Треба перестати озиратись назад і відмовитись від ретроспективного правосуддя, бо інакше неґарантування безпеки і кровопролиття триватимуть безконечно.

 

 

Добрі статті подобаються мені майже так само, як добрі книжки. Я знаю, що з'являються вони нечасто, та хіба не те саме з книжками? Треба перечитати багато, аби зненацька знайти той шедевр, який закарбується в нашій пам'яті, де він з часом ростиме. Стаття, яку Ектор Абад Фасіолінсе опублікував 3 вересня в EL PAÍS («Я вже не почуваюся жертвою»), пояснюючи причини, через які він скаже «так» на референдумі, де колумбійці вирішуватимуть, приймають чи відкидають вони угоду про мир між урядом де Сантоса і ФАРК (Революційними збройними силами Колумбії. — Z), є одним з тих раритетів, які допомагають чітко побачити те, що здавалося неясним. Враження, яке зробила на мене ця стаття, надовго залишиться зі мною.

 

Абад Фасіолінсе розповідає трагічну родинну історію. Його батька вбили члени військового угруповання (цю драму він виплеснув у пам'ятній книзі «Забуття, яким ми станемо»), а чоловіка його сестри двічі викрадав ФАРК, щоб отримати за нього викуп. За другим разом чуйні викрадачі навіть дозволили йому сплачувати свій викуп зручними місячними внесками протягом трьох років. Ясна річ, той сеньйор на референдумі проголосує за «ні». «Я не проти миру, — пояснив він Екторові, — але я хочу, щоб ці типи заплатили бодай двома роками тюрми». Його обурює те, що ціною миру буде безкарність тих, хто вчинив страхітливі злочини, жертвами яких стали сотні тисяч колумбійських родин.

 

Натомість Ектор проголосує «так». На його думку, хоч би якою високою здавалася ця ціна, її належить сплатити для того, щоб через понад півстоліття колумбійці змогли жити як цивілізовані люди, не вбиваючи одні одних. Бо інакше війна триватиме безконечно, заливаючи країну кров'ю, розбещуючи її владу, сіючи невпевненість і безнадію в усіх родинах. Тому що через понад півстоліття спроб йому стало ясно: думати, що держава може цілковито здолати заколотників і спровадити їх до суду чи у в'язницю, — це лише мрія. Уряд Альваро Урібе зробив неможливе, щоб добитися цього, і попри те, що йому вдалося зменшити бойовий склад ФАРКу наполовину (з 20 тис. до 10 тис. озброєних людей), від ґерильї і далі немає спокою: вона вбиває, викрадає людей, живиться з наркотрафіку і сама підтримує його, а головне — позбавляє країну майбутнього. Цьому потрібно покласти край раз і назавжди.

 

Чи працюватиме мирна угода? Єдиний спосіб дізнатися — це дати їй хід і робити все можливе для того, аби те, про що домовилися в Гавані, хоч би яким важким воно було для жертв і їхніх родин, відкрило епоху миру і співіснування серед колумбійців. Так досягли миру в Північній Ірландії, наприклад, і вчорашні люті вороги тепер замість куль і бомб обмінюються доводами і виявляють, що завдяки цьому співіснуванню, яке здавалося неможливим, життя стало стерпнішим і що завдяки мирним угодам між католиками і протестантами почалася епоха матеріального проґресу для країни, хоча через клятий «Брекзіт» це все, на жаль, може піти під три чорти. Те саме було зроблено у Сальвадорі й Ґватемалі, і відтоді сальвадорці й ґватемальці живуть у мирі.

 

Вже минув час партизанських пригод, які у шістдесяті роки лиш переповнили Латинську Америку кривавими і корумпованими військовими диктатурами. Намагання імітувати кубинську модель, романтичну революцію бороданів, прислужилися лише до того, що тисячі латиноамериканських юнаків марно пожертвували собою, і поширилося насильство (і, звісно, убогість), яке завдало шкоди більше, аніж латиноамериканські країни звідали за кілька століть перед тим. Це потроху стало нам наукою, і саме цим зумовлене те, що нині в Латинській Америці існує широкий консенсус на користь демократії, мирного співіснування і законності, тобто майже одностайне неприйняття диктатур, збройних заколотів і революційних утопій, через які країни грузнуть у корупції, гніті та руїні (згадайте Венесуелу).

 

Винятком є Колумбія, де ФАРК продемонстрував — думаю, передусім завдяки наркотрафіку, який є невичерпним джерелом засобів для забезпечення заколотників зброєю, — надзвичайну здатність до виживання. Йдеться про явний анахронізм, позаяк революційна модель, марксистсько-ленінський рай, є вигадкою, в яку вірять лише групки ідеологічних тупаків, які є сліпими і глухими до провалів деспотичного колективізму, свідченням яких є Куба і Північна Корея, останні, що вижили. Дивовижно, але попри політичне насильство Колумбія є однією з країн, що мають найрозвиненішу економіку в Латинській Америці і де громадянська війна не зруйнувала правову державу і законність, оскільки громадянські інституції так чи сяк функціонують далі. І певна річ, що важливим стимулом для того, щоб мирні угоди діяли, є економічний розвиток, який вони, безперечно, за собою потягнуть у ближчій перспективі.    

 

Ектор Абад каже, що ця підбадьорлива перспектива виправдовує те, щоб перестати озиратись назад і відмовитись від ретроспективного правосуддя, бо інакше неґарантування безпеки і кровопролиття триватимуть безконечно. Досить того, що правда стане відомою, що злочинці визнають свої злочини, тож жахіття минулого не повторяться і залишаться тут, як кошмар, який з часом поступово розсіюватиметься, доки не зникне зовсім. Безперечно, існує ризик, але якою є альтернатива? У свого колишнього шваґра він запитує таке: «Хіба не кращою є країна, де твої викрадачі залишаться на свободі й подадуться в політику, ніж країна, де ці самі типи огинатимуться біля твого дому, загрожуючи твоїм дітям, моїм небожам, і дітям твоїх дітей, твоїм внукам?»

 

Відповіддю є «так». Мені не було це ясно, доки я не прочитав статтю Ектора Абада Фасіолінсе. В ці останні тижні я багато разів говорив собі: яке щастя, що мені не треба голосувати на цьому референдумі, тому що, правду кажучи, я розривався між «так» і «ні». Та доводи цього чудового письменника, який також є розсудливим і гідним громадянином, мене переконали. Якби я був колумбійцем і міг голосувати, я також проголосував би за «так».

 


Mario Vargas Llosa
El precio de la paz
El País,18.09.2016
Зреферувала Галина Грабовська

19.09.2016