Відклик Загальної Української Ради.
За всяку цїну завзяла ся російська імперія підбити українські землї Австро-Угорщини: Галичину, Буковину і північну Угорщину, і від довшого часу приготовляла сї свої завойовницькі пляни.
В 1911 р. Столипін отверто висказав, що Росія від 17-го столїтя завсїди борола ся з українством і буде з ним дальше бороти ся, бо воно загрожує єдности і неподїльности держави. При сїм він зазначив, що українство в Росії має жерело в австрійській Галичинї. Сей погляд Столипіна потвердив також Сазонов перед війною і пару разів підчас війни.
Дїйсно! Гноблена в Росії українська національна думка і культурна праця мусїли шукати захисту поза межами сеї держави і знайшли його в двох австрійських провінціях: Галичинї й Буковинї, де живуть 4 мілїони українського населеня і де завдяки конситуційним свободам могло розвивати ся українське національне житє. В творчости сього житя брали участь і російські Українцї і дорожили Галичиною як своїм Піємонтом. Але чим більші поступи робили Українцї в Австрії, тим явнїйше виступали наміри російського правительства прибрати до своїх рук австрійську Україну, щоб і тут здавити українське національне житє.
Вже вдруге підчас сеї війни насуваєть ся на українські землї Австро-Угорщини російський наїзд. Вдруге українське населенє Галичини, Буковини і північно-східної Угорщини має попасти в огонь національного і релїґійного переслїдуваня з боку Росії.
Підчас першого наїзду Росія з найбільшою брутальністю стреміла до повного здавленя українського житя: заборонено уживати українську мову — мову навчаня в школах, мову проповіди церковної, мову публичного житя, розговірну, рідну мову населеня; заперто українські школи, товариства й інституції; заборонено пресу і цїлу українську лїтературу; нищено біблїотеки і архиви; вязнено і вивожено в Сибір українських дїячів; забирано малих дїтий і вивожено масово в глубину російської держави для вихованя з них яничарів; греко-католицькі церкви перемінювано на православні; насильно запроваджувано православє; митрополита гр.-кат. церкви ґр. Андрія Шептицького арештовано, вивожено до Росії та віддано під суд...
І тепер, підчас другого наїзду всї ті вчинки повторюють ся. Що гірше — українське населенє масово вивозить ся в глубину Росії з наміром, на случай забору Галичини і Буковини, скольонїзувати сї краї корінними Москалями!
І робить ся се в той сам час, коли Росія і її союзники ведуть війну буцїм-то під кличем оборони і визволеня поневолених народів! А Росія голосить світови, що вона буцїм-то визволяє "підяремних русских" з під австро-угорського ярма...
В дїйсности анї в Галичинї і Буковинї, анї в північно-східній Угорщинї нїяких "русских" (Москалїв) нїколи не було і тепер не має, а були і є тільки Українцї. Росія хоче забрати їх під своє панованє, щоби так поступити в ними, як поступає з Українцями в російській імперії.
А в Росії йде від 17-го столїтя нечуване в світї давленє всїх прояв національного житя українського народу, тої цїлком окремішної галузи славянських народів, що заселює цїлий південний захід російської імперії від холмської Землї на заходї починаючи, на Донї на сходї кінчачи, на полудне від ріки Нарви і Припяти та через Днїпро по береги Чорного Моря і верхи Кавказу.
Станувши на становищи, що окремого українського народу немає і не може бути, російське правительство указами з 1863 і 1876 року заборонило навіть уживати в письмі і слові української мови!
Сі варварські зарядженя тривали аж до 1906 року, поки російська революція їх не повалила.
Але по революції з поворотом реакції вернулось і давленє і переслїдуванє українства в Росії: заборонювали ся часописї, конфіскували ся найневиннїйші книжки, тюрмою карано передплатників українських видань, навіть чисто просвітні товариства українські розвязувано, українська мова не мала нїяких прав в школї, церкві, урядї, — нї на публичних зборах, нї на засїданях міських і земських рад, — навіть на зїздах учених не вільно було послугувати ся українською мовою!
З проголошенєм війни знищено безпощадно і ті останки культурних придбань, що зберегли ся в тяжких часах реакції. Одним почерком пера закрито українську пресу, розвязано просвітні українські товариства, заборонено навіть українську правопись! Всї ті міри так брутально топчуть культурну свідомість і совість людства, що також з огляду на них українська справа мусить бути справою всїх культурних народів.
Українцї виносять свою справу перед суд цивілїзованого світа.
Всі Українцї без огляду на полїтичні границї стоять на становити своєї окремішности від сусїдних народів і змагають до визволеня, опираючи сї свої змаганя не тільки на внутрішній потребі національного розвою, але також на історичнім праві і незабутній традиції своєї визвольної боротьби.
Знаменем живучости тих традицій є український лєґіон добровольцїв в рядах армій центральних держав.
Осередком національних змагань Українцїв є українські провінції Австрії з їх розмірно свобідним українським національним житєм. До сего осередку звернені думки і надїї усїх Українцїв і тому Українцї по обох боках боєвої лїнїї не хотять, щоб українські землї Австро-Угopщини забрала Росія. Навпаки в розбитю Росії бачуть Українці дорогу до збереженя свого національного істнованя, якому загрожує імперія царів.
Загальна Українська Рада, зложена з австрійських і російських Українцїв, в імя культури і цивілїзації, в імя людскости поступу, в імя природного і історичного права українського народа на вольне житє і розвій національної окремішности, найрішучійше протестує проти явного змаганя Росії: підчинити царській тиранїї Галичину і Буковину і проти переслїдуваня українського житя.
Починаючи від тої хвилї, коли війска осередних держав в своїм побіднім походї на схід переступили лїнїю Сяну в Галичинї (червень 1915), Вепра і Тисменицї в Польськім Королївстві (липень 1915), а Нурця і Нарви в ґубернїї гродненській (серпень 1915), війна на східнім фронтї від ріки Щари на півночи до Карпат на полудни, отже на довжинї 550 км. простої воздушної лїнїї ведеть ся на українській етнічній території, а всї страхітя війни на сходї двигає передовсїм український нарід і його земля.
На просторі яких 150.000 км2 перерито і перекопано область української етнїчної території стрілецькими ровами, вбито її ґранатами і скупано в крови! Людські оселї зруйновані, міліони українського населеня остались без даху. Ся матеріяльна руїна української землї, се фізичне нищенє українського населеня, кров найлїпших синів нашого народа пролита тепер і в минувшинї в боротьбі за кращу національну будучність, дають нам право жадати від культурного світа уваги до нашого положеня і до наших змагань.
Нехай вільний буде кождий нарід і нехай також й український нарід, який на суцїльній території числить 35 мілїонів голов і заселює простір 850.000 км2, не буде погноєм для чужих культур і пануючих над ним народів!
Бажанєм і домаганєм Українцїв є таке уладнанє відносин в східній і середній Европі, яке давало б українському народови повну спромогу свобідного національно-полїтичного розвою, вільного від верховодства сусїдних народів.
Хочемо бути самостійними господарями своєї землї; в сімї вільних і рівних народів мати повну спромогу розвивати свої духові сили і матеріяльні багатства свого краю для себе і для людства!
Відень, 15 вересня 1916.
За Загальну Українську Раду;
Д-р Кость Левицький, голова. Заступники: Микола Василько, д-р Лев Бачинський, Микола Ганкевич, Маріян Меленевський, делєґат "Cоюза Визволеня України". Секретарі: Ярослав Весоловський, Володимир Темницький.
[Дїло]
22.09.1916