницею, що тяглася вздовж вузького асфальтового шосе, цим шосе або ж пароплавом.

 

З віддалянням від берега все, що перебувало в спілці з морем, ставало об’ємнішим: візерунчасті грибки медуз – їхні червоно-сині мацаки сягали глибоко у воду; набагато більші, ніж ті, що літали над берегом, мартини статечно трималися на поверхні – десятки білих суденець, сіробоких, із вифарбуваними нажовто гачкуватими носами; і справжні кораблі ген – високі й масивні, чого не могла приховати значна відстань.

 

Верталися ми тим самим пароплавом – останнім рейсом. Вечірні сутінки окутували позаду нас місто, в якому вулички тягнулися суцільними мурами, а в них тут і там було прорубано хвіртки та брами.

 

– Курс на Стамбул. Повний вперед!

 

Капітан, веселун з оголеним торсом, що виблискував багаторічною засмагою, в штанах-кльошах, кедах і кашкеті, на якому було зображено кітву і написано «ЄВПАТОРІЯ», був під мухою. Знуджений одним і тим самим прибережним маршрутом, прокладуваним по кілька разів на день, він прагнув широких вод і справжніх пригод.

 

Частина пасажирів стривожилася, хтось не на жарт перелякався, тоді як нам таке припало в сам раз. Ми перенеслися в Стамбул, де, підохочені Євпаторією та уявою, блукали кам’янистими вуличками між столів, що вгиналися від екзотичних плодів і левантійських солодощів, чули спів муедзинів і бачили шпилясті вежки мінаретів. На котрійсь із таких вуличок ми, забувши про все на світі, цілувалися.

 

Більшість туристів везли сувеніри – набір поштівок, вигадливі мушлі, придбані відразу на набережній, саморобне євпаторійське вино, губчасто-ніздрювату пемзу, подібну до закам’янілого шумовиння, ми – торбинку мигдалю.

 

Покинувши трап, усі квапилися якнайшвидше розійтися, тоді як нам зовсім не поспішалося. Засурмив, вистерновуючи порожняком назад до Євпаторії, наш пароплав.

 

Вмостившись на пірсі, ми лущили мигдаль, а потім вгадували назви сузір’їв і смуги галактик. Великий віз, Чумацький Шлях – у жодній іншій мові наша галактика так не називається. Зоряне склепіння віддзеркалювало побут під ним – чумаків, які везли з Криму сіль, що проступала буквально з-під землі, хрускаючи під ногами, мов скорина першої криги.

 

Потім ми купалися в темній воді, що мовби змагалася з небом, не зовсім управно копіюючи його візерунки. Потім слухали, як сюрчать цвіркуни. Потім...

 

Того разу я вперше не ночував у батьківському наметі.

 

Думка про наступне літо пом’якшувала невідворотність розлуки.

 

Ми так ніколи більше і не зустрілися.

 

Кажуть, мигдаль гіркий. Я не куштував у своєму житті нічого солодшого.

 

 

24.09.2016