На жаль, для тих з нас, хто вірив, що освіта і культура є чудовою протиотрутою супроти нераціональності, стає щораз очевиднішим, що їх обох перекриває те, що Ґрем Ґрін називав людським фактором.
Розповідають, що Флобер, автор «Пані Боварі», дуже полюбляв читати розділ «трафунки» в газетах. Саме так він дізнався про життя та смерть Дельфіни Деламар, дружини лікаря у невеликому містечку, який був на шістнадцять років старший за неї. Як і персонаж книжки, Емма Боварі — Дельфіна нудила нудом і піддалася марнославству, погрузнувши у дорогих задоволеннях, нестерпних коханцях і нескінченних видатках, які врешті-решт змусили її вкоротити собі віку добрячою дозою щурячої отрути. Як і інші літературні персонажі, наприклад Дон Кіхот чи Едіп, пані Боварі також дала назву певній лінії поведінки, яка має багато спільного з людською природою. Вона менше відома, ніж донкіхотство чи едіпів комплекс, але також цікава і викриває, якими ми є насправді. Боваризмом називається «стан невдоволеності особи, спричинений контрастом між її ілюзіями й прагненнями — які часто є невідповідними її власним здібностям та чеснотам — і дійсністю». «Я кількох таких знаю», — скаже не один, воно й не дивно, тому що у світі повно боваристів. Людей, які думають, що варті більшого, які мають права, але не обов'язки, громадян, які — перефразовуючи Кеннеді — думають не про те, що може зробити для них суспільство, а про те, якою мірою воно їм завинило і яке воно щодо них скупе. Цікаво, що існує два типи боваризму. Висхідний і спадний. Висхідний я щойно описала, це боваризм людини, яка думає, що вона краща, ніж є насправді, і не розуміє своєї лихої долі. Натомість спадний боварист — дотримуючись такої самої схеми помилкового сприйняття самого себе — думає, що менший, ніж він є насправді. Це той, кого Ортеґа називав людиною-масою, хтось, хто через лінивство чи любов до комфорту вибирає те, що найменше вимагає, найменше зобов'язує. Набагато легше go with the flow, як кажуть англійці, плисти за течією, злитися з найпоширенішим сприйняттям. Отож гостинним середовищем для такого типу осіб є радикальні партії, в яких людина-маса не лише може дати волю своїм найгіршим інстинктам, а й почувається сильною, сховавшись за лідера, який символізує все те, чим вона в глибині душі хотіла би бути.
Останнім часом я зацікавилася боваризмом тому, що десять днів, які я пробула в США, дозволили мені напряму спостерігати феномен Трампа. Через що одне з найбільш проґресивних на планеті суспільств зачарувалося кимось, хто сам оголосив себе ксенофобом, задиракою і вождистом? Попри постійні похваляння того, хто сам каже, що «міг би зараз вийти, вбити кого-небудь, а ви однаково за мене голосуватимете»? Зачаруватися кимось, чий рейтинґ в опитуваннях суспільної думки через численні помилки в серпні впав, а тепер, у вересні, знову страшно росте? Халепи з діячами цього типу не є чимось дивним чи новим. У ХХ ст. громадяни, які були палкими шанувальниками Ґете і Канта, могли читати музику і декламувати напам'ять Шіллера, впали у колективне божевілля нацизму. Чому? Причин цього феномену є багато, і щоб досконально вивчити їх, потрібна не стаття, а ціла книжка. Отож ми швидко перейдемося добре відомими причинами, які, окрім того, є такими самими в сучасному світі. Наприклад, загальне розчарування у політичному класі, страх перед такими явищами, як імміґрація, тероризм, втрата цінностей чи зношування ідей і структур влади, які досі здавалися безсумнівними. Все перелічене є угноєним ґрунтом для зростання демагогії і авторитаризму. А також нераціональності.
В історії бувають моменти, коли гору бере розважливість, шляхетність, здоровий глузд. Двома більш-менш нещодавніми є завершення Другої світової війни і наш перехід до демократії. В обидва ці моменти (і завдяки неоціненній допомозі привиду минулих жахіть) люди вирішили забути образи і об'єднатися задля побудови майбутнього. На жаль, і проте, навіть найкорисніші привиди мають термін придатності, тож раціональність, розважливість і шляхетність врешті-решт одного дня змінюються на щось цілком протилежне — і освічені, виховані й найменш нераціональні люди стають жертвами вульґарних і примітивних співів сирен. Яким робом?
Коли Флобер дав життя своєму безсмертному персонажеві, призначеному символізувати найменш взірцеві характеристики буржуазії, він явно не думав про виборців найпроґресивніших суспільств початку ХХІ ст. Утім великі митці є такими передусім через їхню здатність створювати прообрази, які виходять за межі літератури. Риси, які він показував як найосновніші для буржуазних суспільств. Тобто риси тих, хто думає, що всі їм винні, і хто звалює вину за свої невдачі на інших, на piove, porco goberno, з одного боку. А з іншого — риси тієї людини-маси, про яку говорив Ортеґа і яка воліє злитися в одну групу і перекласти свою відповідальність на «командира», який уособлює реваншистські, ксенофобські тощо почуття, які людина-маса має, але не зважується проявити… Ось лише два типи рис, і жалюгідних, і суто людських, що ними живляться популізми. Звісно, популізм Дональда Трампа, але також популізм інших, які не є дуже близькими до нього. Дивлячись на профіль його можливих виборців (є цілковитою неправдою, що за нього голосує лише американська глибинка), зі здивуванням пересвідчуєшся, як такі вульґарні й лицемірні меседжі полонять освічених і проникливих людей. На жаль, для тих з нас, хто вірив, що освіта і культура є чудовою протиотрутою супроти нераціональності, стає щораз очевиднішим, що їх обох перекриває те, що Ґрем Ґрін — звісно, великий шанувальник Флобера — називав людським фактором. Саме через нього ми є однаковою мірою самовідданими і жорстокими, шляхетними і невиправно еґоїстичними, розважливими і цілком нераціональними. Саме обставини, про які говорив Ортеґа, змушують нас виявляти раз лице А, раз недобре лице Б, яке усі ми маємо. Ця правда однаковою мірою незручна і політично некоректна.
Кармен Посадас, письменниця
Carmen Posadas
Una verdad políticamente correcta
ABC 04.09.2016
Зреферувала Галина Грабовська
14.09.2016