Заява-звернення Верховної Ради України у відповідь на резолюцію Сенату та Сейму Польщі щодо Волинської трагедії вкотре розділила наше суспільство. М’які формулювання українських політиків одні вважають виявом глибокої мудрості, інші — ганебної нерішучості та конформізму.
Нагадаємо, що остаточну редакцію заяви схвалили 247 народних депутатів. Там зазначено, що в Україні резолюцію польських парламентарів сприйняли «із жалем, розчаруванням і глибокою стурбованістю».
«Ухвалення парламентом Республіки Польща зазначених постанов поставило під загрозу політичний і дипломатичний доробок та зусилля двох держав і народів, спрямовані на взаємне прощення, примирення та вшанування пам’яті невинних жертв: українців та поляків», — ідеться у заяві.
ВР вважає, що «односторонні політичні оцінки історичних подій несуть високий ризик спричинення конфліктів між нашими суспільствами і державами та сприяють подальшій радикалізації як українського, так і польського суспільств». Зокрема, нардепи вказують, що ухвалення постанов супроводжувалося «антиукраїнською акцією» з нищенням українських пам’ятників на території Польщі, атаками на учасників релігійних та культурних заходів тощо.
Верховна Рада також звертає увагу на те, що розпалювання антиукраїнських настроїв розгортається в момент найбільшої вразливості Української Держави, яка перебуває у стані війни з Російською Федерацією.
«Єдиний шлях до примирення і поєднання між українським та польським народами лежить через спільне пізнання фактів та обставин історії, встановлення персональної відповідальності за злочини проти людяності та воєнні злочини і християнське прощення», — ідеться у заяві.
Парламент закликав істориків провадити фаховий діалог «з метою розкриття усіх досі нез’ясованих фактів та обставин історії на основі достовірних архівних матеріалів», а політиків – «припинити інструменталізувати історичну науку заради досягнення тимчасових політичних вигод».
Верховна Рада звернулася до суспільств двох країн із закликом продовжувати партнерство й не піддаватися на спроби маніпулювати чутливими сторінками історичного минулого.
Щоб з’ясувати, наскільки така редакція заяви ВРУ відповідає загальним настроям і яке матиме значення для українсько-польського діалогу, Z перепровадив невелике опитування серед експертів.
Україністка, професорка НаУКМА, голова Товариства промоції української культури в Польщі
Оля ГНАТЮК:
«Як не назвати злочин злочином, то складно визволитися з полону»
Постанова ВР у відповідь на рішення польського Сейму, вочевидь, була необхідною. На мою думку, ця відповідь не лише знижує градус дискусії, а й вказує певний шлях. Політики хай займаються політичними питаннями, історики — історичними. На практиці таке рідко коли буває, але було б непогано, якби люди, зокрема, а може, й в першу чергу політики, знали межі своєї компетентості.
Крім постанови ВР, прозвучала останньо пропозиція спікера Андрія Парубія під адресою парламентів Польщі та Литви визнати 17 вересня днем пам’яті жертв радянської аґресії. Мені здається, саме цей шлях — незалежно від того, чи приєднаються до такої ініціативи парламенти Польщі та Литви — є більш відповідним.
В Україні ще не вповні усвідомлюють, що радянська влада була окупаційною, що жертвами аґресії 1939 року були сотні тисяч мешканців Західної України. Міф "Золотого вересня" — один з тих міфів, який не відпускає з полону, мовляв, це радянській владі українці завдячують своє об’єднання. Насправді радянській владі мешканці України завдячують передовсім терор, голод і страх. Звісно, це в жодному разі не означає, що нічого іншого, гідного уваги і пам’яті, між 1917 та 1991 роком не трапилось. Але поки не назвати злочин злочином і не вшанувати пам’яті тисячів жертв, дуже складно визволитися з полону.
Завідувач відділу історії України 20–30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАНУ
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ:
«Думаю, що все більш-менш тепер «втрясеться»
Те, що зробили обидві палати польського парламенту, залишиться чорною плямою на польсько-українських відносинах. Сьогодні у Польщі керують політичні сили, для яких ці питання є важливими, і вони їх порушують. Існує прошарок польських екстремістів, які вважають, що Україна зараз перебуває у такому становищі, коли можна зробити те, про що вони давно вже мріяли.
Українські депутати вирішили залишити історичні проблеми на розсуд істориків. Верховна Рада прийняла компромісний проект. Зокрема, рішуче засудила польську резолюцію. Це добре. Але все інше пішло так… Нема там рішучості.
Власне кажучи, це результат домовленості між обома президентами: голови держав домовилися відсунути історичні питання (пан Кульчицький має на увазі порозуміння між Петром Порошенком та Анджеєм Дудою, досягнуте під час приїзду польського президента до Києва на День Незалежності. — Z).
У нас є різноманітні зв’язки з поляками, на кількох рівнях, щоб продовжити цю розмову. Будемо на конференціях, на симпозіумах це розглядати, якось домовлятися. Але все вже було, про все вже домовилися. Всі чудово знають, що де трапилось, і були відповідні репресії з боку українців і з боку поляків — все це опубліковано, «пронумеровано». На ті події треба дивитися з дистанції, збоку: все це відбувалося досить давно, в умовах, коли поляки і українці були ворогами, тому що боролися за територію, за кордони. Східнопольський кордон був предметом воєн і багатьох конфліктів між 18-м і 45-м роками — упродовж трьох десятиліть. Ті події не можна тлумачити однобоко.
Думаю, що все більш-менш тепер «втрясеться», і старатимуться поляки і наші політики вдати, що такої резолюції [польської] нема, або щоб вона залишилася на манівцях, — і продовжуватимуть той курс стратегічного партнерства, який був раніше.
Екс-міністр закордонних справ України
Володимир ОГРИЗКО:
«Вважаю, що ми просто відклали вирішення цієї проблеми на потім»
Текст заяви Верховної Ради є доволі слабким. Він залишає простір для тих сил у Польщі, котрі й були ініціаторами антиукраїнської істерії. На мою думку, наша влада повинна була б діяти більш рішуче і виводити ту справу на однаковий рівень, бо, на превеликий жаль, злочини були з обох боків. Тому ми повинні були так само висловити своє ставлення до злочинів, вчинених відносно українців. На жаль, цього не сталося. Сьогодні залишається в силі постанова польського парламенту, яка звинувачує українців у геноциді, а ми закликали до миру і дружби. Я належав до тих представників громадськості, котрі підписали адекватнішу за змістом заяву у зв’язку з рішенням польського парламенту, котра урівнювала б наші позиції.
Я вважаю, що ми просто відклали вирішення цієї проблеми на потім. А коли наступного року розпочнуться антиукраїнські акції у зв’язку з рішенням польського Сейму, то ми все одно будемо змушені в якийсь спосіб на це реагувати. І так буде щоразу. На мою особисту думку, для того, щоб такого не відбувалося, ми так само повинні були б прийняти дзеркальні рішення, і сказати: ну що ж, тоді ми так само вшановуватимемо тих, хто загинув з українського боку, і так само будемо встановлювати дні пам’яті, наголошуючи, що відносно цих людей теж були вчинені злочини, які так само підпадають під означення злочинів проти людяності.
Не думаю, що ухвалення різкішої заяви могло би нашкодити українсько-польським стосункам. Конфлікт створено вже. І в рамках цього конфлікту ми повинні так само відстоювати свої інтереси. Насправді це (ухвалення жорсткішої заяви, проголошення днів пам’яті. — Z) дало б підстави поставити перед двома державами питання про синхронну відмову від таких речей і підштовхнуло б до пошуку компромісу на подальших переговорах: «Мабуть, ми припустилися емоцій. Мабуть, це має бути темою для історичних досліджень. Мабуть, це не сприяє поглибленню наших справді партнерських відносин». Ви знаєте, в дипломатії дуже багато способів знайти порозуміння. Якщо для цього є бажання. А порозуміння знаходиться лише в тому випадку, якщо сторони стоять на однакових позиціях. А коли вони на різних щаблях, то цього розуміння ви ніколи не знайдете, на жаль. Сьогодні є один документ, який справді політизує ситуацію, а є другий документ, який неадекватний тому, що ми почули з польського боку. Стартові позиції для діалогу абсолютно різні.
Мені про це говорити особливо неприємно, тому що я особисто докладав зусиль до порозуміння, ще коли цей процес починався всередині 90-х. Кучма і Кваснєвський робили дуже правильні і серйозні кроки назустріч у цьому плані. Я стояв біля витоків тих перших документів, які потім підписувалися. І от на цьому тлі останні заяви польського Сейму — вони справді відкидають нас назад, і навіть не до того моменту, поки цей процес почався, а ще далі, до тих періодів воєнного лихоліття. І це дуже сумно. І тому я вважаю, що маю моральне право закликати, щоб наша українська позиція була адекватніша ситуації замість тієї, котру продемонстрував парламент.
Редактор культурологічного журналу «Ї»
Тарас ВОЗНЯК:
«В Заяві ВРУ немає ні істерик, ні злоби, ні мстивості — це заява державних мужів»
Ми можемо тільки пишатися нашим народом, який не лише більше двох років протистоїть одній з найбільших військових потуг світу, але й демонструє подиву варту гідність, і не лише на Майданах. Заява Верховної Ради України не лише зберігає цю гідність, але й демонструє зрілість державної нації.
В Заяві ВРУ немає ні істерик, ні злоби, ні мстивості — це заява державних мужів. Гадаю, що у Польщі цей голос мудрості буде почутим — бо ж маємо спільну біду.
А всі ці тимчасові потрафляння не занадто виваженим виборцям розвіються вітрами історії.
Голова Українського інституту національної пам’яті
Володимир В’ЯТРОВИЧ:
«Минуле мають оцінювати історики»
Я дуже втішений, що оцінка резолюції Сейму та Сенату РП, яку у своїй заяві зробила українська Верховна Рада, зосереджена на тексті резолюції польського парламенту і не вилилася в оцінку історичних подій. Я дуже втішений, що головною думкою цієї заяви є те, що минуле мають оцінювати в першу чергу історики... Тобто ті речі, які мали би бути відображені в реакції українського парламенту, і є відображені.
Я думаю, що цей документ, ухвалений Верховною Радою, не повинен призвести до погіршення стосунків між обома народами, на відміну від резолюції польського Сейму, тому що, на жаль, вона посилила антиукраїнські настрої, які зараз є у Польщі. А завдання заяви ВРУ полягає у тому, щоби стримати подальше наростання антиукраїнських настроїв. Нічого антипольського в реакції українських парламентаріїв нема, чого, на жаль, не можна сказати про резолюцію, яка була прийнята Сеймом 22 липня і яка містить абсолютно односторонній підхід до історії та спроби звинуватити українців у польсько-українському конфлікті.
Народний депутат України
Андрій АНТОНИЩАК:
«Заява є неправильна і неадекватна до рішення Сейму»
Цей документ, м’яко кажучи, нейтральний, він ні про що, і всі це розуміють. Потрібно було щось прийняти, от і прийняли щось. Я не голосував.
Поляки чітко прийняли резолюцію з приводу подій на Волині, що вони з цього приводу вважають, а наш парламент прийняв зовсім інший документ, який вказав полякам на те, що вони неправильно роблять, ведуть неправильну політику стосовно України у такий важкий час, це на руку Москві. Тобто це була така риторика щодо того, що кроки поляків парламент вважає недружніми.
Я вважаю, що ця заява, м’яко кажучи, є неправильна, неадекватна до рішення Сейму. Поляки скористалися своїм право незалежної країни, щоби висловити свою думку з приводу тих чи інших подій. Але у Польщі точилася з цього приводу дискусія два роки, а у нас такої дискусії не було. Це зумовлене низкою факторів — десять років тому було прийняте рішення президентів України та Польщі із закликом «прощаємо і ви нам простіть», було звернення Папи Римського до двох народів і все було нормально та заспокоїлося, все перейшло в площину істориків, і тут вмішуються політики — націоналістична партія PiS, якій треба було показати свою «яструбиність». На мій погляд, вони зробили неправильно.
Тому ми одразу розробили проект постанови, де було вказано полякам, що неправильно робилось у часових рамках 1919–1951років. Ми нікого не засуджували, тоді був зовсім інший режим. Але ми показали, що відбувалося. Не вбивали хіба українців? Вбивали. Хіба не мордували? Мордували. Хіба не спалювали їх у хатах, не виганяли голих-босих на мороз?
У цьому є трагедія мого лемківського народу, моєї родини, яку вигнали з хати, а село спалили біля Сянока, і вони голі-босі 300 км ішли на Україну. До речі, по лемках, то хочу сказати, що це, напевно, другий випадок геноциду після євреїв, коли народність, яка компактно проживала, розсіяли по світі.
Ми зареєстрували проект постанови авторства Олега Мусія. Вона дуже виважена, вона базується на конкретних історичних фактах, вона була схвалена нашими істориками. І там не йдеться про «око за око, зуб за зуб». Ми як представники українського народу також маємо право на свою думку. Поляки спочатку прийняли постанову, а потім кажуть — ми готові до діалогу. Гаразд, ми також готові. Ми також маємо право як незалежна суверенна держава прийняти свою постанову, а далі — сідаємо за стіл переговорів. Але не політики — піднімаємо планку до істориків, і хай історики розбираються. А нам не потрібно зараз дивитися в минуле. Не можна його забувати, але потрібно навчитися на помилках минулого і не повторювати його, щоби наші діти не били горшки, а жили дружно.
Ми маємо пам’ятати, що зараз у нас є єдиний аґресор — Росія. Поляки, мабуть, про це забувають, бо їм не тисне, адже ми є буфером. Але як казав якось представник Грузії, для Росії Грузія була на сніданок, Україна — на обід, а Польща та країни Балтії можуть бути на вечерю.
Підготували Тетяна НАГОРНА, Володимир СЕМКІВ, Тарас БАЗЮК
10.09.2016