Олександр Юдін

Розмова з джазовою співачкою Лаурою Марті – перша з циклу бесід з українськими джазовими музикантами.

 

Лаура Марті – «Я така людина, що мене вабить створення чогось нового» одна з найпомітніших вокалісток на українській джазовій сцені і стрімко просувається своїм шляхом у джазі. Кар’єру джазової співачки вона почала ще у студентські роки, створивши власний гурт Lela Brasil Project, що виконував бразильську музику. Потім було звернення до вірменської музичної традиції. Разом зі своєю сестрою Крістіною Марті вони записали два альбоми Krunk (Журавль) і Chanapar (Дорога) з переважно авторською музикою. А останній рік відзначений участю у цілій низці цікавих проектів, до того ж деякі з них міжнародні. Насамперед це спільна програма і спільні виступи з німецьким трубачем Гансом Петером Салентіном. А на останньому Альфа Джаз Фесті Лаура виступила одразу в трьох проектах: в «Лемківській сюїті» саксофоніста Антона Півоварова, у проекті піаніста Вадима Неселовського з симфонічним оркестром та в дуеті з зіркою європейського джазу, нідерландським піаністом Міхілом Борстлапом.

 

 

10 вересня в Києві відбувся перший фестиваль Equi Jazz Fest, на якому Лаура Марті представила нову спільну програму з Jazz in Kiev Band і виступила на одній сцені з тріо Чіка Корії. А 11 вересня цю ж програму Лаури з партнерами вже матимуть змогу почути львівські любителі джазу в новому клубі Libraria.

 

 

«Музика не терпить брехні. Тим більше джазова».

 

– Розкажіть, будь ласка, як ви вперше познайомилися з джазом і як, власне, прийшли до джазу?

– Музикою ми з сестрою займалися з дитинства: хор, музична школа, уроки композиції. Я з дитинства писала музику. Звісно, це були дуже простенькі пісні, зовсім не джазові. Ми співали у відомому харківському дитячому хорі «Весняні голоси». Грали на фортепіано. Тобто отримали таку загальну всебічну музичну освіту. А вже після закінчення музичної школи я хотіла піти на вокал. У Харкові був естрадно-джазовий вокал. Але в мене почалася мутація голосу, і щоб не витрачати час, я поступила на фортепіано і композицію. Їздила на міжнародні конкурси, навіть отримала два гран-прі. Перші місця, другі, треті. Тож усе було. Тепер фортепіано лишилося для себе. Не можу сказати, що я вже така піаністка, кажу чесно. Я хотіла б бути у ранзі чесних музикантів. Адже музика не терпить брехні. Тим більше джазова. Цим ми відрізняємося від поп-культури, де, якщо ти не вигадаєш собі якусь цікаву історію, то і музика твоя теж довго не буде цікавою. Ти маєш постійно шокувати. А в нас є така перевага: ми можемо бути чесними і відкритими і просто грати свою музику.

Коли закінчила харківське музичне училище, то згадала про свою давню мрію стати співачкою і вирішила поступати у Києві. Естрада тоді була вже мені не цікава. Хотілося чогось іншого і більшого. І врешті я прийшла до джазу вже на другому курсі, коли створила власний проект Lela Brasil Project. Можна навіть сказати, що я джаз полюбила через бразильську музику. От коли я справді відчула, що хочу співати і жити без цього не можу. Це сталося через відому бразильську виконавицю Таня-Марія. Заслухала до подряпин усі її альбоми.

Ще дуже важливо, з ким ти граєш. Джазовий музикант зростає через спілкування, через вплив тих, хто поруч із ним. Мені дуже пощастило рости і створювати музику з Наталією Лєбєдєвою. Сталося це так. Я зателефонувала їй, сказала, що хочу грати бразильську музику і запропонувала зіграти разом. Вона одразу погодилася. Це яскравий приклад того, що джазові музиканти відкриті люди. Важливо не те, скільки тобі років, а те, що ти робиш, чого тобі хочеться. Питання насамперед чесності і музики. І це стало такою важливою відправною точкою. Після цього був перший фестиваль, під час якого я, стоячи на сцені, усвідомила, що я жити без цього не можу. І коли я стою на сцені і співаю таку музику – це самий верх щастя. То був Tribute to Tania-Maria на Джаз Коктебелі. Потім мене довго сприймали як виконавицю бразильської музики, але ти, звісно, рухаєшся далі. Здається, на четвертому курсі ми разом з Наталією Лєбєдєвою і моєю сестрою Крістіною Марті почали вірменський етноджазовий проект. Багато гастролювали, виступали на фестивалях. Записали два альбоми Krunk (Журавель) і Chanapar (Шлях).

А потім було надзвичайно цікаве співробітництво з німецьким трубачем Гансом Петером Салентіном. Це були чудові гастролі: чотири концерти в Україні, і кожен був неповторний – і емоційно, і пізнавально.

 

Лаура Марті і Jazz in Kiev Band під час репетиції

 

– А хто ще вплинув на Ваш джазовий світогляд, окрім Тані-Марії і Наталії Лєбєдєвої?

– Сара Воан. Дуже люблю цю співачку. Як вона відчуває музику. Адже в неї оперний голос. Їй пророкували успіх в опері. Але вона дуже любила джаз. І це справжній показник того, що якщо ти дійсно щось любиш, то обов’язково досягнеш успіху. Щоправда, пісень вона, здається, не писала, але те, як вона виконувала, теж можна вважати істинною творчістю. Це теж своєрідна композиція. Крім того, в неї нестандартний голос. Дуже такий м’ясистий, навіть почасти чоловічий, глибокий, бархатний. Звичайно, я також люблю дуже і Еллу Фіцджеральд, і Біллі Холідей, Аніту О’Дей, Ела Джерро, Марію Джоао. Важко тут обмежитися.

До речі, якщо говорити про перше знайомство, то це була платівки саме Біллі Холідей. Я ще тоді навчалася в музичній школі. Не можу сказати, що одразу вирішила співати джаз, але вона мене дуже вразила. Потім була Елла Фіцджеральд. Але от виконавиця, яку я пропустила крізь себе, закохалася в її голос, її майстерність, – це була Сара Воан. Навіть пісню пам’ятаю – Bye Bye Blackbird. Я і поступала з цією піснею, а також з композицію Lush Life Біллі Стрейхорна, яку виконувала Наталі Коул. А перша моя пісня, яку я співала зі сцени, – була пісня французькою, пісня Едіт Піаф «Я ні про що не жалкую». Я і досі люблю французькі пісні.

 

 

Участь у міжнародних проектах

 

– На минулому Альфа Джаз Фесті ви взяли участь одразу в декількох проектах, зокрема, з іноземними музикантами. Розкажіть про цю співпрацю.

– На Альфа Джаз Фесті ми виступили разом з Міхілом Бортслапом, виконали дві моїх пісні: одна під назвою «Пташина молитва», яку ми виконали в дуеті, а інша була спеціально написана для цього фестивалю, для співпраці з Борстлапом. Вона називається People. Це звернення до людей, намагання сказати, що ми, люди, маємо в собі багато сили, мудрості, внутрішньої краси. Ця краса – це почуття любові. Тож це заклик до того, щоб ми не забували про головне, тобто, про любов одне до одного, яка дає нам сили долати перешкоди, складнощі. Любов робить нас кращими, добрішими, більш відкритими, і, врешті, проблем стає менше.

Співпраця з Борстлапом була дуже легкою і цікавою. Він мене одразу запитав, про що пісня. Тобто, його цікавила не тільки назва чи один рядок. І мене просто захопило те, як він глибоко відчув смисл цієї пісні «Пташина молитва». Він зіграв її так, як вона ще не звучала. Його інтро (вступ) звучало наче шепіт птахів. Мене саму це вразило. Він надзвичайно глибокий і тонкий музикант і людина. До речі, можливо, нам знову вдасться поспівпрацювати. Ведуться переговори про те, що він приїде до Києва і ми знову зіграємо разом.

Також у нас відбулася співпраця з піаністом Вадимом Неселовським, який уже десять років живе в США, викладає в Берклі. З ним ми виконали його композицію Almost December (Майже грудень). З нами також грав Львівський симфонічний оркестр INSO. І під час фестивалю ми встигли записати платівку. Через це ми, на жаль, пропустили концерт Ларса Даніельсона, оскільки лише цей день був вільний у студії і ми протягом цілого дня записували платівку. І хоча я співала лишу одну пісню, але все одно залишилася у студії на весь день і з цікавістю спостерігала за процесом запису. Це нагадувало чарівну казку.

І третій проект, в якому я брала участь, це «Лемківська сюїта» Антона Півоварова. Ми нещодавно записали альбом. Він вийшов буквально за декілька днів до Альфа Джазу, тож ми привезли на фестиваль і альбом, і живий проект.

 

– А як склався Ваш перший міжнародний проект з Гансом Петером Салентіном?

– Надзвичайний музикант, надзвичайна людина. Вміє грати у всіх жанрах. Ми познайомилися позаминулого літа на майстер-класі у Польщі, де він викладав, а ми з сестрою приїхали як студентки. Зав’язалося знайомство, спілкування. Обмінялися дисками. Йому дуже сподобалася наша вірменська музика. І народилася ідея зіграти разом. Ми запропонували йому спільний проект уже в листі, коли повернулися до Києва. Він радо погодився. І за півроку це вдалося зробити, в чому нам дуже допомогли продюсерський центр Jazz in Kiev і особливо Володимир Камінський.

І це дуже важливо, оскільки це, можна сказати, відчиняє назовні двері для українського джазу. На жаль, міжнародні зв’язки українських джазових музикантів слабкі. І ці двері поки що важко відчиняються. Треба в них настійливо стукати, аби ми спілкувалися значно частіше з зарубіжними музикантами. Адже у нас багато чого цікавого для них. А в них багато чого цікавого для нас. Вони завжди із задоволенням грають щось українське, авторське. А для нас це важливий і цікавий досвід.

 

– Ви казали мені, що маєте записати разом із ним альбом?

– Так-так. Ось уже відомі дати, куплені білети на літак. Це має відбутися наприкінці жовтня. 26-го і 27-го ми записуватимемо разом із Наталею Лєбєдєвою, моєю сестрою Крістіною Марті, Ігорем Закусом, Віктором Павелко, Романом Яковчуком цей проект і ще один проект Наталії Лєбєдєвої за мотивами композицій Шопена.

 

– Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що всі ці проекти разом – це певний прорив у міжнародний джазовий простір?

– Можна і так сказати, але для мене насамперед це досвід цікавої співпраці, це нові знайомства, які спонукають тебе до подальшої творчості.

 

 

Новий фестиваль і нова програма

 

– Ваш шлях у джазі переважно просувався в рамках етноджазу. Ви починали з бразильської музики, потім була вірменська, потім українська. А що являє собою Ваш новий проект, який ви представлятимете на Equi Jazz Fest?

– Це авторський проект Лаури Марті, і він виходить за рамки етно. Проте це і не бі-боп. Скажімо так, це сучасний джаз, але, можливо, дещо більш зрозумілий для людей, які тягнуться до джазової музики, але мова бопу здається їм дещо складною. Тобто, мабуть, можна сказати, що це нова Лаура Марті, адже такої музики я раніше не співала. Звісно, це не є щось суцільно нове. Світ такий великий, і в ньому стільки музикантів, і навіть інколи пишуться однакові пісні в різних куточках світу. Але для мене це нова музика і крок уперед.

 

– А як народився цей проект? Чи був це свідомий пошук нового?

– Так. Ми з моїм менеджером Володимиром Камінським замислися над тим, щоб створити щось несхоже на те, що я робила раніше. Я поїхала до Німеччини на два тижні задля навчання, і там народилася перша пісня. Звісно, я слухала багато різної музики, думала, намагалася почути те, чого б мені хотілося.

На Equi Jazz фестивалі ми почасти представляємо цю нову программу. Я граю з чудовими музикантами. Це Наталія Лєбєдєва на клавішних і роялі, музикант, співпраці з якою я зажди радію. Це Володимир Ліхошва на гітарі, Валерій Волков на барабанах і Максим Гладецький на контрабасі. Разом Jazz in Kiev Band. Сподіваюсь, що цей новий проект, який поки що має робочу назву Shine, наприкінці зими вдасться записати на платівку.

Також звучатимуть мої авторські португальські пісні, одна композиція Володимира Камінського в моєму аранжуванні і з моїми словами і композиція Наталії Лєбєдєвої, для якої я теж написала слова. Буде також пісня People, яку ми грали з Міхілом Борстлапом на Альфа Джазі, але вже в іншому аранжуванні, до речі, Володимира Камінського.

 

Лаура Марті з дизайнером Ольгою Стельмаховою

 

– А у Львові ви виконуватимете цю саму програму?

– Так, але цей концерт буде довший. Ми додамо ще одну нову мою композицію і одну зовсім нову композицію Наталії Лєбєдєвої. 6 жовтня ми знову граємо з Вадимом Неселовським. Ще плануємо записати альбом з Ігорем Закусом Bass Song. І до кінця зими вийде три чи чотири альбоми. Тож попереду плідні півроку. Так зазвичай буває. Довго накопичується матеріал, а потім з’являється можливість все це записати.

 

– На джазовій мапі України з’являється новий фестиваль. І Ви виступатимете на одній сцені з Чіком Корією, Авішаї Коеном, Маркусом Гілмором. Які думки, почуття виникають у зв’язку з цим?

– Я відповім дуже коротко. Я щаслива. Більше тут нема про що говорити. Це для мене велика честь, велика відповідальність, велика гордість. Але нічого такого на кшталт: От я виступаю на одній сцені з… Просто є таке спокійне, тихе щастя і радість, відповідальність і – вдячність за те, що так сталося.

 

– Ви гратимете у Львові. Тож давайте про Львів. Що для вас значить це місто, в якому Ви часто виступаєте? Чи є у Вас якесь особливе ставлення до нього і виступу в ньому?

– Є! Є! Є! Львів я дуже люблю. У Львові раніше ми часто виступали. Зрозуміло, не так часто, як у Києві. Але Львів – друге місто після Києва, яке завжди нас дуже тепло приймає, і часто кличе на концерти. І у Львові ми маємо багато гарних друзів, і улюблених кафе, де надзвичайно смачна їжа. І це теж не остання справа, бо інколи смачні страви теж спонукають до написання пісні.

До Львова ми їдемо цього разу до «Лібрарії». Це новий цікавий клуб, що відкрився цього літа напередодні Альфа Джаз Фесту. Його відкрив наш дорогий друг, відомий ресторатор Вардкес Арзуманян. Фішка цього закладу в тому, що тут велика кількість давніх і рідкісних книжок, яких збирали по всій Європі, а може, й не тільки. У цьому клубі є рояль, і це дуже радісна подія для музикантів.

 

«Щоб почути музику, спочатку потрібна тиша»

 

– Ви виконуєте багато власної музики. Розкажіть, власне, як створюються пісні?

– Дуже по-різному. Інколи в тебе надзвичайно гарний настрій. Всередині все звучить і бринить. Ти приходиш і записуєш це в ноти, чи навіть уже в дорозі записуєш на клаптику паперу. А інколи пісня народжується, після того як тебе образили. І гарні, і погані почуття потребують вираження. Але спочатку потрібно почути, а потім удається написати. Ти намагаєшся заглушити той шум, що навколо, увійти в себе і наче вище, туди, до небес, і почути це, а потім уже музика пишеться. Щоб почути музику, спочатку потрібна тиша.

 

– Чи є серед Ваших пісень улюблені або такі, що для Вас особливо цінні?

– Кожна пісня улюблена, тому що, поки ти її створюєш, щось переживаєш. Вона для тебе надзвичайно важлива. Ти пишеш її не просто так, аби вона була. Ти наче проживаєш ціле життя. Але водночас я не належу до тих музикантів, чи вокалісток – яким це, мабуть, більше властиво – що закохані в себе і своє створіння. Тобто, звісно, у процесі створення я дуже радію, безмежно радію, навіть вигукую, коли щось удається: Дякую, Боженько, що дозволив мені так написати! Одначе, коли пісня написана, можна сказати, вже народилася, потроху заспокоюєшся, починаєш думати про виконання. Як зробити так, щоб і слухач пережив таку саму радість.

Пісня народжується заново на кожному концерті. Джаз такий, дякувати Богові! По-новому може звучати мелодія, навіть слова можуть змінюватися від концерту до концерту. Але буває і так, що в процесі репетицій пісня звучить не так, як вона задумувалася. Щось не те, і ти відчуваєш внутрішній конфлікт, і доводиться – як би тобі не хотілося її виконати – відкласти, щоб повернутися до неї пізніше.

 

– Перше представлення пісні, навіть декількох пісень, цілої програми – це хвилюючий момент?

– Звісно, хвилюючий. З одного боку, це приємно хвилюючий, а з іншого, сказати б, хвилюючий-хвилюючий. Приємно, оскільки завжди радієш новій пісні, яку ти створила, яка звучить, яку ти можеш виконувати, дарувати людям. І я не з тих музикантів, що роками можуть виконувати одне й те саме і задовольнятися цим. Я дуже люблю нове. На жаль, пісні пишуться не так швидко. Концертів завжди більше, і коли ту саму пісню виконуєш втретє, я починаю відчувати, що мені вже хочеться чогось нового. Хоч, звісно, джаз завжди звучить по-новому завдяки імпровізації, новим музикантам у бенді, які разом з тобою грають на наступному концерті. Вони привносять свій власний стиль, і пісня звучить по-новому. Я така людина, що мене завжди вабить створення чогось нового.

 

Фото Олега Панова 

11.09.2016