МАЙКЛ

 

Ці чоловіки, яким перевалило за п'ятдесят, вони вміють сказати "ні". Не всі, звичайно. Замість таких традиційних для галичан абсолютно абстрактних і, дуже часто, відверто фальшивих "зараз не знаю", "подивлюсь", "побачимо, що дасться зробити", "може, щось з того і вийде" — чесно визнати "ні", "це неможливо за жодних обставин". Людям сказати "грошей немає", а не кормити постійними "завтра" і "я сподіваюсь на краще" тих, хто залежить від них, хто працює на них. Звичайно, якщо ви не політик, в людей просто робота така — плести небилиці й розповідати казки.

 

Знаючи межу власних можливостей, компетенції, сили, працездатності, уміння і знань, визнати "це не твоє" і "нічого не вийде", "результату не буде" і "час тут нічого не вирішить, роби не роби, проси не проси", більше того — "далі лиш гірше", "зле буде всім", а тому не боятись відмовити близьким, знайомим, впливовим, тим від кого залежиш і винен кому — не грошима, чимсь більшим, навіть друзям дитинства і рідним, а найголовніше — собі.

 

Ці чоловіки, яким перевалило за п'ятдесят, вони вміють тримати удар і ковтати гірке розуміння того, що часу залишається менше і менше. Не всі. Вік — він тут, і роки — вони тут, вони з нами, і для декого все це буквально фатально, але ніяких "я хочу вернутись в дитинство", ніяких розмов, а ще гірше всіх цих, таких модних тепер мемуарів від "завжди вчорашніх" героїв, коханців, геніальних поетів і  геніальних злодюг  — "я був там", "я знав особисто", "я пив з тим-то і тим", "мене цитували" і "палко любили три сотні жінок". Смакувати це все, пишатися цим — це якось нездорово, недобре, нечесно стосовно тих, хто мовчить, бо пішов вже з життя.   

 

Планета спогадів, запахів, звуків і почуттів, вона звідси далеко, на власній орбіті в космосі мрій у минулому часі, в паралельних світах. Наша музика, наші дівчата, наше перше кохання, пригоди, поразки, феєрверки і втрати залишилися там. Знову в гуртожиток і вперше почути на старенькім Юпітері No Woman, No Cry — вже ніколи не вийде. Мати мужність і залишитись зі своїм поколінням, визнати чітко: стіна часу стоїть і двері в минуле закрито, "це теперішнє модне, красиве, яскраве, і, хтозна, геніальне, але це не моє і я це не сприймаю". Переробити себе неможливо. А власне, для чого? Наші Левіси 501, леґендарна модель, для когось це одяг на щодень, бо зручно, а для когось це травма з того часу, коли був дефіцит. Всього. Музики, фільмів, книжок, навіть їжі смачної, м'яса, тих же курей, фруктів, банальних бананів та помаранчів і, звичайно, "життя", того, де віскі, грає джаз і курять сигари багаті тузи, а красиві жінки — їхня усмішка дарує примарну надію — сідають в салони величезних, дорожезних авто. Так це було в кіно, ми ходили в "Дніпро", "Київ", "Спартак", ми дивилися фільми з Італії, Франції, США, в ті далекі часи, коли молодість — це здається назавжди.   

 

Цим чоловікам, яким перевалило за п'ятдесят, їм не треба нічого доводити і боятись, що втратять лице. Їм вже за п'ятдесят, і вони точно знають, що щось вони все-таки в цьому світі зробили. Не все і не так як хотіли, на жаль, але хто сказав, що не залишилось більше надії, хто сказав, що мрій вже немає. Як співав Джім Моррісон: "Тurn off the light when music stop", але поки вона ще грає, давайте танцювати.

 

21.09.2016