Фотографія

Малий фейлєтон

 

 

Наше еміграційне товариство "Згода" розвивалося прегарно. Життя у ньому просто кипіло. Кожного місяця, тижня, ба — навіть кожної днини, рекордово побільшувалися члени, гроші, лінивство, а зокрема урядовці...

 

Вже й чужі стали завидувати. Подивися — мовляв — як переродились. Он яке товариство мають. Росте, розвивається. Навіть не сваряться, не бються: "розкультурились", "розцивілізувались"!

 

І коли б оцей розвій "Згоди" був і далі пішов таким самим темпом, то вже не кажу за тисячу літ, але скоріше, напевно була б там і готівка, і бодай одна шафа на книжки, що валялися по кутках, а вже число членів було б напевно перевищило число урядовців. Та що діяти, коли як то кажуть, де чорт не потрапить, там бабу пішле. Та тут не з чортом, чи бабою вийшла справа, а з фотографом!

 

Аж одного разу фотограф схопив голову під руку, повів у куток і давай шептати йому до вуха. Голова спершу відмахувався, але фотограф так учепився, що врешті таки мусів дати згоду на спільну фотографію всіх урядовців.

 

Вмить рознеслася вістка про цю дію. За хвилину всі урядовці немов показилися. Бігали, метушились, шукаючи по кишенях за побитими дзеркальцями, пощербленими гребінцями, а жінки тільки червонили уста і пудрувались. Всі, як могли, джинджорились. А час минав.

 

Аж урешті рознісся фістулковий голос пана голови:

 

— Прошу збиратись на великій салі!

 

Рухнуло все до великої салі та кинулось займати місця. Пхалися один наперед одного, бо всі хотіли бути напереді. Лише голова сидів, набундючившись, преспокійно на кріслі, посередині — а за ним почалося чисте пекло! Заступник голови сварився із секретарем, чого цей заслонює його собою, скарбник пхався з усіх сил до панни Марійки — хотів бодай на фотографії бути близько неї — диригент хотів прийняти поставу Наполеона та його поштурхували: словом — всі кричали, лаялися, доходило майже до бійки, аж врешті фотографові було досить:

 

— Увага, панове, спокійно! Раз, два, три — цик!... Дякую, кінець...

 

Та що фотографові, добре заробить — він пішов собі геть, а в "Згоді" пішло мов з Петрового дня: спершу пішли звичайні обмови, потім пакостили: виривали картки з квитарів, рахункових книг, а далі доноси і як то буває, щоби таким способом позбутися противника зі "Згоди". Але мало того. Зі "Згоди" пішло далі. Почали урядовці роз'їздитися по краю, скликали членів на реферати, а за якийсь час "Згода" розділилася на дві "Згоди", ті дві згоди розпалися на більше незгод та фракцій, аж врешті дійшло до того, що по цій спільній фотографії зі "Згоди" сліду не стало. Залишилася лише приповідка: "Згода будує, незгода руйнує".

 

Бодай тільки...

 

[Краківські вісті]

13.09.1941